Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - 7.2. Поняття "суд чи трибунал держави-члена"

7.1. Вступ

Право ЄС принципово спрямовано на захист приватної особи, яка заохочується впроваджувати його та покладатися на нього в національних судах. Однак, якщо дозволити останнім тлумачити і застосовувати право Співтовариства незалежно один від одного і від будь-якого іншого судового органу влади, то це призведе до появи величезної системи дуже суперечливого прецедентного права. Для того щоб уникнути цього, національним судам була надана можливість звертатися по допомогу до СЄС у тих випадках, коли вони не в змозі самі вирішити проблеми, що виникають з права ЄС. Це забезпечує впровадження національними судами необхідного ступеня одноманітності під час вирішення ними таких проблем.

Положення, що регулює таку співпрацю між національними та Європейськими судовими органами, міститься в ст. 177 ДЗЄС, яка має такий вигляд:

Суд має юрисдикцію надавати преюдиційні тлумачення стосовно:

а) тлумачення цього Договору;

б) дійсності й тлумачення актів, що приймаються інституціями Співтовариства та Європейським центральним банком;

в) тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради, якщо такі статути вимагають цього.

Коли таке питання постає перед будь-яким судом чи трибуналом держави-члена, то цей суд чи трибунал, може, якщо вважатиме, що рішення з цього питання є необхідним для прийняття його рішення, просити СЄС надати тлумачення з цього приводу.

Коли будь-яке таке питання ставиться у справі, яка вже розглядається судом чи трибуналом держави-члена, рішення якого не підлягає оскарженню згідно з національним законодавством, такий суд чи трибунал зобов'язаний звернутися до СЄС.

Досить багато проблем та питань виникають з цієї процедури, і всі вони є доволі складними. Серед найважливіших можна назвати такі:

а) що саме мається на увазі (в цілях цієї процедури) під терміном "суд чи трибунал";

б) яке місце в процедурі надання преюдиційних тлумачень посідають національне право, національні суди та національні процесуальні правила;

в) яка різниця між можливістю та обов'язком звертатися до СЄС;

г) які наслідки надання преюдиційного тлумачення?
Кожне з цих питань буде розглянуто окремо.

7.2. Поняття "суд чи трибунал держави-члена"

Загальновизнано, що Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цей термін, навіть незважаючи на можливі перекручення у випадках невідповідності. Цікаво, що СЄС насправді ніколи не визначав недвозначних критеріїв, за допомогою яких необхідно тлумачити це поняття. Найточніше визначення він сформулював у рішенні в справі Pretore di Salo. Уряд Італії, не заперечуючи статус судді — Pretore — усе ж стверджував, що останній не діяв як суддя у справі, щодо якої було зроблено звернення до СЄС. Суд відхилив цей аргумент, вказавши, що можливість звернення за рішенням виникає із загального контексту обов'язку будь-якого суду чи трибуналу неупереджено і відповідно до закону врегульовувати спори, які належать до їхньої юрисдикції, наданої за законом, навіть у тих випадках, коли їхня роль у справі, щодо якої робиться звернення за преюдиційним рішенням, не має виключно судової природи.

Однак єдине, про що свідчить нам загальне формулювання, — наявність у СЄС узагальненої концепції того, що являє собою суд. Це налає йому можливість без жодних труднощів визнавати судовий статус адміністративних судів, третейських судів з вирішення спорів щодо соціального забезпечення й італійського арбітра giudice concilia tore. СЄС навіть визнає право певних професійних об'єднань звертатися за преюдиційним рішенням. У справі Broekmeulen позивач в основному позові, що став приводом для звернення до СЄС, скаржився, що йому було відмовлено відповідними реєстраційними органами Нідерландів у реєстрації як практикуючого терапевта. Уряд Нідерландів оскаржив можливість Комітету звертатися до СЄС за преюдиційним тлумаченням. Але СЄС у межах ст. 177 визнав комітет як судову інстанцію, тому що він був організацією, котра зі згоди національних владних органів після проведення процедури слухання сторін спору, виносила рішення, яке визнавалося остаточним. Водночас іншій професійній організації — Паризькій колегії адвокатів було відмовлено у визнанні як "суду або трибуналу", але це більше стосувалося основного спору, який послужив причиною звернення з позовною заявою щодо спору між членами Колегії адвокатів і судами чи трибуналами інших держав-членів.

Цікавим є положення про третейські суди (арбітраж). Суд сприймав їх як "суд чи трибунал" доти, доки вони мали елемент публічності. Це добре підтверджується двома справами. У першій спір виник між профспілкою службовців Данії та об'єднанням роботодавців Данії з приводу тлумачення колективної угоди. Ця справа була передана для врегулювання до Датської промислової арбітражної колегії. Суд постановив, що ця колегія належить до сфери дії терміна "суди чи трибунали". Звернення до цієї Колегії було наслідком застосування законодавства Данії, яке вказує, що у вирішенні спорів такого типу будь-яка зі сторін, що беруть участь у спорі, може звернутися до Арбітражної колегії, а не наслідком імплементації арбітражного застереження до цього договору. Склад і процедури цієї Арбітражної колегії регулюються датським правом; більше того, її рішення визнаються остаточними.

Однак у справі Hochseefischerei Суд розглядав справу, в якій брав участь приватний арбітр. Справа була передана до нього згідно з арбітражним застереженням до договору, який був укладений між кількома німецькими суднобудівниками. Відповідно до цього застереження всі спори, що виникають з договору, не тільки мали передаватися на розгляд приватного арбітра, а й вирішення цих спорів вилучалося з юрисдикції звичайних судів. Коли арбітр спробував звернутися до Суду Європейських Співтовариств за преюдиційним тлумаченням, Суд відмовився Прийняти цю справу. Серед головних причин відмови були такі: а) сторони, що уклали відповідний договір, не були зобов'язані звертатися до третейського судді і вилучили розгляд спорів, що виникають з укладеного договору, з юрисдикції звичайних судів — це вони зробили цілком добровільно; б) рішення про передачу спору на розгляд до третейського суду не мало будь-якого елементу публічності; в) також не був очевидним факт участі національних владних органів на будь-якій стадії процедури третейського розгляду.

Рішення у цих двох справах пройшли досить довгий шлях для прояснення статусу державних і приватних арбітрів. І все-таки вони не дали відповіді на всі запитання. Наприклад, який саме обсяг "державної участі" вважається необхідним для визнання відповідного арбітра таким, що являє собою чинний "суд чи трибунал"? У ряді країн від приватного арбітра вимагається отримання дозволу національних судів; чи буде достатньо цього для наділення їх суддівським статусом згідно зі ст. 177?