Громадські об’єднання в Україні - Бесчастний В.М. - 4.4. Державне регулювання молодіжної та тендерної політики

Основні напрями державної політики у сфері молодіжної та тендерної політики визначаються численними нормативними актами.

Наприклад, Закон України " Про соціальну роботу з дітьми та молоддю" визначає організаційні та правові засади соціальної роботи з дітьми і молоддю.

Основними напрямами державної політики у сфері соціаль­ної роботи з дітьми та молоддю є:

– визначення правових засад соціальної роботи з дітьми та молоддю;

– розроблення та реалізація державних, галузевих, регіо­нальних програм соціального становлення і соціальної підтрим­ки дітей та молоді;

– створення сприятливих умов для гармонійного розвитку дітей та молоді, задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, не забороненому законодавством, активної участі у творчій, культурологічній, спортивній та оздоровчій діяль­ності;

– консультування і надання соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги;

– здійснення соціального менеджменту стосовно організа­ції діяльності органів виконавчої влади, громадських організа­цій, спрямованої на подолання соціальних проблем;

– здійснення соціально-профілактичної роботи щодо запо­бігання наслідкам негативних явищ та їх подолання;

– розроблення та здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо відновлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації;

– сприяння дитячим і молодіжним організаціям, іншим об'єднанням громадян, фізичним особам у реалізації ними влас­них соціально значущих ініціатив і проектів;

– забезпечення дотримання соціальних стандартів і нор­мативів умов життєдіяльності, морального, психологічного та фізичного стану дітей та молоді;

– здійснення кадрового, науково-методичного, фінансо­вого, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення соціальної роботи;

– сприяння розвитку та підтримка волонтерського руху;

– встановлення та зміцнення зв'язків із соціальними служ­бами для молоді за кордоном, інтеграція у міжнародну систему соціальної роботи з молоддю;

– здійснення комплексу медико-соціальних та реабіліта­ційних заходів щодо адаптації в суспільстві дітей із вадами фізичного та розумового розвитку.

Соціальне обслуговування дітей та молоді здійснюється у по­рядку, визначеному законодавством, шляхом надання соціаль­них послуг:

– гарантованих державою безкоштовних фізкультурно-оздоровчих послуг;

– у виборі роботи і працевлаштуванні відповідно до покли­кання, здібностей, професійної підготовки, освіти, професійної орієнтації та перепідготовки;

– у сфері освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної куль­тури і спорту, спеціального медичного обслуговування, оздоров­лення, відпочинку;

– добродійних для задоволення духовних, культурних, естетичних, виховних, освітніх, оздоровчо-лікувальних, рекре­аційних та інших потреб.

Соціальний супровід передбачає здійснення службами у спра­вах неповнолітніх, центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді:

– системного обліку та догляду дітей і молоді, які опини­лися в складних життєвих ситуаціях;

– систематичних і комплексних заходів, спрямованих на подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення соціального статусу дітей та молоді;

– системи заходів, спрямованих на подолання різних видів залежностей, які завдають шкоди психічному і фізичному здо­ров'ю дітей та молоді;

– соціальної опіки щодо дітей з вадами фізичного та розу­мового розвитку.

Соціальна профілактика серед дітей та молоді передбачає:

– системний облік і догляд за дітьми та молоддю, зі схиль­ністю до асоціальної поведінки;

– інформаційно-просвітницьку, пропагандистську та агі­таційну роботи серед дітей та молоді за місцем проживання, навчання або роботи.

Соціальна реабілітація дітей та молоді передбачає здійснення:

– навчально-виховної реабілітації у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей та молоді, які потребують соціальної допомоги; у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) для дітей та молоді, які потребують корекції фізич­ного та розумового розвитку; у загальноосвітніх санаторних школах (школах-інтернатах) для дітей, які потребують трива­лого лікування;

– соціально-лікувальної та психологічної реабілітації у відповідних закладах охорони здоров'я дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, а також які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АБС;

– фізичної реабілітації дітей та молоді з фізичними, розу­мовими вадами у спеціалізованих фізкультурно-оздоровчих закладах (клубах, центрах тощо);

– медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, які зло­вживають алкоголем, наркотиками, і які за станом здоров'я не можуть бути направлені до шкіл соціальної реабілітації та про­фесійних училищ соціальної реабілітації;

– соціально-освітньої реабілітації у школах соціальної ре­абілітації та професійних училищах соціальної реабілітації не­повнолітніх, які скоїли правопорушення.

