Політична економія - Федоренко В.Г. - 12.1. Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності в аграрній сфері

Перехід до ринкової економіки в Україні, становлення і розвиток різноманітних форм власності охоплює і аграрне виробництво. Необхідність таких перетворень зумовлена тим, що сформовані і законсервовані протягом декількох десятиріч форми господарювання у сільському господарстві виявились малоефективними, не здатними забезпечити розвиток продуктивних сил в цій галузі, їх раціональне використання, зацікавленість працівників у результатах своєї праці і економічну відповідальність суб'єктів господарювання.

Епіцентром всебічного оновлення аграрних відносин, пошуку нових форм господарювання є аграрні реформи, які торкають економічні інтереси не тільки сільського населення, а всього суспільства. Врешті-решт вони визначають соціальну спрямованість оновлення не тільки аграрного сектора економіки, а всього суспільного виробництва.

12.1. Суб'єкти та об'єкти підприємницької діяльності в аграрній сфері

Підприємницька діяльність у сільському господарстві неможлива без участі в ній певних суб'єктів і наявних об'єктів підприємництва, які зазнають відповідної еволюції.

Характеризуючи учасників підприємницької діяльності у сільському господарстві, слід підкреслити, що за наявності різноманітних форм власності в цій сфері, їх соціально-економічні типи бувають досить різноманітними. Підприємцями можуть бути фермер, орендар, менеджер акціонерного товариства і т. д. Підприємницьку діяльність можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Законодавством України встановлено, що суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших країн, не обмежені законом у право- або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності відповідно до чинного законодавства. Отже, суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути державні, колективні, групові та індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Підприємницька діяльність в аграрній сфері здійснюється на основі використання досить різноманітних об'єктів. Ними можуть бути засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільськогосподарської техніки, землі, багато- і однорічних насаджень, робочої та продуктивної худоби, транспортних засобів, виробничої інфраструктури, грошові кошти, вироблена сільськогосподарська продукція, цінні папери, тонкощі технології (ноу-хау), соціальна інфраструктура (надання послуг соціального характеру на селі).

В міру розвитку продуктивних сил розширюється і якісно змінюється склад і структура об'єктів підприємницької діяльності у сільському господарстві. Такі виробничі послуги, як внесення мінеральних добрив, впровадження нових технологій, у недалекому минулому взагалі не існували. Нині ж вони є досить прибутковою сферою підприємницької діяльності. Розвиток об'єктів підприємницької діяльності впливає на стан і розвиток відносин між її суб'єктами, розширює їх кількість і вдосконалює якісно.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але, на відміну від інших галузей, слід врахувати ту обставину, що вона спрямована на всебічне і найбільш повне використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності підприємці мають справу з такими факторами, як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту і розвитку живих організмів. У цій галузі технологія виробництва грунтується на використанні закономірностей життя рослин і тварин. Тому підприємець завжди має брати до уваги ту обставину, що його діяльність у сільському господарстві має бути спрямована на підвищення життєдіяльності живих організмів. Все більшого впливу на результати підприємницької діяльності набувають інноваційні та екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва.

Серед об'єктів підприємницької діяльності є такі, які мають пріоритетне значення для її здійснення. У сільському господарстві до них належить земля, яка перебуває у певній формі власності.

Земельна власність - це історично певна суспільна форма відчуження або привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми щодо її використання як необхідної умови будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві.

Для всіх видів підприємницької діяльності земля відіграє важливу роль. Це випливає з того, що вона є всезагальною умовою матеріального виробництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом виробництва.

Щодо використання землі у сільському господарстві виникають певні відносини. Відносини, які виникають між суб'єктами підприємницької діяльності щодо використання землі як основного засобу виробництва, називаються земельними. Основою останніх є земельна власність, яка проявляється у формі землеволодіння, землекористування і розпорядження землею.

Головне для підприємницької діяльності у сільському господарстві -кому належить земля, хто її власник, хто нею володіє і використовує її властивості. Земельні відносини охоплюють також відносини, пов'язані з виникненням, зміцненням, концентрацією або дробленням і ліквідацією певних форм землеволодіння і землекористування. Фактичне володіння землею на певних юридичнюс засадах, що зумовлює відповідні права та обов'язки землевласників, називається землеволодінням. Воно базується на реальній наявності землі та певній суспільній формі володіння (власність на землю чи її оренда) нею. Землевласник має право продавати свою землю, дарувати, здавати в оренду, тобто має право виняткового фізичного контролю над цим даром природи. Під землеволодінням мають на увазі, як правило, власність на землю у певній формації. Це поняття охоплює всі випадки, коли володіння землею не відокремлене від права земельної власності, коли власником землі і її користувачем є одна і та ж особа. На кожному етапі розвитку суспільства виникали притаманні їм форми земельної власності, формувалися різноманітні види великого, середнього і дрібного землеволодіння, які мають різний правовий режим.

Землекористування - система господарського та іншого використання землі окремою особою, кооперативними або громадськими організаціями, державними підприємствами і закладами, що сформувалась у суспільстві під дією об'єктивних чинників або запроваджена державою. Воно передбачає можливості застосування корисних властивостей землі. Землекористувач має право використовувати землю для таких цілей, як ведення сільськогосподарського виробництва, зведення житлових і виробничих об'єктів, використання для потреб транспорту і т. д. відповідно до законодавчо встановлених прав і зобов'язань власника землі. Для підприємців у сільському господарстві це включає і право привласнення виробленої продукції. Якщо користувач не є власником землі, він, як правило, укладає угоду з останнім, у якій обумовлюються строки, платність та інші умови користування нею.

