Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Римські юристи.

Вагомий вплив на подальший розвиток світової державно-правової думки справили римські юристи І-Ш ст. Сабін, Гай, Папініан, Ульпіан, Модестін, Павло та ін. Вони були найвидатнішими людьми свого часу, бо виконував роль універсальних фахівців, своєрідних жерців суспільно-політичних відносин і обіймали найвідповідальніші державні посади.

Якщо Арістотель започаткував політичну юриспруденцію, то римські юристи стали засновниками власне юриспруденції - науки "про божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого", і таких її галузей, як правова політика і правова практика. Вони піднесли розуміння права і закону на емпірико-теоретичний, логіко-понятійний, концептуальний рівень, а політичні доктрини "оточили" правовим простором. Справедливість (юстицію) стали тлумачити як "волю віддавати кожному своє право"; природне право із суто теоретичної конструкції перетворилось на фактично діючі юридичні норми; державні та інші політичні проблеми почали розв'язувати в окремій правничій галузі - публічному праві; міжнародні політичні відносини унормовували у праві народів, стосунки між фізичними особами - у приватному праві.

Значно вплинула на політичні процеси і політичну теорію здійснена римськими юристами кодифікація імператорських конституцій, яких нараховували кілька тисяч: кодекс Грегоріана 296 р. (конституції 117-283), кодекс Гермогеніана 305 р. (конституції 284-305), кодекс Феодосія II438 р. (конституції 306-437), післяфеодосіївські новели (конституції 438-476).

Найціннішою політико-правовою пам'яткою Римської імперії став "Корпус юріс цивіліс" - зібрання конституцій, інституцій, дигестів та новел, відоме в історії як Зведення Юстиніана (VI ст.). Цей юридичний збірник містив "Інституції" - сформульовані Гаєм основи римського права; "Дигести" -систематизовані уривки з творів класиків юридичної думки; "Кодекс Юстиніана" - відредаговані відповідно до потреб часу попередні законодавчі розпорядження; "Новели Юстиніана" - доповнення до тих положень, які містилися в "Кодексі".

"Корпус юріс цивіліс" узаконив ті норми, які співвідносились із тодішньою практикою. Так, значною мірою було пом'якшено батьківську владу, заборонено продаж дітей, а за вбивство сина батькові було приписане тяжке покарання. Умисне вбивство раба розглядали як і будь-яке вбивство, винний підлягав покаранню. Розроблено нові форми спадкового права, зокрема була остаточно ліквідована різниця між агнатами і когнатами в допуску до заповіту, вже не мало значення також і те, чи перебував спадкоємець під владою, чи був вільний від неї, брали до уваги лише ступінь родинності. Ще більше була обмежена влада батька сімейства, римські юристи дали синові право вільно розпоряджатися тим майном, яке він нажив самостійно, та ін.

Ця політико-правова пам'ятка стала наймогутнішим джерелом багатовікового процесу утвердження і вдосконалення римського права у більшості європейських країн, у т. ч. і на українських землях. Цей процес відчутно вплинув не лише на еволюцію державно-правової думки, а й на суспільно-політичне життя в цілому.

Ідеологія раннього християнства.

У Давньому Римі на основі раннього християнства сформувалися державно-правові уявлення, викладені переважно у Старому та Новому Завітах Біблії. Згідно з цими уявленнями, людина є вершиною творіння Бога, носієм образу і подоби Божої, володарем світу за божественним мандатом; духовно-тілесною істотою, що об'єднує начала матеріального і духовного; вічною, безсмертною, раціональною, наділеною даром творчості істотою, вільною як перед Богом, так і перед дияволом; істотою, відповідальною за лад у світі та самій собі. Однак гріхопадіння Адама і Єви, першородні гріхи їх безпосередніх нащадків, тобто власні провини людини, порушили первісну богоподібність, невинність, і людина стала носієм гріховності. Першим переможцем гріховної сили став Ісус Христос, який шляхом власних страждань і смерті врятував людство від сатанинського рабства. Однак страждання у християнстві - не самоціль, а зброя у битві зі злом у собі і злом навколо себе. Призначення людини - не аскетичність мудреця, як думали попередники раннього християнства, а саме боротьба із собою і страждання за всіх, сходження до Бога, обожнення шляхом послуху Богові, виконання його заповідей і беззастережної покірності церкві.

Християнство як політико-релігійна доктрина виходило з ідеї свободи і рівності людей як членів єдиного роду людського, закликало до виявів доброї волі, взаємного прощення, любові і справедливості незалежно від звань, станів, титулів, становища, багатства і віку, а Ісус допомагав найзапеклішим грішникам, як лікар хворим. Ідеальну державу уявляли як Царство Небесне, Царство Боже, Царство справедливості. Шлях до неї пов'язаний з боротьбою, насильством, коли народ піде на народ, царство на царство, брат на брата, батько на сина, діти на батьків, а сам Христос несе для цієї мети і меч, і вогонь. Відчуження земної держави, "граду земного" від людини досягає апогею у страті Сина Божого, Сина Людського. У Царстві Божому панують мир, злагода, взаєморозуміння, любов, немає злочинів і ворожнечі. Воно започатковувалось у християнських громадах. Однак згодом, у міру перетворення християнського віросповідання з релігії пригнічених на релігію державну, офіційну, апостоли закликали людей підпорядковуватись начальству, яке зображали вже не "князями темряви", а "слугами Божими".