Соціальна реабілітація передбачає також працевлаштування, надання соціально-медичних, психолого-педагогічних, юридич­них, інформаційних та інших видів соціальних послуг непов­нолітнім та молоді, які відбували покарання у вигляді обмежен­ня або позбавлення волі на певний строк.

Соціальне інспектування здійснюється з метою контролю за додержанням вимог законодавства щодо захисту прав і свобод дітей та молоді у сфері соціальної роботи з ними.

Соціальне інспектування здійснюють центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді разом із відповідними органами виконавчої влади, яким законодавство надало право здійсню­вати інспекторський нагляд.

Порядок та умови здійснення соціального інспектування визначає спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади з питань молодіжної політики.

За результатами соціального інспектування центри соціаль­них служб для сім'ї, дітей та молоді мають право:

– звертатися до органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування, а також підприємств, установ, організа­цій усіх форм власності;

– порушувати перед відповідними органами клопотання про застосування передбачених законодавством санкцій до під­приємств, установ та організацій усіх форм власності, громадян, накладання дисциплінарних та адміністративних стягнень на посадових осіб у разі порушення ними законодавства стосовно дітей та молоді.

Здійснення соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю покладається на:

– Державну соціальну службу для сім'ї, дітей та молоді;

– республіканський (Автономної Республіки Крим), облас­ні, Київський та Севастопольський міські, районні, міські, ра­йонні у містах, селищні та сільські центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді;

– спеціалізовані формування центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (служба соціальної підтримки сімей, служ­ба роботи з ін'єкційними споживачами наркотиків, центр со­ціально-психологічної допомоги, центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, мобільний пункт соціальної роботи у сільській та гірській міс­цевостях, школа волонтерів, студентська соціальна служба, служба "Телефон довіри", інформаційно-ресурсний центр, дружня клініка для молоді, консультаційні пункти у закладах соціального спрямування тощо).

Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді підпо­рядковується та діє у складі Міністерства у справах молоді, сім'ї та спорту.

Центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді утворю­ються, реорганізуються і ліквідуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, належать до сфе­ри їх управління і підпорядковуються відповідно органу вико­навчої влади чи виконавчому органу міської, селищної, сіль­ської ради.

Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді конт­ролює і координує діяльність центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Республіканський (Автономної Республіки Крим), обласні, Київський та Севастопольський міські центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді контролюють і координують діяльність центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських, район­них у містах, селищних та сільських рад, а також надають їм практичну і методичну допомогу.

Штатна кількість працівників республіканського (Автоном­ної Республіки Крим), обласних, Київського та Севастополь­ського міських, районних, міських, районних у містах, селищ­них та сільських центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді встановлюється згідно з державними соціальними стан­дартами і нормативами.

Діяльність центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та мо­лоді фінансується за рахунок коштів, передбачених у місцевих бюджетах за відповідним кодом програмної класифікації видат­ків, та інших джерел, не заборонених законодавством.

Послуги, що надають центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, є державними послугами і здійснюються на безоплатній основі.

Суб'єкти соціальної роботи з дітьми та молоддю мають право:

– вносити до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування пропозиції щодо соціальної роботи з дітьми і молоддю, брати участь у їх реалізації;

– укладати договори з підприємствами, установами та орга-нізаціями, у тому числі зарубіжними, на виконання ними робіт, що сприяють підвищенню ефективності соціальної роботи;

– створювати агентства, спеціалізовані служби, інші уста­нови соціального спрямування, займатися благодійництвом відповідно до законодавства України;

– одержувати від підприємств, установ та організацій усіх форм власності інформацію з питань соціальної роботи з дітьми та молоддю;

– проводити на підприємствах, в установах та організаціях соціологічні дослідження з проблем молоді;

– представляти інтереси окремих молодих людей (молодих сімей) в їх відносинах з підприємствами, установами, організа­ціями.

