Політична економія - Щетинін А.І. - 6.3. Заробітна плата як перетворена форма вартості товару робоча сила

Як уже було розглянуто вище, єдиним джерелом вартості є праця. Саме вона створює нову вартість, водночас переносячи на новий продукт вартість спожитих у процесі його створення засобів виробництва.

При цьому нова вартість поділяється на дві частини. Одна її частина складає так званий необхідний продукт і кількісно дорівнює вартості всіх тих товарів і послуг, які необхідні найманому робітнику для нормального відтворення його робочої сили. Цей необхідний продукт на поверхні і виступає як заробітна плата. Друга ж частина цієї новоствореної вартості утворює додану вартість, тобто вартість, що є певним надлишком над вартістю товару робоча сила. Єдиним джерелом цієї частини вартості (як і необхідного продукту) є робоча сила. Додатковий продукт без будь-якого еквіваленту привласнює капіталіст, а найманий робітник отримує тільки вартість необхідного продукту, що дорівнює вартості його товару робоча сила. Таким чином, заробітна плата - це плата за цей специфічний товар.

Теорія заробітної плати, що будується на визнані робочої сили товаром, на сьогодні є досить поширеною не тільки серед вітчизняних, але й серед зарубіжних фахівців-економістів. Але теоретичні погляди на заробітну плату не обмежуються цією теорією. Поряд з нею існують й інші підходи до з'ясування суті цієї категорії. Найбільш поширеною серед науковців західних країн є теорія, згідно з якою заробітна плата є платою не за товар робоча сила, а за працю. Цей підхід має давню історію і формується задовго до появи марксизму. Він походить від оцінки цього явища як воно виявляється на поверхні. А на поверхні заробітна плата виступає як плата за працю. Саме такому уявленню сприяє те, що:

o заробітну плату робітник отримує після завершення процесу праці;

o величина заробітної плати змінюється залежно від тривалості самого процесу праці;

o рівень заробітної плати, як правило, відображає індивідуальні особливості праці конкретного працівника.

Такий підхід застосовує вже засновник трудової теорії вартості англійський економіст У.Петті. Він визначає заробітну плату як плату за працю.

Певний прогрес у розвитку теорії заробітної плати пов'язаний з іменем А. Сміта. Він, виходячи з традиційної для його часу тези про заробітну плату як плату за працю, визначав її величину на підставі вартості тих засобів існування людини, які необхідні їй для нормального відтворення власної робочої сили. Отже, А.Сміт фактично сводив заробітну плату до вартості робочої сили. Але він не визначав робочу силу як товар і загалом стояв на тому, що заробітна плата - то є плата за працю.

Цей підхід є дуже поширеним серед економістів, але він не є науковим. Блискучий доказ ненауковості цього підходу зроблено К.Марксом в його фундаментальній праці "Капітал". У ній він наводить беззаперечні аргументи, які підтверджують той факт, що об'єктом купівлі-продажу є не праця, а товар робоча сила. Праця, на його думку, не може бути товаром, бо вона:

1) не має вартості, адже вартість будь-якого товару вимірюється саме працею, тому вимірювати вартість праці працею неможливо - це тавтологія;

2) праця не є товаром, бо, на відміну від будь-якого товару, не існує до моменту її купівлі-продажу;

3) згідно із законом вартості, обмін товарів здійснюється відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення. Це означає, що праця як товар не може стати основною для безеквівалентного отримання вартості.

Таким чином, робітник на ринку праці продає свою робочу силу і вартість цього товару перетворюється на його ціну. Отже, заробітна плата виступає як перетворена форма вартості робочої сили, як ціна цього специфічного товару. Виступаючи ціною товару робоча сила, заробітна плата як і ціна будь-якого товару, як правило, не збігається з його вартістю, а постійно відхиляється від неї під впливом різноманітних чинників. За більш широким підходом до цього питання це означає, що процес купівлі-продажу товару робоча сила підпадає під дію законів товарного виробництва і, перш за все, таких як закон вартості, закони попиту та пропозиції, закон конкуренції та ін.

Заробітна плата реалізує свою сутність через ті функції, які їй притаманні. Серед найважливіших слід назвати:

o відтворювальну функцію, пов'язану з тим, що заробітна плата повинна забезпечувати повне відновлення здатності людини до праці;

o стимулюючу, яка полягає в тому, що заробітна плата виступає дуже сильним важелем в арсеналі трудової мотивації;

o соціальну функцію, яка полягає в тому, що рівень заробітної плати встановлюється на ринку, а це постійно залучає робітника до все більш широкого його включення у сферу трудових відносин і всю сукупність соціально-економічних відносин сучасного суспільства.

