Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Право залишатися на території країни перебування після завершення терміну роботи

Відповідно до Регламенту 1251/70, держава-член не може вимагати від працівника-мігранта залишити країну після його звільнення з роботи у зв'язку з виходом на пенсію або через подальшу непрацездатніть. Працівникам, які виходять на пенсію, надається право подальшого проживання на території цієї країни після досягнення встановленого пенсійного віку. Працівники, які нездатні продовжувати роботу, отримують це право, якщо вони відпрацювали в країні перебування, щонайменше 12 місяців і прожили в ній більше трьох років (ст. 2(1)). Члени сім'ї вищезгаданих категорій працівників мають право залишатися в країні перебування навіть після смерті працівника (ст. 3(1)).

Свобода пересування професійних спортсменів

Багато національних органів, що займаються регулюванням питань, пов'язаних з професійним спортом, встановлюють певні обмеження для спортсменів іноземців. Зокрема, футбольні організації багатьох держав-членів забороняють футбольним клубам випускати на майданчик більше встановленої кількості гравців, які не є громадянами відповідної країни. З дією системи трансферів між клубами також пов'язані деякі питання, що стосуються права Співтовариства. Як не дивно, з огляду на природу комерційних інтересів, пов'язаних з професійним футболом, більше 35 років знадобилося після набрання чинності Договором для того, щоб виник перший позов щодо цих норм. Хоча в одному особливому випадку СЄС постановив, що менеджери футбольних клубів можуть користуватися свободою пересування територією Співтовариства, ніхто навіть не міг сподіватися на можливість надання таких самих прав для футболістів. Без сумніву, причиною певної стриманості щодо цього питання стали побоювання, що в професійному футболі буде домінувати невелика кількість багатих клубів.

Однак розгляд цієї проблеми неможливо було постійно переносити. Він розпочався після закінчення терміну дії дворічного контракту бельгійського професійного гравця Босмана з одним із провідних клубів Бельгії "Льєж" (FC Liege), у зв'язку з тим, що цей гравець намагався перейти до французького клубу "Дюнкерк" (US Dunkerque). Два клуби дійшли згоди про розмір трансферу. Однак складнощі виникли, коли бельгійський клуб не звернувся до бельгійських футбольних органів за необхідним "обхідним листом", який дав би Босману змогу приєднатися до свого нового клубу. Причиною цього були сумніви бельгійського клубу щодо змоги французів сплатити обумовлену суму трансферу. Босман подав позов проти обох клубів. Справа дійшла до апеляційного суду, який згідно зі ст. 177 Договору надіслав до Суду Європейських Співтовариств два запитання:

· чи забороняє ст. 48 Договору футбольному клубу вимагати й отримувати певні платежі за те, що один з його гравців переходить до іншого футбольного клубу після закінчення контракту;

· чи забороняє та сама норма національним і міжнародним футбольним органам включати до відповідних правил положення, що обмежують доступ іноземних гравців з Євросоюзу до змагань, які ці органи організовують? СЄС на обидва запитання дав позитивну відповідь. Щодо першого

запитання, то, забороняючи громадянам держав-членів залишати країну походження, оскаржувані норми, які регулюють трансфери, являють собою перешкоду вільному пересуванню працівників. Відповідач, у свою чергу, стверджував, що скасування цих норм завдало б шкоди футболу — адже вони встановлюють спортивний і фінансовий баланс у світі футболу.

Суд відхилив цей аргумент, вказуючи на те, що ці норми не заважають найбагатшим клубам використовувати послуги провідних гравців.

Щодо другого запитання Суд постановив, що обмеження за допомогою національних правил кількості іноземних гравців, які можуть виходити на поле протягом гри, суперечить ст. 48 Договору. Аргументи, які використовував відповідач, були здебільшого ті самі, що й у першому випадку, і також були відхилені Судом. Виносячи таке рішення, Суд підтвердив думку, вже висловлену іншими інституціями Співтовариства, зокрема в значній кількості резолюцій Європейського Парламенту з цього питання.

Положення щодо соціального забезпечення

Ст. 51 ДЗЄС вимагає від Ради прийняття норм, що надають працівникам можливість додавати проміжки часу, впродовж яких вони працювали в різних державах-членах з метою отримання суми соціальних внесків, які вони заробили, і на основі цього отримувати виплати соціального забезпечення в будь-якій державі-члені. Якби цього не відбувалося, працівники не виявляли би бажання шукати і влаштовуватись на роботу на території будь-якої країни Євросоюзу, що, у свою чергу, становило б перешкоду свободі пересування.

Найважливішим нормативним актом, прийнятим щодо цієї статті, є Регламент 1408/71. Мета цього Регламенту полягає не в гармонізації системи соціального захисту в усьому Співтоваристві, а лише в досягненні скоординованого застосування відповідних національних положень у такий спосіб, шоб працівник-мігрант не страждав від того, що він працює в іншій державі-члені. Такий зміст ґрунтується на деяких принципах, які будуть розглянуті далі.