Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Захист споживача

У деяких справах аргументи захисту, які використовували національні органи влади, полягали в тому, що оскаржувана норма була спрямована на захист споживача і запобігання виникненню ситуації, в якій останній, за відсутності спірної норми, може бути введений в оману. Взагалі Суд схиляється до того, щоб не приймати такий аргумент, вказуючи, що бажаний ефект може бути досягнутий за допомогою інших засобів. Так. у справі Cassis de Dijon оскаржуваним заходом була заборона на продаж певних видів спиртних напоїв, вміст алкоголю в яких не перевищував 25 %. Один з аргументів, наведених державними органами Німеччини, полягав у тому, що за відсутності такої заборони споживач міг сприйняти певні спиртні напої з меншим вмістом алкоголю за більш міцні. Суд виніс рішення, в якому вказав, що такого ж результату можна було досягти за допомогою відповідного маркірування цієї продукції.

Суд особливо вибагливо ставиться до заходів, головна мета яких полягає в захисті національної продукції. Справа СИН and Andres підтверджує це. У цій справі оскаржувався італійський закон, який забороняє продаж яблучного оцту — нібито з метою захисту споживача. Однак Суд вирішив, що справжньою причиною була спроба захистити вітчизняне виробництво виноградного оцту і що споживача можна було б захистити за допомогою нанесення на таку продукцію відповідних етикеток.

Заходи, що не впливають на імпорт

Слід зазначити, що іноді згідно зі ст. ЗО подавалися скарги щодо певних національних заходів, які насправді особливо не впливали на імпорт, а лише дещо обмежували свободу дій торговців. У справах Merchandise і UDS v Conforama оскаржуваним заходом була французька норма, якою заборонялося в певних галузях роздрібної торгівлі наймати працівників у неділю. Суд не оголосив такі заходи незаконними, але тільки виходячи з того, що їх не можна було визначити надмірними щодо цілей, які ставились, а саме без будь-якого посилання на негативний вплив цих заходів на торгівлю.

Однак згодом стала виявлятися поступова зміна позиції СЄС на користь вилучення цих заходів з обсягу ст. ЗО. Зокрема, рішення у справі Keck остаточно розвіяло будь-які сумніви в цьому питанні. У справі було розпочато кримінальне судочинство проти двох торговців, які перепродали товари зі збитками, таким чином порушивши законодавство Франції, яке забороняє подібну практику. Ці торговці заявили, що законодавство суперечить ст. ЗО, Суд у своєму рішенні висловив занепокоєння зростанням кількості торговців, які, оскаржуючи заходи, що мають виключно національний вплив, звертаються до ст. ЗО, і тому виникає необхідність у перегляді прецедентного права. У цьому зв'язку Суд недвозначно заявив:

застосування до торгівлі продукцією, виробленої в іншій державі-члені, таких норм, що відповідають вимогам, встановленим цією державою, за своєю природою не є таким, що заважає доступу цієї продукції на ринок або перешкоджає доступу цих товарів більше, ніж воно перешкоджає доступу національної продукції. Тому такі норми не підлягають забороні, зазначеній у ст. ЗО ДЗЄС.

Відповідно, норми, що приймаються державними органами щодо регулювання продажу товарів, вважатимуться законними доти, доки вони не впливатимуть на імпорт.

Справа Cassis de Dijon та її наслідки

Рішення у цій справі, на яке вище вже було посилання, виявилось переломною подією не тільки для тлумачення ст. ЗО, а й для загального підходу щодо усунення бар'єрів у торгівлі в межах Співтовариства. Суть справи, в якій було винесено це рішення, полягала в тому, шо певному підприємству було відмовлено в дозволі на імпорт партії лікеру "Cassis de Dijon" через невідповідність у ньому встановленим вимогам вмісту алкоголю. Постачанню цього лікеру на німецький ринок заважала його невідповідність певним нормам, які визначали встановлений національним законодавством Німеччини мінімальний відсоток вмісту алкоголю в напоях такого типу.

Суд постановив, що це законодавство порушує ст, ЗО. Одна з підстав для винесення такого рішення, вже розглянута вище, полягала в тому, що краше інформувати належним чином споживача, ніж приймати подібне законодавство. Іншим аргументом, який наводила на свій захист Німеччина і який був спростований Судом, є питання, пов'язане з охороною здоров'я, яке, в даному випадку, полягає в тому, що встановлення вимог щодо мінімального вмісту алкоголю в лікерах перешкоджає "розповсюдженню на національному ринку алкогольних напоїв, зокрема з незначним вмістом алкоголю", які є продукцією, шо може в більшій мірі сприяти толерантному ставленню до алкогольної продукції, аніж власне міцні напої. Суд не прийняв цього аргументу, заявивши, що на ринку достатньо іншої алкогольної продукції з незначним вмістом алкоголю і що зазвичай міцніші напої майже не вживаються в чистому вигляді, а розбавляються, що зменшує їхню міцність.