Заробітна плата поділяється на номінальну та реальну. Цей поділ започаткував ще Д.Рікардо, який виділяв номінальну заробітну плату, як її грошовий вираз, та дійсну заробітну плату, під якою розумів кількість праці, необхідної для створення тієї сукупності матеріальних благ, на які робітник витрачає свою зарплату.

У сучасних умовах поділ на номінальну та реальну заробітну працю є загальноприйнятим. Під номінальною фахівці розуміють суму грошей, отриману робітником за певний термін (годину, день, місяць тощо). Реальна заробітна плата являє собою сукупність товарів та послуг, які можна придбати за умови існуючих цін на номінальну заробітну плату.

Між номінальною та реальною заробітною платою існує залежність, яка за певних умов (наприклад, за незмінних цін) полягає в збільшенні реальної заробітної плати при зростанні номінальної. Але в умовах дії інших чинників (наприклад, зростання цін) їх взаємодія може бути іншою. Скажімо, зростання номінальної заробітної плати може супроводжуватись падінням реальної.

Динаміка зміни реальної заробітної плати є надзвичайно важливим показником розвитку суспільного виробництва і, зокрема, відносин розподілу. В цьому процесі в розвинених країнах важливе місце посідають профспілки, які на ринку праці відстоюють економічні інтереси найманих працівників.

У післявоєнний період в СІНА та багатьох західноєвропейських країнах мало місце зростання реальної заробітної плати. Це було пов'язано з багатьма конкретними умовами. Серед них слід виділити зростання заробітної плати у зв'язку зі збільшенням вартості робочої сили, яке було зумовлено підвищенням загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня найманих робітників, зростанням їх потреб. У цьому напрямі діє також підвищення інтенсивності праці, а також успіхи профспілок у відстоюванні інтересів найманих працівників.

Однак реальна заробітна плата може мати і тенденцію до зменшення, а за певних умов і до досить суттєвого зменшення. На це впливає зростання продуктивності праці в суспільному виробництві, що призводить до здешевлення споживчих товарів та послуг. Важливим фактором є також безробіття. Його наявність здійснює тиск на ринок праці й обумовлює зменшення ціни робочої сили.

За умов переходу України до ринку і загального спаду виробництва в нашій країні реальна заробітна плата протягом 1991-1999 рр. постійно зменшувалась, що призвело до зростання соціального напруження у суспільстві.

Рівень заробітної плати в кожній окремій країні має певні особливості. Так, у СІНА рівень заробітної плати кваліфікованих робітників високий, а в країнах Східної Європи переважає дешева робоча сила.

Окрім різниці в національних рівнях заробітної плати вона досить диференційована по окремих регіонах, за кваліфікацією, за расовими та національними ознаками тощо.

Важливу роль в організації відносин з купівлі-продажу робочої сили відіграє держава. У сучасних умовах вона не стоїть осторонь питань функціонування економіки, а постійно втручається в систему суспільного виробництва з метою його регулювання. Однією з форм такого втручання виступає встановлення мінімальної заробітної плати.

За своєю соціально-економічною роллю мінімальна заробітна плата призначена для забезпечення мінімальних умов відтворення робочої сили. Через це вона не повинна бути меншою від встановленого рівня малозабезпеченості, і в цьому її економічне призначення. Соціальний аспект визначення мінімальної заробітної плати відображає проблему розподілу національного доходу. Держава забезпечує найманим робітникам право на його певну частину і гарантує цю частину у вигляді мінімальної заробітної плати.

Уперше питання про мінімальну заробітну плату виникло в Новій Зеландії та Австралії на рубежі ХIХ-ХХст. На міждержавному рівні цей процес набуває законодавчого оформлення тільки з 1928 р., коли Міжнародна організація праці (МОП) приймає конвенцію №26 "Про створення процедури встановлення мінімальної заробітної плати", а в 1970 р. - Конвенцію про встановлення рівня мінімальної заробітної плати з урахуванням особливостей країн. Слід зазначити, що Україна ще ці конвенції не ратифікувала.