Підставами для зміни або припинення надання соціальних послуг дітям та молоді є:

– досягнення дітьми повноліття та молодими громадянами віку, з якого на них не поширюються норми цього закону;

– добровільна відмова від отримання відповідного виду соціальних послуг, якщо ця відмова або її наслідки не порушу­ють прав, свобод інших осіб та не загрожують життю особи, яка відмовляється від одержання відповідного виду соціальних послуг;

– інші обставини, встановлені законом.

З метою реалізації державної молодіжної політики, поліп­шення соціально-економічного становища молоді, залучення її до участі у процесах державотворення і громадському житті, підтримки молодіжних громадських організацій, активізації діяльності органів державної влади у цій сфері Указом Прези­дента України від 21 травня 1999 р. № 543/99 було створено Національну раду з питань молодіжної політики при Президен­тові України.

Національна рада з питань молодіжної політики при Пре­зидентові України (далі – Національна рада) є координуючим та консультативно-дорадчим органом, який має сприяти постій­ному вдосконаленню державної молодіжної політики, забезпе­чувати узгодженість дій у вирішенні питань, пов'язаних із життям молоді та участю її в усіх сферах життя суспільства і держави.

Основними завданнями Національної ради є:

– вивчення, системний аналіз і прогнозування соціальних та морально-політичних процесів у молодіжному середовищі;

– визначення і наукове обґрунтування пріоритетних на­прямів державної молодіжної політики, концептуальних засад зміцнення правових та матеріальних гарантій молоді;

– розроблення пропозицій щодо фінансування пріоритет­них напрямів молодіжної політики, експертиза ефективності використання коштів, що виділяються на такі цілі;

– участь у підготовці проектів законів, інших норматив­но-правових актів, державних програм, віднесених до її ком­петенції;

– координація дій центральних, місцевих органів виконав­чої влади та господарських органів щодо здійснення прав і сво­бод молоді, залучення її до участі у політичному, економічному, культурному і духовному становленні держави;

– сприяння координації діяльності органів законодавчої і виконавчої влади та громадських організацій щодо реалізації державної молодіжної політики.

Національна рада для виконання покладених на неї завдань:

– вивчає та узагальнює стан роботи з молоддю в органах виконавчої влади, на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності;

– вносить у встановленому порядку пропозиції з питань суспільного становища, правового і соціального захисту молоді, що потребують законодавчого врегулювання, прийняття від­повідних рішень Президентом України, Кабінетом Міністрів України;

– аналізує проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, державних програм, комплексних планів мініс­терств, інших центральних органів виконавчої влади щодо ро­боти з молоддю на відповідність їх до головних напрямів держав­ної молодіжної політики;

– налагоджує взаємодію органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських органі­зацій з питань планування і проведення роботи з молоддю;

– сприяє створенню необхідних умов для навчання молоді, залучення її до участі у малому бізнесі, фермерстві та інших формах підприємницької діяльності;

– сприяє збільшенню вітчизняних та іноземних інвестицій на реалізацію молодіжних програм, створенню фондів з метою залучення крім державних коштів, інших джерел фінансу­вання;

– здійснює контроль за організацією та виконанням орга­нами виконавчої влади, керівниками підприємств і організацій незалежно від форм власності законів України, указів і розпо­ряджень Президента України та інших нормативно-правових актів з питань державної молодіжної політики;

– подає на розгляд Президентові України щорічні доповіді про реалізацію молодіжної політики, суспільне становище мо­лоді в Україні.