Юридичні переконання перших християн були за своєю сутністю природно-правовими, а норми права, закон усвідомлювались ними як божественне дарування правди, свободи й справедливості. Неприйнятними для них були закони, що пригнічували свободу людини, закріплювали експлуатацію, нерівність, паразитизм, вбивство, угодництво тощо. У Новому Завіті виголошувались заповіді: "Вшановуй один другого вищим себе", "Не про себе тільки кожний турбуйся, але кожний про інших", "Люби ближнього твого, як самого себе", "Я людина, і ніщо людське мені не чуже" та інші, у яких простежувалися принципи свободи, рівності, братерства, взаємодопомоги, взаємоповаги тощо.

Раннє християнство, спираючись на політичну думку попередників, розробило справді революційні погляди на людину, особу, стало "першою комуністичною революцією" у людському мисленні. Виходячи з "арифметичної рівності" Платона та "урівнювальної правди" Арістотеля, воно проголосило принципи свободи і рівності людей незалежно від майнового, політичного, класового стану і місця походження, відкривало шлях становлення Царства справедливості і переходу "нової тварини" (тобто людини) з духу рабства у дух свободи. Комуністичні ідеї перших християн полягали в засудженні багатства, приватної власності та вимогах усуспільнення майна: "Хто не працює, хай не їсть", "Горе вам, багаті! Горе вам, пересичені тепер!", "Послухайте ви, багаті: плачте і страждайте про бідування ваші... Ви зібрали собі скарбницю на останні дні", "Блаженні жебраки, бо ваше є Царство Боже", "Зручніше верблюду протиснутись крізь вушко голки, ніж багатому увійти у Царство Боже".

Багатство, з погляду ідеологів християнства, закривало шлях до правди і свободи, сприяло вбивству Ісуса, приглушувало слово, ставало причиною падіння людини. Єдиний засіб для успадкування вічного життя - це роздати багатство жебракам, відректись від усього, що людина має. Найкраще суспільство те, що не знає приватної власності, тобто християнська громада, де "ніхто нічого з майна свого не називав своїм, але все у них було спільне", "всі віруючі були разом і мали все спільне", де "продавали майно і всіляку власність і розподіляли все, виходячи з потреб кожного". Універсальною нормою обміну і воздаяния Новий Завіт вважав принцип "рівним за рівне": "Яким судом судите, таким будете судимі", "Якою мірою міряєте, такою відміряно буде вам", "Щоб з вами люди чинили, як ви хочете, чиніть і ви з ними так само". Найвищим обов'язком був обов'язок працювати і розподіляти все за працею. Якщо протягом багатьох віків попередники прихильників Ісуса вважали працю фактором, що ганьбить, принижує вільну людину, то тепер апостоли вчили: "Хто крав, тепер не кради, а краще працюй, роблячи власними руками корисне" . Тільки трудівник гідний їжі, а утримання він має "за своєю працею".

Із часом християнство перестало орієнтуватися лише на бідних і пригнічених, а його ідеологи стали на позиції правлячої еліти. Друге пришестя Ісуса, підсумком якого мав стати останній суд, ліквідація на землі насильства, зла, беззаконня і встановлення Царства Божого з одними лише праведниками, затягнулося. Це непокоїло маси віруючих, бо їм обіцяли швидкий кінець світу. Однак ішли роки, а Месія не поспішав на Землю. Апостоли, починаючи з Петра, переорієнтовувались і доводили, що скорого пришестя не буде і треба терпляче його чекати, що Бог перевіряє вірність своїх прихильників і дає можливість покаятись грішникам та й взагалі "у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день", а у вуста Ісуса вкладалися такі слова: "Не ваша справа знати час сих термінів, які Отець поклав у своїй владі". Дедалі більше заклики терплячого очікування Божого суду обґрунтовувались, особливо у посланнях Павла, вимогами всеохопного послуху, беззаперечного підпорядкування тим, хто має владу, а в апологетичній літературі з'явились твердження, що суперечили Новому Завіту: нерівність людей, приватна власність, багатство послані для випробування бідних; відмовлятись від власності не треба, якщо багатий вносить пожертвування церкві і подає милостиню; багатство - не зло, а добро тощо.

Така трансформація християнської доктрини сподобалася правлячій еліті Римської імперії. Якщо протягом перших трьох століть після Різдва Христового імператори нещадно нищили його прихильників, то у 313 р. вони офіційно дозволили християнство, а на початку V ст. Феодосій І зробив цю релігію панівною в імперії, яку вважали священною державою.

Державно-правова думка з виникненням християнства майже півтора тисячоліття була справжньою служницею богослов'я, цілковито підпорядковувалась примусовому конформізму. Спочатку незаперечним був авторитет догматів II-V ст. Тертулліана, Кіпріана, Євсевія, Климента з Александрії та ін., отців католицької церкви Амвросія Медіоленського, Августина, Ієроніма, Григорія І Великого та отців православної церкви Афанасія з Александрії, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки їм римські імператори ставали представниками Бога на землі, не обмеженими ніякими законами, а державна влада постійно підтримувала церкву в боротьбі з будь-якими проявами нонконформізму, що іменувались єресями.

Водночас у політичних доктринах патристів усе більше утверджувалось прагнення церкви до панування у світі через укорінення у громадсько-політичну думку тези про верховенство священної влади над світською. Наприклад, за обережні натяки на обмеженість царської влади імператор Аркадій відправив єпископа Іоанна Златоуста (між 344 і 354-407) у заслання. Однак єпископа Гіппонського Аврелія Августина (354-430) це не злякало: у творі "Про державу Божу (град Божий)" думка про верховенство церкви у політичному житті сформульована як панування "світла над царством темряви". Держава, на його думку, - це велика сукупність людей, об'єднаних суспільними зв'язками, і її зусилля повинні бути спрямовані не лише на задоволення земних потреб, а й на знищення ворогів церкви, запобігання злочинам проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виявляється лише у схильності індивіда до гріховних дій; земна державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але політичну опозицію слід рішуче викорінювати.