Мета землекористування - отримання найвищої користі від землі за умов дотримання вимог її збереження і поліпшення. Тому кожна країна намагається забезпечити раціональне використання землі. Система раціонального використання землі передбачає виробничий (корисний, ефективний), ресурсозберігаючий, відтворювальний і природоохоронний аспекти землекористування.

Суб'єктами землекористування в Україні є вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні особи, спільні підприємства, державні установи, які мають забезпечувати раціональне використання землі. Сама ж система землекористування має перебувати під контролем суспільства і державним наглядом.

Аграрні реформи, здійснювані в нашій державі, спрямовані на забезпечення свободи землекористування різними формами господарювання (індивідуальні, приватні, кооперативні, колективні та ін.) і задоволенні потреб населення країни у продукції сільського господарства.

Землерозпорядження — комплекс прав, які дозволяють її відчужу* вати: право продажу, дарування, передачі у спадок, обміну і т. п. Як правило, розпоряджатись землею може лише її власник.

Землерозпорядження в нашій державі спрямоване на задоволення суспільних потреб у необхідних земельних ресурсах, раціональне використання земель та підвищення їх ефективності, збереження і поліпшення якості. Головна проблема землерозпорядження - доцільне виділення земель сільськогосподарського призначення для видобувних галузей, під промислові зони, населені пункти, будівництво шляхів сполучення та інше. Слід мати на увазі, що від того, як власник землі розпорядиться нею, які напрями використання визначить, хто і як буде користуватись нею, про досягнення яких цілей буде домовлено із землекористувачами, визначальною мірою залежатимуть наслідки використання землі, рівень задоволення потреб суспільства у продукції сільського господарства, вплив агропідприємств на довкілля, її збереження для майбутніх поколінь.

На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види великого, середнього та дрібного землеволодіння на основі притаманних їм форм земельної власності. Серед них виділяються державні, колективні, приватні та змішані види землекористування. Нині практично в усіх країнах світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і відповідних до них форм землекористування і землеволодіння. Так, у США, великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% усіх земельних угідь. До цих земель належать угіддя не тільки федерального уряду, а й урядів штатів і місцевої влади. Державна земля використовується як резервний фонд для потреб військового відомства, під пасовища, здається в оренду на ринкових умовах. Ця земля немає ніякого відношення до приватної власності і передається тільки у володіння і користування. Із загальної кількості землі, яка перебуває у володінні і користуванні фермерських господарств 59,9% належить сімейним фермам, 17,3% перебуває у спільному володінні, а 28,5% використовується корпораціями.

У більшості західноєвропейських країн найтиповішою є сімейна селянська ферма і приватні (капіталістичні) господарства, які використовують найману працю. В деяких державах поширені такі значні за масштабами форми аграрного підприємництва, як сільськогосподарські компанії! виробничі кооперативи.

Законодавством України визначено, що підприємницька діяльність ведеться на основі приватної, комунальної, державної та змішаних форм власності на землю. Відповідно до Конституції України земля, що перебуває в межах території України, є об'єктом права власності українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в межах, визначених Конституцією України. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів.

Відповідно до Земельного кодексу України за основним цільовим призначенням землі нашої держави поділяються на такі категорії:

– землі сільськогосподарського призначення;

– землі житлової та громадської забудови;

– землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

– землі оздоровчого призначення;

– землі рекреаційного призначення;

– землі історико-культурного призначення;

– землі лісового фонду;

– землі водного фонду;

– землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Землями сільськогосподарського призначення визначаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або землі, призначені для цих цілей.

У 2005 р. з усіх сільськогосподарських угідь нашої держави в 41722,2 тис. га землі недержавних сільськогосподарських підприємств складали 20881,7 тис. га, або 50%, землі державних сільськогосподарських підприємств -1230,2 тис. га, або 2,9%, землі міжгосподарських сільськогосподарських підприємств - 4,8 тис. га, або 0,001%, землі громадян - 14922,7 тис. га, або 35,7%, землі користувачів інших категорій -4382,8 тис. га, або 11,2% 1

Набуває поширення розповсюдження в Україні така форма землеволодіння і землекористування, як селянське (фермерське) господарство. Під ним слід розуміти відособленого виробника, який дістав у власність або володіння землю, має у власності та орендує інші засоби виробництва, самостійно складає виробничу програму, реалізує продукцію на основі договірних цін, що визначаються попитом та пропозицією. Ним може бути сімейно-трудове об'єднання людей, які спільно ведуть сільськогосподарське виробництво товарного характеру. Селянське господарство базується на особистій праці громадян, членів їх сімей і родичів та найманих працівників.

На початок 2005 р. в нашій державі налічувалось 42447 селянських фермерських господарств. Вони використовували 3591,1 тис. га сільськогосподарських угідь, виробили 10,3% від загального обсягу продукції сільського господарства України1.

Земельним кодексом України (2001 р.) передбачені норми безоплатної передачі земельних ділянок із державної і комунальної власності громадян для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, садівництва та інших цілей, а також право на порядок продажу і здачі в оренду земельних ділянок. Реалізація норм цього кодексу забезпечує створення правового поля для розвитку підприємницької діяльності в аграрному секторі нашої держави.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві породжує певні відносини між державою, землевласниками і підприємцями з приводу розподілу, привласнення і використання отриманого доходу.