Національна рада має право:

– утворювати за потреби тимчасові експертні та робочі гру­пи, залучати до участі в них представників центральних і міс­цевих органів виконавчої влади, наукових установ і громадсь­ких організацій (за погодженням з їх керівниками);

– одержувати в установленому порядку безоплатно необ­хідні для її діяльності інформацію та матеріали;

– заслуховувати на своїх засіданнях керівників централь­них і місцевих органів виконавчої влади, керівників державних підприємств, установ і організацій з питань, що належать до компетенції Національної ради.

Національну раду очолює голова, який має трьох заступни­ків. Голову та первинний склад Національної ради затверджує Президент України. У подальшому зміни до складу Національ­ної ради вносить її голова.

Голова, члени Національної ради працюють на громадських засадах* Членові Національної ради видається посвідчення встановленого нею зразка.

Основною формою роботи Національної ради є засідання, які проводяться за потреби, але не рідше одного разу на квартал. Засіданнями Національної ради керує голова або за дорученням голови один із його заступників.

Рішення Національної ради оформляються у вигляді прото­колів, рекомендацій, підписаних її головою, і є обов'язковими для розгляду центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, державними під­приємствами, установами та організаціями.

У разі потреби Президентові України, Кабінету Міністрів України можуть вноситися рекомендації щодо прийняття від­повідних актів.

Національна рада систематично інформує громадськість про свою діяльність і прийняті рішення.

Забезпечення поточної роботи Національної ради здійснює секретаріат Національної ради. Персональний склад секретаріа­ту затверджує голова Національної ради. Роботою секретаріату керує один із заступників голови, якого він сам призначає.

Фінансове та матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної ради здійснює Управління секретаріату Президен­та України та Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту.

Організаційне забезпечення діяльності – Секретаріат Пре­зидента України.

Кабінет Міністрів України у своєму розпорядженні від 14 лю­того 2002 р. № 48-р "Про залучення представників молодіжних громадських організацій до роботи на громадських засадах у центральних органах виконавчої влади" рекомендував керівни­кам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади залучати представників молодіжних громадських організацій до роботи на громадських засадах як радників керівників цих органів з питань молодіжної політики, які мають право:

– виконувати дорадчі функції, пов'язані з реалізацією ор­ганом виконавчої влади державної молодіжної політики;

– інформувати керівника органу виконавчої влади про важливі для молодіжної громадськості події;

– готувати пропозиції для розгляду та можливого враху­вання відповідним органом виконавчої влади інтересів молоді у сфері своєї діяльності;

– сприяти взаємодії органу виконавчої влади з молодіжни­ми громадськими організаціями;

– розробляти в порядку ініціативи програми, спрямовані на розв'язання молодіжних проблем, та сприяння їх реалізації, а також брати участь у підготовці проектів нормативно-право­вих актів з питань державної молодіжної політики.

За погодженням із керівником органу виконавчої влади рад­ник із питань молодіжної політики може бути присутнім на засіданнях колегії цього органу, нарадах і брати участь в обго­воренні питань державної молодіжної політики, а також в ор­ганізації та проведенні нарад, семінарів, конференцій та сим­позіумів з питань державної молодіжної політики.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2006 р, № 229-р схвалено Концепцію загальнодержавної про­грами "Національний план дій щодо реалізації Конвенції 00Н про права дитини на 2006–2016 pp.".

Розроблення такого плану дій передбачає і Підсумковий документ спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамб­леї ООН "Світ сприятливий для дітей", підписаний Прем'єр-міністром України 10 травня 2002 р.

З метою реалізації державної політики щодо захисту прав дітей прийнято Закон України "Про охорону дитинства", за яким охорона дитинства визначається загальнонаціональним пріоритетом, активізовано процес законотворення стосовно захисту прав дітей, що сприяло розвитку системи надання про­фесійної допомоги дітям та сім'ям із дітьми, багаторазово збіль­шено розміри допомоги при народженні дитини, допомоги на дітей-інвалідів, дітей, що перебувають під опікою та піклуван­ням, інших виплат, створено мережу служб та закладів для захисту і підтримки дітей, що перебувають у складних життєвих обставинах. Починаючи з 1996 p., готується щорічна державна доповідь про становище дітей в Україні, яка презентується гро­мадськості та міжнародній спільноті.

