Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Позадоговірна відповідальність: критерій прийнятності

Основною нормою, що визначає позадоговірну відповідальність Співтовариства, є ст. 215 ДЗЄС, яка вказує:

Уразі виникнення позадоговірної відповідальності Співтовариство відповідно до загальних принципів права, спільних для правових систем усіх держав-членів, відшкодовує збитки, заподіяні його інституціями чи службовцями при виконанні ними своїх службових обов'язків. Третій абзац вказує, щодо збитків, які були заподіяні Європейським центральним банком та його службовцями, застосовуються ті самі принципи. Це положення доповнюється ст. 178 ДЗЄС, яка вказує, що спори, які виникають з відповідальності Співтовариства, належать до юрисдикції саме Суду Європейських Співтовариств. Щодо інших засобів судового захисту в праві Співтовариства необхідно розрізняти критерій прийнятності й матеріальні підстави, на основі яких позов може бути задоволений. Саме ці аспекти будуть розглянуті в наступних двох підрозділах.

Позадоговірна відповідальність: критерій прийнятності

По-перше, необхідно визначити, хто володіє locus standi, тобто хто має право подавати позов. Загальновизнано, що немає ніяких обмежень щодо цього: будь-яка фізична чи юридична особа може подавати позов проти Співтовариства в разі вчинення ним делікту за умови, що вона prima facie (перш за все) доведе, що постраждала внаслідок дії або бездіяльності будь-якої з інституцій Співтовариства або її службовців. Однак необхідно, щоб саме позивач зазнав збитків. Будь-які позови, подані профспілкою або іншим об'єднанням працівників від імені своїх членів, не допускаються.

Щодо сторони, проти якої може бути поданий позов, Суд постановив, що нею може бути виключно Співтовариство в особі його інституції, яка звинувачується у вчиненні делікту, а не Співтовариство як таке. Таке рішення було прийнято, незважаючи на попереднє рішення СЄС, винесене у справі Algera, в якому було вказано, що тільки Співтовариство, а не його інституції, володіє правоздатністю. Висловлювалося припущення, що, оскільки Комісія представляє Співтовариство як юридичну особу, будь-який позов, що виникає з вчинення Співтовариством делікту, має бути поданий саме проти неї, незалежно від того, дії або бездіяльність якої саме інституції спричинили делікт. Суд не підтримав цієї точки зору з огляду на належне відправлення правосуддя. Щодо процесуальних строків, до закінчення яких може бути поданий позов, то вони становлять п'ять років з моменту настання факту, який спричинив позов (ст. 43 Статуту Суду Європейських Співтовариств).

Позадоговірна відповідальність: підстави задоволення позову

Ст. 215 ДЗЄС вимагає від СЄС врегульовувати спори, що виникають з вчинення шкоди на основі принципів позадоговірної відповідальності, спільних для держав-членів. Однак право прецедентів, яке мало чинність щодо цього в попередні роки, базувалося на досвіді Співтовариства, набутому протягом 15 років, коли останнє діяло в складі шести державчленів, п'ять з яких належали до континентальної системи права, заснованої на французькій моделі. Тому прецедентне право Суду Європейських Співтовариств у цій сфері сформувалося під суттєвим впливом французького деліктного права. Зокрема, формулювання ст. 1382 Цивільного кодексу Франції домінує в підході СЄС до цього питання. Воно є дуже загальне і вимагає від будь-кого, хто зі своєї провини завдав збитків іншій особі, відшкодувати ці збитки. Тому для такої відповідальності необхідно встановити три елементи: а) факт завдання шкоди; б) провину відповідача в завданні шкоди; в) причинно-наслідковий зв'язок між а) і б). Це положення було підтверджено СЄС у нещодавно прийнятому рішенні.

Факт завдання шкоди

У принципі, збитки, що можуть стати причиною позову, зазвичай мають економічний характер, враховуючи як фактичні збитки (damnum emergens), так і втрату прибутків (lucrum cessans). Вимагається, щоб збитки були визначеними, дійсними та такими, наявність яких може бути доведено. Однак у деяких випадках СЄС дає зрозуміти, що нематеріальні збитки не можуть бути вилучені з абз. 2 ст. 215 ДЗЄС. Обсяг збитків оцінюється відповідно до загальних принципів права, застосовуваних у правових системах держав-членів.