Однак найвагомішого значення рішення у справі Cassis de Dijon набуло завдяки більш загальному формулюванню, за допомогою якого Суд мав намір визначити напрями своєї політики щодо тлумачення норм про захист внутрішнього ринку. У загальновідомому абзаці 8 свого рішення Суд зробив дві заяви, які значною мірою вплинули на загальний підхід до питання про внутрішній ринок. З одного боку, він постановив, що оскільки немає системи норм Співтовариства щодо виробництва і постачання на ринок алкогольної продукції (і тому, ймовірно, будь-якої іншої продукції такого типу), державні органи самі повинні регулювати виробництво і постачання на ринок цієї продукції на своїй території: наявність заходів, що перешкоджають руху товарів у межах Співтовариства, впровадження яких є наслідком відмінностей між національними законами різних держав-членів, шо регулюють постачання цих товарів на ринок, повинно бути визнано прийнятним, якщо такі положення є необхідними для задоволення обов'язкових вимог, особливо щодо ефективності податкового контролю, охорони здоров'я, сумлінності виконання комерційних угод і 38-, хисту споживача.

Суд також постановив, що продукція, яка була законно вироблена і поставлена на ринок в одній з держав-членів, повинна мати умови для вільного руху на всій території Співтовариства. Ухваливши такі рішення, Суд визначив важливі позиції щодо своєї політики на майбутнє. По-перше, він зменшив вимогливість Дассонвільского правила. По-друге, він привернув увагу до того, що таке рішення — зокрема, з огляду на слова "тепер або в майбутньому, прямо чи опосередковано" — поширює свою дію якомога більше для того, щоб охопити будь-які національні заходи, що мають помітний вплив на торгівлю між державами-членами. Розглянемо справу Commission v France. У ній справі заходами, проти яких виступала Комісія, були норми, що накладали обмеження на рекламу двох із п'яти категорій, на які закон поділяє алкогольні напої. Серед підстав накладання таких обмежень не згадувалося походження цієї продукті. Сул усе-таки визнав ці обмеження незаконними, оскільки фактично вони мали дискримінаційний характер щодо імпортних алкогольних напоїв, зокрема віскі й джину (основне виробництво яких навряд чи може бути визнано за Францією).

Такі заходи вважаються заходами непрямого дискримінаційного характеру, тому що зовні вони однаково застосовуються як до імпортних товарів, так і до національної продукції. У випадку, якби захід, що був оскаржений у справі Commission v France, встановлював обмеження на рекламу, скажімо, спиртних напоїв, вироблених у Сполученому Королівстві и Німеччині, він вважався би безпосередньо дискримінаційним заходом. З цього випливає, що за певних обставин перешкоди торгівлі, які виникають внаслідок існування відмінностей між національними нормами, є прийнятними при дотриманні певних вимог. Рішення у справі Cassis de Dijon вказало, що заходи непрямого дискримінаційного характеру можуть бути виправдані без необхідності звернення до "виправду-HOjibtioeo "положення, вказаного в ст. 36 (див. с. 180). Очевидно, як пропонують деякі автори, вони можуть бути виправдані па підставі тесту прийнятності.

Однак вплив справи Cassis de Dijon значно ширший, він повністю охоплює підхід, прийнятті інституціями Співтовариства щодо формування внутрішнього ринку. Першою ознакою такого впливу став лист Комісії, адресований органам вдали всіх держав-членів, який містив сукупність вказівок, що випливали з рішення у вищезгаданій справі. Однак найбільш чіткий вплив принципів цього рішення був закріплений у програмі розбудови Єдиного ринку.

У Білій книзі, представленій Комісією в 1985 р. під назвою "Розбудова внутрішнього ринку", цей новий підхід було підтверджено. У ній пропонувалося чітко розрізняти ті галузі внутрішнього ринку, в яких гармонізація є необхідною, і ті сфери, в яких достатньо втілити принципи взаємного визнання різних основоположних вимог, встановлених національним правом. Оскільки Єдиний європейський акт (ЄЄА), спрямований на завершення розбудови внутрішнього ринку, прямо випливав з цієї Білої книги, більшість директив, прийнятих відповідно до ЄЄА, ґрунтувалося на цьому підході. Отже, інституції Євросоюзу більше не повинні намагатися гармонізувати кожен з аспектів торговельної діяльності, а можуть обмежитися визначенням загальних вимог, залишивши детальну стандартизацію цих заходів різноманітним європейським органам, що займаються стандартизацією.