Економічні, соціальні, екологічні та інші проблеми торкну­лися насамперед найбільш соціально незахищеної категорії населення – дітей.

Протягом останніх років зберігається тенденція до погіршен­ня стану здоров'я дітей. За даними Міністерства охорони здо­ров'я (МОЗ), у 2004 р. поширеність захворювань у дітей віком до 14 років становила 1790,9 випадку порівняно з 1745,9 у 2003 р., віком 14–18 років – 1307,39 випадку порівняно з 1277,21 у 2003 р.

Високий рівень захворюваності дітей зумовлений факторами поширення шкідливих звичок, зокрема вживання алкоголю, наркотиків, психотропних речовин, а також ранній початок ста­тевого життя. Залишаються високими показники дитячої інва­лідності: на кінець 2004 р. нараховувалося майже 136 тис. дітей-інвалідів, що становить 1,4 % від загальної кількості дітей.

На обліку в закладах охорони здоров'я у 2004 р. перебувало 3855 ВІЛ-позитивних дітей віком до 14 років і 172 дитини – від 15 до 17 років, а хворих на СНІД – відповідно 148 дорослих і З дитини.

На реформуванні та модернізації освіти дітей негативно по­значається недостатнє забезпечення навчальних закладів сучас­ними підручниками та навчальними посібниками, технічними засобами, комп'ютерною технікою, іншим обладнанням. Поши­рення практики надання платних послуг у сфері освіти зробило їх малодоступними для дітей, які виховуються у родинах з низь­ким рівнем матеріального забезпечення. Крім того, відбуваєть­ся таке негативне явище, як ліквідація дошкільних навчальних закладів. За 1999–2004 pp. їх кількість зменшилася на 281 одиницю (у містах – 169, селах – 112).

Спостерігається постійне збільшення кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, – це понад 96 тис. осіб, з них майже 62 тис. перебуває у закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що на 71 % більше, ніж у 1995 р. При цьому 90 % дітей утратили сім'ю через відмову батьків опікуватися долею дитини.

Протягом останніх п'яти років майже на 40 % зменшилася кількість усиновлених дітей із числа дітей-сиріт та дітей, позбав­лених батьківського піклування (у 2000 р. – 2043, у 2004 р, – 1492 особи).

Діти, позбавлені батьківського піклування, потрапляють у сферу впливу кримінальних структур, займаються жебракуван­ням, бродяжництвом. Є факти сексуальної експлуатації, на­сильства, жорстокого поводження з дітьми та торгівлі ними.

Відсутність у державі системи ювенальної юстиції, орієнто­ваної на профілактичні заходи, призводить до збільшення кіль­кості дітей, що перебувають у конфлікті з законом.

Основними причинами ситуації, що склалася, є:

– загальне зниження рівня життя населення, безробіття одного або й обох батьків, їх виїзди до інших країн чи регіонів з метою працевлаштування;

– збільшення кількості неблагополучних сімей та розлу­чень, асоціальна поведінка батьків, їх ухиляння або відсторо­нення від виконання своїх обов'язків стосовно виховання дітей, жорстокість і насильство у сім'ях;

– недостатнє фінансування навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, культури, соціального захисту;

– відсутність соціальних стандартів діяльності служб, що працюють з дітьми;

– застаріла система опіки та піклування про дітей;

– низька активність територіальної громади щодо розв'я­зання проблем дітей.

