Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Ібн Рушд

Взірцем середньовічного "інтелектуала" був Абу Алі аль-Хусейн Ібн Сіна (лат. Авіценна, прибл. 980- 1037). Для арабських країн Ібн Сіна є духовним учителем. Він мав глибокі знання у галузі медицини (був лікарем), але арабський світ знає його як філософа, що перебував у постійних пошуках одночасно інтелектуального, інтуїтивного й експериментального знання. Найвизначнішими його філософськими працями є "Книга зцілення", "Книга порятунку" і "Книга знання".

Зміст політичного знання Ібн Сіна вбачав у вивченні способів здійснення влади, управління і взагалі організації справ у "доброчинних" і "поганих" містах, у пізнанні причин їх злетів, падінь і перетворень. Такий погляд на політику виходив насамперед з розуміння її морально-етичного змісту. Ібн Сіна основною метою політики вважав досягнення щастя і кращої долі для людини. Переймався він також змістом і сутністю мусульманської держави, зосереджуючи увагу на аналізі державного апарату і співвідношення влади крізь призму правового становища халіфа.

Ібн Рушд

Велику теоретичну спадщину з філософії, природничих наук, медицини, юриспруденції залишив юрист, філософ, теолог Абуль валід Мухаммед ібн-Ахмед Ібн Рушд (1126-1198). Це коментарі до праць різних філософів, а також власні твори.

У коментарі до "Держави " Платона Ібн Рушд трактував людину як істоту, за природою політичну. Він вважав, що держава є певною системою соціальних відносин і гармонійний розвиток держави як цілісного організму можливий лише у взаємодії із суспільством.

Феодально-ієрархічну структуру суспільства Ібн Рушд вважав втіленням поділу праці. У цьому аспекті він розглядав і питання про політичне підпорядкування одних громадян іншим: оскільки всі бажали б стати господарями, а це неможливо, то необхідно, щоб у господаря був той, хто підкоряється. Для прищеплення і розвитку доброчинностей у громадян в ідеальній державі застосовують два методи: переконання (діалектичні промови) і примус, який Ібн Рушд порівнював із "джихадом" - священною війною мусульман.

Коментуючи праці Платона, Ібн Рушд певною мірою наслідував його і поділяв громадян на три групи: 1) селяни, ремісники і торговці, які виробляють матеріальні цінності; 2) воїни, які не тільки захищають, а й стають чиновниками, будучи на варті законності й порядку всередині держави; 3) мудреці і філософи, які через пізнання істини і блага встановлюють закони, управляють державою, здійснюють навчання і виховання громадян. Коментар Ібн Рушда до "Держави" Платона насичений прикладами з життя громадян мусульманського суспільства. Зокрема, він говорив про те, що здібності жінок не використовують сповна, змушують їх виконувати єдину функцію - продовження роду. У цьому висловлюванні простежується вимога забезпечення рівноправності статей.

Ібн Рушд детально розглядав якості, якими має володіти глава ідеальної держави. Насамперед він повинен бути фізично досконалим, великодушним, хоробрим, рішучим, красномовним. Главу держави мають обирати з військового стану, причому він повинен вміти тлумачити шаріат. Ібн Рушд не наділяв главу ідеальної держави ні релігійними, ні жрецькими функціями. Він зазначав, що моральне падіння людей веде від ідеального ладу до аристократії, тимократії, олігархії і демократії, які неминуче перетворюються на тиранію. Найгіршим видом тиранії, вважав Ібн Рушд, є тиранія духівництва.

Соціально-політичні ідеали Ібн Рушда не становили небезпеки для панівних класів і правителів, оскільки їх сповідувала лише інтелектуальна еліта, далека від решти соціальних верств і класів. Звідси і мрія про розумну організацію суспільного життя та створення держави, якою б управляли філософи.

Ібн Хальдун

У XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробив арабський історик і філософ Ібн Хальдун (1332-1406). Його ідеї формувалися під впливом праць Арістотеля і його середньоазійських послідовників. Визнання вченому принесла праця "Велика історія" ("Книга повчальних прикладів").

Згідно з концепцією Ібн Хальдуна, люди сформували суспільство для спільного добування засобів до існування. Найважливішими факторами їх об'єднання є поділ праці та зовнішня небезпека й агресивна природа людей, які об'єднались у такі самі спільноти. Вплив на суспільство також мають клімат і форми господарювання. Розвиток суспільства передбачає еволюцію устрою і завдань державної влади. Перший етап розвитку та утвердження влади - це організація на засадах рівності; другий - поява "панування" , тобто верховенства, і здійснення влади за допомогою примусу. Одна людина це зробити не в змозі, тому, на думку Ібн Хальдуна, з'являється сильна група в суспільстві, спираючись на яку, особа, що має владу, забезпечує покірність підданих. Так держава відходить від основ, на яких виникла, правителі віддаляються від народу, що призводить до занепаду держави. Причому Ібн Хальдун наголошував, що будь-яка держава в процесі еволюції і розвитку зрештою занепадає. Вона існує приблизно 120 років. Це період зміни трьох поколінь правлячої династії: першому притаманна простота і відносна рівність у суспільстві; друге покоління живе за умов взаємної ворожості, самозахисту, нерівності; третє - переживає деградацію, занепад держави.

У період життя трьох поколінь держава проходить п'ять етапів: 1) поява нової примусової влади; 2) розправа правителя з тими, хто допоміг йому прийти до влади; зосередження влади в одних руках; 3) розквіт держави, утвердження порядку, спокою, стабільності; 4) перехід до примусових і деспотичних методів придушення опозиції; 5) занепад держави.

Аналізуючи відносини між правлячими і підлеглими, враховуючи релігію і політику в державі, Ібн Хальдун виокремив три типи держав: а) "природна монархія" - деспотична держава, що представляє інтереси лише правителя, спираючись на силу; б) "політична монархія" - держава, що здійснює розумну політику, захищає інтереси підданих, але не пов'язана з ними спільною релігією; в) "халіфат" - держава, що захищає віру, втілення "мусульманської общини" і діє за встановленими релігійними та етико-моральними принципами. Релігію Ібн Хальдун розглядав як реально існуючий зв'язок мусульманських общин, соціальну і духовну основу права, держави, політики. Його думки щодо впливу на суспільство політики і релігії послугували підґрунтям їхнього впливу на державу і право.

Організація і діяльність мусульманської держави, політики і права породили відповідні теоретичні підходи й сформували мусульманське право, у межах плюралістичного розуміння якого виділились релігійно-етичні та юридичні підходи. Доктринальне розроблення мусульманського права надало йому гнучкості й можливості подальшого розвитку.