Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Мусульманське право

За своїм змістом мусульманське право є синтезом положень правового, релігійного і морального характеру. Джерелами мусульманського права є: шаріат - звід законів, складених на основі Корану і Суни; фетва - трактування шаріату представниками вищого духівництва і мусульманських законодавців; адати - правові звичаї, які застосовували у разі, коли якесь питання не було врегульовано в Корані, Суні та фетві; кануни - постанови халіфів, що мають обов'язкову правову силу.

Уповільнені темпи економічного і соціального розвитку, органічне поєднання норм права з релігією зумовлювали стабільність мусульманського права. Розпад Арабського халіфату не вплинув на дієвість мусульманського права, яке стало правом багатьох країн Азії та Африки, що прийняли іслам. Своєрідність і оригінальність світосприйняття, морально-правові настанови, що закріпились у релігії, визначили неповторність мусульманського права. На правовий статус населення в мусульманських країнах значною мірою впливали пережитки первіснообщинного устрою, які, освячені мусульманською релігією, були життєздатними. Привілеї панівного класу не отримали закріплення в правових нормах. Не було в Арабському халіфаті правової рівності між мусульманами і немусульманами, переваги завжди й у всьому мали мусульмани. Навіть раб-мусульманин у правовому аспекті стояв вище за вільного немусульманина, який сплачував особливі податки - джизью (подушну подать) та харадж (земельний податок). За мусульманськими догмами, не користувалися всією повнотою прав навіть переможені народи, що прийняли мусульманство.

У цивільному праві особливої ваги набуло право власності на землю. Ісламом затверджено, що вся земля належить Аллаху. З виникненням держави релігійні погляди на земельну власність визначалися державним примусом. Мусульманське зобов'язальне право передбачало існування інституту громадянсько-правового та релігійного зобов'язань. Головним було зобов'язання перед Богом, а зобов'язання у відносинах між людьми розглядали як другорядні.

Щодо кримінального права, то в ранній період Арабського халіфату воно не було відокремлене від цивільного, а покарання злочинців вважали приватною справою. У зв'язку з утворенням арабської держави, розвитком суспільних відносин і загостренням внутрішніх суперечностей кримінальне право поступово вдосконалювалося. Що стосується правил судового процесу, то вони в мусульманському праві не отримали розвитку. Суд мав звинувачувальний характер. Жінки були обмежені в праві бути свідками, немусульмани не мали права свідчити проти мусульман. Будь-яку справу незалежно від складності розглядали протягом одного дня. Судові функції в халіфаті були відокремлені від адміністративних, місцева влада не мала права втручатися в рішення суддів. Верховним суддею вважався глава держави - халіф, який від свого імені призначав представників духівництва - суддів (каді) і спеціально уповноважених, які б контролювали їх діяльність на місцях.

Ісламська правова система охоплює обов'язки мусульман у всіх сферах життя (державній, політичній, суспільній, приватній) відповідно до норм торгового, кримінального, фінансового, адміністративного права, які жодною мірою не відходять від загального релігійного вчення. У межах мусульманського права було розроблено поняття "ідеальна держава", якою вважали теократичний халіфат Аббасидів. Населення в цій державі пов'язане релігійними відносинами, а отже, про "народне представництво" і "громадянство" не йшлося. Однак з часом виникла необхідність права, яке б відповідало вимогам ісламської держави, оскільки ні Коран, ні Су на ("звичаї, встановлені Пророком" і практика замкнутої патріархальної общини) не в змозі були вирішувати усі питання і проблеми. За основу такого права було взято хадиси - перевірені часом уявлення, звичаї, покликані розширити і закріпити Суну. Відтак у доповненнях до Корану і деяких коментарях з'явилися нові правові норми. Сформувалися також судження за аналогією (кіяс), які заклали основи прагматичного юридичного світогляду.

Істотний внесок у становлення і наповнення права релігійними Й етичними ідеями зробили правники-богослови Абу Халіфа (?-767), Малік ібн Анас (?-795), аш-Шафії (?-820), Ібн Ханбал (?-855), створивши власні юридичні школи. Кодифікуючи право, ці школи визнавали наявність розбіжностей, зумовлених існуванням іджтихаду - права приймати власні рішення. їм вдалося створити цілісну правову систему, що об'єднала мусульманське суспільство і довела свою здатність функціонувати навіть у разі краху політичних інститутів. Проте іджтихад припинив своє існування в XI-ХП ст." мусульманське право залишалося сталим, закостенілим, допускало лише коментарі до основних текстів.

У XIX-XX ст. мусульманське традиційне право потрапило під вплив правових норм із західних юридичних систем, різноманітних юридичних концепцій. Запозичення поширились на кримінальне, торгове, міжнародне право, регулювання правових відносин між приватними особами та між ними і державою. Проте використання західної юриспруденції не суперечила основним принципам мусульманського права. Сімейне право і надалі ґрунтувалося на традиціях ісламу. Лише за правління Мустафи Кемаля (1881-1938) було прийнято закони, що випливали з норм європейського права.

Отже, мусульманське право - це юридичний феномен, що має конкретний релігійний зміст; воно характеризується релігійно-общинним принципом застосування і охоплює юридичні приписи Корану і Суни, а також правові норми. Саме з огляду на це мусульманське право зараховують до релігійно-общинної групи правових систем.