Мета Національного плану дій – визначення шляхів урегу­лювання питань ефективного забезпечення та захисту прав дітей з урахуванням Цілей розвитку тисячоліття та стратегії Підсум­кового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН "Світ, сприятливий для дітей". Для досягнення цієї мети у Національному плані дій слід передбачити:

– пріоритети і принципи реалізації державної політики щодо поліпшення становища дітей, захисту їх прав відповідно до міжнародних зобов'язань;

– стратегію досягнення загальних цілей Національного плану дій;

– шляхи реформування і приведення системи забезпечення та захисту прав дітей у відповідність до сучасних умов та реаль­них потреб дітей;

– організацію роботи з надання психологічних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, юридичних, інформаційних та інших послуг дітям незалежно від місця проживання;

– заходи щодо індивідуального фізичного, розумового, ду­ховного розвитку кожної дитини;

– удосконалення законодавства у сфері захисту прав дітей;

– розширення використання інформаційного простору для висвітлення питань соціально-правового захисту дітей;

– заходи посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють, посадових осіб за виконання своїх обов'язків сто­совно догляду, виховання дітей та захисту їх прав;

– удосконалення системи контролю та моніторингу дотри­мання прав дітей.

Виконання завдань Національного плану дій здійснювати­меться у сфері охорони здоров'я, освіти, захисту прав дітей, їх культурного і духовного розвитку, забезпечення участі у житті суспільства, а також міжнародного співробітництва з питань захисту прав дітей.

Виконання Національного плану дій дасть можливість:

– створити систему захисту і збереження здоров'я дітей;

– створити умови для повноцінного життя у суспільстві дітей-інвалідів та дітей із вадами фізичного та розумового роз­витку здобуття ними освіти, професійної підготовки, забезпе­чення конкурентоспроможності на ринку праці, працевлашту­вання;

– активізувати процес формування у дітей здорового спо­собу життя, забезпечити їх масове залучення до фізичної куль­тури і спорту, поліпшити оздоровлення та відпочинок дітей;

– створити систему надання психологічних, соціально-пе­дагогічних, соціально-медичних, соціально-економічних, юри­дичних, інформаційних та інших послуг дітям незалежно від місця проживання;

– забезпечити зміцнення матеріально-технічної бази за­кладів охорони здоров'я і культури, навчальних закладів;

– реформувати систему закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

– розробити і впровадити механізм надання соціальної до­помоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського пік­лування, за принципом "гроші ходять за дитиною";

– поширити форму сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як пріоритетну;

– активізувати процес усиновлення;

– здійснювати захист дітей-біженців, дітей трудових міг­рантів та інших;

– упровадити систему ювенальної юстиції;

– захистити дітей від жорстокого поводження, експлуата­ції та насильства;

– активізувати діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадськості щодо підтримки сімей із дітьми;

– пропагувати кращі здобутки національної культури та духовної спадщини, національно-патріотичного виховання ді­тей, виявляти та підтримувати обдарованих дітей;

– забезпечити широку участь дітей у житті суспільства;

– підтримувати громадські організації, діяльність яких спрямована на соціальне становлення та розвиток дітей;

– активізувати діяльність територіальної громади стосовно захисту прав дітей;

– забезпечити організацію соціальної реклами та широке висвітлення у засобах масової інформації питань соціально-правового захисту дітей, виконання положень Конвенції 00Н про права дитини, проблем дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах.

У Національному плані дій обов'язково передбачається про­ведення моніторингу, оцінювання ефективності заходів, що здійснюватимуться виконавцями Національного плану дій. Такими виконавцями разом із державними органами можуть бути громадські організації, міжнародні фонди.

Помітного згуртування набула робота центральних органів виконавчої влади і жіночих громадських організацій.

У 1993 р. в апараті Кабінету Міністрів України був утворений Сектор у справах жінок, охорони сім'ї, материнства і дитинства, основним напрямом діяльності якого в тендерній політиці є спри­яння соціально-економічному становищу жінок, забезпеченню рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків у всіх сферах життя суспільства, аналіз чинного законодавства на предмет його відповідності до міжнародних тендерних стандартів.

