Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Особливі випадки

СЄС розглядав деякі справи, в яких особи претендували на статус "працівника", навіть коли ще тільки очікували отримання роботи. Як приклад можна навести справу Antonissen. У ній йдеться про громадянина Бельгії, який в'їхав до Великобританії в пошуках роботи. Більше ніж за шість місяців йому знайти її не вдалося. Це спонукало Міністерство внутрішніх справ Сполученого Королівства видати наказ про його депортацію. Суд постановив, що національне законодавство, яке вимагає від громадянина іншої держави-члена залишити країну після шестимісячних безрезультатних пошуків роботи (хоча ця норма також може бути оскарженою), відповідає праву Співтовариства, якщо тільки ця особа не доведе, що продовжує шукати роботу і має реальну можливість її отримати. Знов-таки, декому може здатися, що Суд ЄС намагається перекласти на суд, oо звертається за преюдиційним тлумаченням, відповідальність за оцінку національної норми з огляду на відповідні положення Співтовариства.

Переваги, що надаються

Як тільки особа кваліфікується як працівник у вищезгаданому розумінні цього терміна, вона отримує певні переваги, що надаються правом Співтовариства. Можливо, найдоцільніше було б встановити загальну відсильну норму, згідно з якою кожна людина, отримавши статус працівника-мігранта, могла без жодних винятків користуватися такими самими правами, які належать будь-якому іншому працівникові, котрий є громадянином країни перебування. Однак законодавці Співтовариства слушно передбачали, що навіть у разі прийняття такого прямого рішення виникнуть певні проблеми, які необхідно буде вирішувати за допомогою казуїстичних процедур у Суді Європейських Співтовариств. Виходячи з найдавнішого принципу медицини, що запобігти хворобі легше, ніж лікувати, інституції Співтовариства прийняли деякі положення похідного законодавства, о матеріалізували юридичний зміст принципу недискримінації. Йдеться про право на в'їзд та поселення; гідні умови праці; право залишатися на території країни перебування, після завершення роботи.

Право на в'їзд та проживання

З метою скасування обмежень щодо пересування і проживання громадян Співтовариства Рада прийняла Директиву 68/360. Однак Рада визнає, що для цього необхідно дотримуватися певних формальностей, нехай навіть зведених до мінімуму.

Дотримання відповідних прав залежить не тільки від держави-члена — країни перебування. Держави-члени мають надавати громадянам Співтовариства можливість залишати їхні території для того, щоб працювати будь-де в Євросоюзі (ст. 2(1) ДЗЄС). Це право реалізується шляхом видачі державами-членами своїм громадянам звичайного ідентифікаційного документа або паспорта (ст. 2(2)), дійсного в усіх державах-членах та країнах, територію яких будуть перетинати громадяни Співтовариства, подорожуючи між державами — членами (ст. 2(3)). Це особливо важливо, тому що дістатися іншої держави — члена Євросоюзу, часто можна тільки через територію третіх країн (наприклад, з Італії до Швеції, або майже з будь-якої країни Співтовариства до Греції).

Неминуче виникає питання щодо заходів, яких може вживати держава-член стосовно працівника-мігранта, що не дотримувався виконання цих формальностей. Таке питання стало предметом розгляду в справі Ріеск. Відповідачем був підданий Нідерландів, який працював в Уельсі і який, як з'ясувалося, не мав відповідного дозволу на проживання; тому до нього був застосований наказ про депортацію. Суд виніс рішення, в якому вказав, що недотримання формальностей, вказаних у Директиві 68/360, не може бути покарано таким непропорційним чином; що це буде являти собою перешкоду вільному пересуванню осіб. Таке непропорційне покарання включає в себе депортацію й ув'язнення.