Політична економія - Федоренко В.Г. - 13.4. Капітал як економічні відносини

Наукове визначення капіталу як категорії політичної економії свідчить про те, що це суспільне відношення, зміст якого становить самозростання авансової вартості у процесі свого обігу. У єдності двох сторін капіталу - Його речового змісту і суспільної форми - визначальна роль належить характеристиці суспільної форми, тобто відносинам власності. Тому капітал не річ, а суспільне відношення, притаманне певній суспільно-історичній формації економічне відношення, яке втілене в речах та надає їм специфічного суспільного характеру.

Засоби виробництва, певні блага не завжди були капіталом, знаряддям експлуатації. Таку роль вони не виконували у первісному, рабовласницькому суспільстві. Його зародки виникли у феодальному суспільстві, де земля, засоби виробництва виконували роль засобу експлуатації лише частково. До того ж, селянин-кріпак не був юридично вільним. Водночас в умовах цього суспільства розвивається лихварський капітал, коли гроші в руках лихваря стають знаряддям привласнення частини праці дрібного товаровиробника, а також торговельний капітал. Системою виробничих відносин капітал стає лише за капіталізму.

Для перетворення грошей у капітал необхідний ряд соціально-економічних та організаційно-технічних передумов.

По-перше, наявність розвиненого ринку засобів виробництва та ринку робочої сили, що дає змогу потенційному підприємцю-капіталісту вступити у відносини щодо купівлі факторів виробництва. По-друге, за відсутності або недостатній кількості для організації підприємницької діяльності хоча б одного з цих факторів підприємець має можливість звернутись до послуг таких інститутів ринку, як комерційні банки, трасти, інвестиційні фонди, лізингові компанії, служба зайнятості тощо.

Отже, перетворення грошей на капітал супроводжується виникненням економічних відносин з різними суб'єктами господарювання. Відносини з останніми дають змогу підприємцю-капіталісту отримувати необхідні йому товари у вигляді засобів виробництва, різноманітних послуг, а також робочу силу. Носіями є індивіди, котрі в більшості випадків не є власниками засобів виробництва, отримують кошти для існування не від власної підприємницької діяльності, а від використання їх здатності до праці іншими, через її найм за відповідну плату.

Найбільш складними питаннями трактування капіталу як економічних відносин є проблема експлуатації та антагонізму між найманими працівниками і капіталістами-підприємцями. Вони набули у нашій соціально-економічній літературі не тільки економічного, але й морально-етичного трактування.

Щодо першого, то частина додаткової вартості вилучається в бюджет (через систему оподаткування), з якого витрачається на задоволення потреб всього суспільства, в тому числі і тих, хто її виробляє. Витрати-частини додаткової вартості на створення нових робочих місць, їх більш високу технічну оснащеність не можна однозначно розглядати як розширення сфери експлуатації найманої праці, маючи на увазі класову сутність явища.

Відомо, що частина додаткової вартості витрачається на утримання капіталіста і членів його сім'ї. Але і цю частину додаткової вартості не можна повністю вважати матеріалізацією експлуатації. Йдеться про те, що організація виробництва супроводжується затратами фізичних і нервових зусиль підприємця, вимагає ініціативності, прийняття часто ризикованих рішень, новаторства. Все це в товарному господарстві має оплачуватися. Звичайно, частина додаткової вартості привласнюється як наслідок власності на засоби виробництва. Але тоді виникає питання: як оцінювати доходи за вкладами, на облігації і акції, які мають ті, хто не мас іншої власності.

З розвитком капіталізму, розширенням акціонерної форми власності зростають і масштаби експлуатації, ускладнюються її розуміння і оцінка. Тому прямолінійність характеристики відповідних процесів і висновків К. Маркса, визнати правомірною важко. Зокрема, при розширенні ринку цінних паперів і можливості купувати високодохідні у певний час акції експлуатація перестає бути очевидною, хоча і залишається такою по суті.

Отже, можна стверджувати, що додаткова вартість, експлуатація породжуються не якоюсь конкретною формою власності. Вони існують за наявності будь-якої її форми, в тому числі колективної та державної, і мають досить часто прогресивний характер: без них суспільство на жодному етапі розвиватися не може.

Антагонізм між найманими працівниками і капіталістами-підприємцями в минулому набував досить гострих форм протистояння. Однак залежно від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня усуспільнення виробництва і праці, організованості найманих працівників, соціально-економічної політики держави, реалізації підприємцями соціальних функцій антагоністична суперечність може послаблюватись, еволюціонувати шляхом послаблення гостроти соціально-класових конфліктів. Свідченням цього є згасання класової боротьби, передусім страйкової. Зазначена суперечність також послаблюється внаслідок розповсюдження акцій серед найманих працівників, отримання ними дивідендів.

Отже, капітал — це складна, багатоаспектна категорія, еволюція якої відображає процес розвитку динаміки та структури товарного виробництва.

Існування капіталу, привласнення додаткової вартості неможливе без найманої праці. Вона являє собою виробничі відносини, котрі виникають між власниками засобів виробництва і працівниками, які продають свою робочу силу у тимчасове користування в обмін на вартість, суспільно* необхідну для відтворення здатності людини до праці. Найбільшого розвитку наймана праця набула в умовах капіталізму, де є особисто вільний, але позбавлений засобів виробництва працівник, котрий за допомогою економічного примусу змушений працювати за наймом.

Як підпорядкована, другорядна форма праці наймана праця використовувалася у рабовласницькому і феодальному господарстві у вигляді відхідництва рабів і кріпосних селян, зобов'язаних віддавати свої заробітки господарям. У капіталістичному виробництві наймана праця перетворюється на панівну форму організації суспільної праці.

Відношення найманого працівника до засобів виробництва в умовах капіталістичних виробничих відносин характеризується не тільки відсутністю у нього засобів виробництва, а й формальним і реальним підпорядкуванням найманої праці капіталу. Своєю працею найманий працівник знов і знов відтворює засоби виробництва як панівну над собою силу. Наймана праця - загальна основа капіталу, створення і привласнення додаткової вартості. Водночас, найманий працівник є власником своєї робочої сили, в міру розвитку котрої збільшується та розвивається особиста власність найманих працівників та їхніх сімей, необхідна для відтворення.

Історичний процес розвитку капіталістичних виробничих відносин докорінно не змінює їх природи: вони як і раніше, базуються на приватній власності і найманій праці. Однак у межах цих характеристик відбуваються значні зміни.

Розвиток сучасних продуктивних сил потребує висококваліфікованих робітників та фахівців з планування потреб і ємності ринку, аналізу виробничо-фінансової діяльності фірм, обліку і т. д. В нинішніх умовах потрібний персонал з обслуговування виробництва з відповідною підготовкою. Внаслідок цього в середині XX ст. чисельність найманих працівників значно зросла. Якщо на його початку чисельність найманих працівників у восьми провідних країнах світу доходила до 90 млн. осіб, то на початок 80-х років - увже 265 млн. осіб1. Змінилась і структура найманої праці шляхом зростання в ній висококваліфікованих робітників, інженерів, техніків, наукових працівників.

Отже, наймана праця існує і в нинішніх умовах, чисельність осіб, зайнятих нею, зростає, змінюється і її структура.