Протягом 1995–1996 pp. в Україні тривала робота з форму­вання державного механізму, крім утворення центрального орга­ну виконавчої влади, що передбачає потребу створення відповід­них структур на місцях. Протягом 1997–1998 pp. в обласних, місь­ких державних адміністраціях утворено управління (відділи) у справах сім'ї та молоді, які є структурними підрозділами облас­них, Київської та Севастопольської міських державних адмініст­рацій і територіальними органами Міністерства у справах сім'ї та молоді. Відповідні відділи утворено і на районному рівні. Управління та відділи місцевих органів виконавчої влади забез­печують реалізацію на відповідній території державної політики з питань статусу жінок і підвищення їх ролі у суспільстві, ство­рення рівних можливостей для участі жінок і чоловіків у полі­тичному, економічному, культурному і соціальному житті.

Міністерство та його територіальні органи готують пропози­ції до проектів державних та регіональних програм, планів, прогнозів щодо поліпшення становища жінок, заохочення ма­теринства і охорони дитинства.

У 1997 р. при Міністерстві у справах сім'ї та молоді утворено Координаційну раду у справах жінок, до якої увійшли керівни­ки всеукраїнських та міжнародних жіночих організацій. Очо­лює її заступник міністра у справах сім'ї та молоді. Положення про діяльність Координаційної ради у справах жінок було за­тверджено міністром у справах сім'ї та молоді. Вироблено певну практику взаємодії органів виконавчої влади та громадських жіночих організацій, благодійних фондів. На засіданнях Коор­динаційної ради обговорювалися проекти загальнодержавних програм, концепцій, законів України, указів Президента Украї­ни, актів Кабінету Міністрів України, питання співпраці цен­тральних та місцевих органів виконавчої влади і громадських жіночих організацій стосовно забезпечення та захисту прав жі­нок, пошуку форм соціального партнерства у розв'язанні проб­лем соціально-економічного становища жінок.

На спільне звернення Міністерства у справах сім'ї та молоді і громадських жіночих організацій указом Президента України у 1999 р. встановлено День матері.

Результатом спільної праці Міністерства у справах сім'ї та молоді, центральних органів виконавчої влади, Координаційної ради у справах жінок і громадських жіночих організацій було розроблення проектів Декларацій про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї і жінок та Концепцій державної сімейної політики, які у 1999 р. схвалила Верховна Рада Украї­ни. Проте Координаційна рада у справах жінок не в змозі охопи­ти всіх питань, пов'язаних із гендерним реформуванням, право­вими основами досягнення гендерної рівності. Тому Міністерство у справах сім'ї та молоді у 1998 р. створило аналітичний, консультативно-дорадчий орган – Раду рівних можливостей (Ген-дерну раду). До складу Ради увійшли висококваліфіковані фа­хівці міністерств, наукових установ, вищих навчальних закла­дів, підприємці, представники громадських організацій. Нині ведеться робота щодо утворення Національної ради рівних мож­ливостей (Гендерної ради) при Кабінеті Міністрів України.

З метою поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві та здійснення пріоритетних і першочергових за­ходів стосовно виконання заключних документів Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН "Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток та мир у XXI столітті" Ка­бінет Міністрів України своєю постановою від 6 травня 2001 р. № 4 79 затвердив "Національний план дій щодо поліпшення ста­новища жінок та сприяння впровадженню тендерної рівності у суспільстві на 2001–2005 роки".

Серед низки заходів цей План передбачав:

– розробляти і подавати пропозиції стосовно врегулювання питань організації перепідготовки і підвищення кваліфікації жінок, які повертаються з відпустки по догляду за дитиною, посилення організаційних і правових гарантій для реалізації жінками права на працю.