У деяких країнах, наприклад, у Франції, Іспанії, Нідерландах та інших, мінімальна заробітна плата встановлюється централізовано. У деяких - Данії, Італії, Німеччині - децентралізовано.

Слід підкреслити, що мінімальна заробітна плата визначається у формі погодинної оплати для працівників або помісячних окладів для службовців. Це означає, що найманий робітник може отримувати заробітну плату і нижче рівня мінімальної заробітної плати. Такі умови стають реальністю тоді, коли робітник зайнятий неповний робочий тиждень або неповний робочий день.

У кожній країні існує власне законодавство стосовно мінімуму заробітної плати. Воно відображає, перш за все, національні особливості розрахунку прожиткового мінімуму.

Значною мірою рівень мінімальної заробітної плати залежить і від усієї системи соціально-економічних відносин, що складаються в тій чи іншій країні. Зрозуміло, що там, де профспілки мають суттєвий вплив на розвиток суспільства, можливості найманих працівників щодо захисту своїх прав, що відображаються в рівні мінімальної заробітної плати, будуть більшими, ніж у країнах з нижчим рівнем організації профспілкового руху.

Особливості встановлення і контролю за рівнем мінімальної заробітної плати досить часто відображаються і в межах дії законів про цей рівень заробітної плати. Так, у деяких країнах, скажімо, у СІНА, частина найманих робітників залишається поза межами дії цього закону.

В Україні мінімальна заробітна плата регулюється Законом України "Про оплату праці" (24.03.1995 р.). Згідно зі ст.3 цього закону, мінімальна заробітна плата визначається як "... законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівниками місячну, годинну норму праці (обсяг робіт)".

Виступаючи конкретною державною соціальною гарантією, вона є обов'язковою для підприємств будь-якої форми власності. її рівень, згідно з чинним законодавством, визначається з урахуванням таких чинників:

o вартісної величини, мінімального споживчого кошика;

o загального рівня середньої заробітної плати;

o продуктивності суспільної праці;

o рівня зайнятості.

При цьому Закон України "Про оплату праці" фіксує як необхідну залежність між межею малозабезпеченості і мінімальною заробітною платою. Ця залежність полягає в тому, що розмір заробітної плати не може бути нижчим за вартісну межу малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України, як правило, під час затвердження Державного бюджету України. Пропозиції щодо величини мінімальної заробітної плати розробляє Кабінет Міністрів України, але при цьому повинні враховуватись також пропозиції профспілок та об'єднань власників.

Наявність інфляційних процесів в економіці призводить до зменшення реальної заробітної плати. Водночас мінімальна заробітна плата, відповідно до нашого законодавства, переглядається тільки один раз на рік. Тому, для зменшення впливу інфляційних процесів на матеріальне становище працівника, у нашому законі про оплату праці передбачена індексація заробітної плати. У наших умовах такий перегляд рівня індивідуальної заробітної плати здійснюється тоді, коли рівень інфляції буде становити більше, ніж 5 % на місяць.

Проблема індексації заробітної плати не є простою. Справа в тому, що індексація заробітної плати зменшує стимули до високоефективної організації трудової діяльності, тому в деяких країнах Заходу сьогодні від індексації відмовляються.

Мінімальна заробітна плата в Україні в 1998 р. становила 55грн. В 2001 р. мінімальна заробітна плата дорівнювала 118грн., потім вона зростала головним чином під тиском політичних подій. Так, у 2009 р. напередодні виборів Президента України, незважаючи на велику кризу, що охопила нашу економіку і відсутність під цей захід грошей, опозиція провела через парламент закон про підвищення вже в 2009 р. мінімальної заробітної плати до 725грн., а на 2010 р. - до 1000грн., хоча на кінець 2010 р. вона досягла лише 907 грн.

Мінімальна заробітна плата тісно пов'язана з визначенням прожиткового мінімуму. Він у різних країнах визначається по-різному. Так, в одних країнах цей мінімум включає лише ті матеріальні блага, що необхідні для фізичного існування людини. В інших прожитковий мінімум включає і витрати, необхідні для задоволення всіх тих потреб робітника, які забезпечують розвиток його робочої сили. Як правило, у державі мінімальна заробітна плата повинна дорівнювати прожитковому мінімуму або бути більшою за нього. Але в Україні за 18 років незалежності ще не вирішено цю проблему, і заробітна плата ще нижча за прожитковий мінімум.