– розробляти і подавати пропозиції щодо поліпшення ста­новища жінок, залучення їх до активної участі в усіх сферах життя суспільства, сприяння розкриттю їх інтелектуальних і творчих можливостей;

– подавати Кабінетові Міністрів України інформаційно-аналітичні матеріали про становище жінок на ринку праці;

– вживати шляхом активної реалізації політики зайнятості ефективні заходи, щоб зменшити рівень і тривалість безробіття серед жінок;

– подавати пропозиції щодо здійснення контролю за без­пекою праці жінок, ефективного розв'язання соціальних проб­лем працівниць, які виховують дітей, для включення їх до про­ектів угод між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців, всеукраїнськими профспілками і профспілковими об'єднаннями;

– організовувати проведення просвітницьких заходів і роз­робляти інформаційно-методичні матеріали з питань збережен­ня та зміцнення здоров'я жінок і дітей;

– сприяти розвиткові мережі фізкультурно-оздоровчих і спортивних жіночих, дитячих і сімейних клубів;

– розробляти комплекс заходів щодо фізичної та психоло­гічної реабілітації жінок-інвалідів;

– розробляти програму підтримки молодих учених із метою забезпечення реалізації рівних можливостей жінок і чоловіків у науковій діяльності;

– сприяти діяльності закладів, центрів та служб, що нада­ють медико-психологічну та соціальну допомогу жінкам і дітям, які стали жертвами насильства (у тому числі сімейного) або опинились у скрутній життєвій ситуації;

– включати до навчальних програм загальноосвітніх і ви­щих навчальних закладів І–IV рівнів акредитації теми з питань запобігання насильству та торгівлі людьми;

– організовувати навчання працівників, які в процесі своєї діяльності проводять роботу з жінками та дітьми, що зазнали насильства;

– подавати Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення у м. Києві центру реабілітації для дітей та жінок, які постраждали від торгівлі людьми;

– брати участь у розробленні та реалізації міжнародних програм і протоколів стосовно запобігання торгівлі жінками;

– привести систему показників тендерного розвитку від­повідно до вимог ООН щодо підготовки Національних статис­тичних доповідей про становище жінок та чоловіків;

– вивчати питання про збалансоване за статтями представ­ництво жінок і чоловіків у органах державної влади та подати Кабінету Міністрів України пропозиції щодо формування ефек­тивного резерву кадрів для органів виконавчої влади;

– забезпечувати проведення експертизи законодавчих ак­тів України стосовно надання рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків (гендерна експертиза) з метою приведення законодавства відповідно до міжнародних актів і договорів та за результатами цієї експертизи подати пропозиції Кабінетові Міністрів України;

– сприяти діяльності громадських жіночих організацій із метою залучення жінок до активної участі в усіх сферах жит­тєдіяльності суспільства.

Отже, основне завдання державної політики щодо соціаль­ного становлення молоді – закладання підвалин для соціаль­ного партнерства і, відповідно, соціальних замовлень через ме­режу молодіжних громадських об'єднань. Молодіжні громад­ські організації не є всесильною панацеєю від усіх суспільних хвороб. Зокрема, ці організації не можуть вирішувати питання охорони здоров'я та освітні питання на макрорівні, хоча їхні освітні та оздоровчі програми приносять велику користь. Нап­риклад, не в компетенції багатьох молодіжних творчих спілок самостійно створювати матеріально-технічну базу для своєї діяльності.

Тому єдиний шлях до розв'язання цих проблем лежить через державну законодавчу, інформаційну, матеріально-технічну та іншу допомогу молодіжному рухові. Чим швидше на усіх рівнях влади розпочнеться здійснення молодіжної політики з ураху­ванням пріоритетності й для майбутнього нашої молодої держа­ви, тим більше шансів на початку XXI ст. мати покоління осві­чених, культурних, високоморальних громадян із потужним творчим потенціалом.

Контрольні запитання та завдання

1. Якими нормативними актами регулюється діяльність молодіжних і дитячих організацій в Україні?

2. Які державні органи координують діяльність молодіжних і дитячих організацій?

3. Назвіть відомі вам державні програми у сфері молодіжної політики.

4. За яким основним критерієм організації поділяються на молодіжні та дитячі?

5. Що таке волонтерська діяльність?

6. Які органи координують волонтерську діяльність в Україні?

7. Назвіть основні етапи жіночого руху в Україні.

8. На яких критеріях ґрунтується типологія жіночих організацій в Україні?

9. Що таке гендерна політика?

10. Які органи мають реалізовувати гендерну політику в Україні?