Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1836)

Філолог, філософ, державний діяч і дипломат. Він є автором праць "Ідеї про державний устрій, викликані новою французькою конституцією" (1791), "Ідеї щодо досвіду, який визначає межі діяльності держави" (опублікована 1851). Гумбольдт був представником німецького класичного гуманізму. В основі його вчення - прагнення забезпечити найсприятливіше становище людині у державі.

Людина, на думку Гумбольдта, повинна прагнути свободи розвитку своїх здібностей, можливості користуватися силами природи виключно в міру своїх потреб і відповідно до своїх особистих схильностей, у межах своєї сили і свого права. Державний устрій не може бути основною метою, він є тільки засобом для розвитку людини. Він рішуче заперечував ідею і факт турботи держави про благо громадян, тобто їхнє матеріальне становище і суспільну кар'єру, моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Урядова регламентація вносить небажану одноманітність і не дає проявитися індивідуальному характеру та здібностям кожної окремої особи. Постійне очікування допомоги від держави, зрештою, обертається бездіяльністю людини. Отже, державі залишається тільки турбуватися про безпеку громадян, тобто регулювати такі дії, які безпосередньо загрожують чужому праву, вирішувати суперечки про права, відновлювати порушене право і карати правопорушника. Це передбачає застосування поліцейських, громадянських, кримінальних законів. Істинне призначення держави - видавати і здійснювати ці закони.

Особливого значення Гумбольдт надавав справедливості, зокрема справедливому покаранню. У роздумах про справедливість Гумбольдт виходив із позицій природного права: "...ніхто ніколи не може отримати право користуватися силами чи майном іншої людини, не маючи на це її згоди чи проти її волі". Оскільки поваги до прав інших людей часто досягають примусовими заходами, Гумбольдт поділяв їх на справедливі і несправедливі. Примусовість справедлива у тому разі, якщо вона обмежує лише суб'єкта неправомірних дій, який діяв при здоровому глузді та відповідно до своїх вільних рішень. У всіх інших випадках примус - несправедливий і шкідливий. Держава повинна обережно застосовувати покарання, аби хвилинна необдуманість не коштувала людині її свободи, що лише буде перешкоджати її розвитку. Розглядаючи практику правосуддя, Гумбольдт виступав як прихильник "суб'єктивного підходу". Він вважав, що основним принципом судочинства має бути такий: ніколи не шукати правди як такої, а завжди діяти лише в тих межах, на яких наполягає сторона, котра має право вимагати розслідування.

Гумбольдт запропонував ідеї про встановлення строків покарання; про неприпустимі види покарань, що ображають честь і гідність людини; про закономірність між покараннями, які завдають фізичних страждань і моральних переживань. Чим легшими є фізичні покарання, тим важче їх переносити морально, і навпаки, сильне фізичне страждання притуплює почуття сорому і провини у того, хто його зазнає, а у того, хто його бачить, викликає несхвалення. Отже, покарання має бути таким, щоб людина його усвідомлювала і шкодувала за скоєним.

Історична школа права

Одним із провідних напрямів у правовій науці наприкінці ХУЛІ - у першій половині XIX ст. стала історична школа права, яка виникла у Німеччині і боролася проти раціоналізму Просвітництва та ідей Великої французької революції. У центрі теоретичних інтересів представників цієї школи були питання виникнення права та історії його розвитку.

Фундатором історичної школи права вважають німецького юриста, професора Геттінгенського університету, автора "Підручника природного права як філософії позитивного права, особливо приватного права" (1788) Густава Гуго (1764-1844). Він доводив, що складовими юриспруденції є "юридичний режим", тобто юридична догматика, у сфері якої перебуває чинне позитивне право, та "елегантна юриспруденція" - філософія та історія позитивного права. Критикуючи представників теорії природного права, Гуго розглядав позитивне право як штучну конструкцію: філософські та історичні чинники формують не тільки "елегантну", а й "вчену ліберальну юриспруденцію, розумну основу наукового пізнання права".

Єдиною юридично визначальною рисою людини Гуго вважав її тваринну природу, виправдовував рабство, заперечував принцип поділу влади, закликав підданих до безумовного і беззастережного підкорення верхам, у руках яких була влада. Закон, на переконання Гуго, не єдине джерело права. Вчений вважав, що право виникає подібно до правил будь-якої гри: від випадку до випадку гравці встановлюють порядок розв'язання певного питання під час гри, а з часом незалежно від згоди конкретних гравців як результат однакового вирішення однакових ситуацій у грі з'являються узагальнення у вигляді твердих правил. Багато людей ніколи не заглиблювалися у зміст законів, але добре обізнані із загальним розпорядком життя. До того ж приписи закону часто розходяться з дійсністю.

Прихильниками і послідовниками Гуго стали міністр з перегляду законів у 1842-1848 рр., професор Берлінського університету (з 1810), автор шеститомної "Системи сучасного римського права" (40-ві роки XIX ст.) і книги "Про призначення нашого часу в галузі законодавства і юриспруденції" (1814) Ф.-К. Савіньї (1779-1861) та його наступник по кафедрі Г.-Ф. Пухта (1798-1846), автор ^Загального права" (1828), "Курсу інституцій" (1841) та інших наукових праць. Вони значно збагатили концептуальну скарбницю нового напряму юридичних досліджень під гаслом: "Право - це гілка народного життя, це народне право, яке має свою історію".

Історична школа права взяла на озброєння такі основні ідеї: а) все, що у праві вирішується шляхом регулювання зверху, є "юридичним марновірством"; б) не розум, не раціоналізм, а принцип історизму є провідним при вивченні правових процесів; в) історичність права - це його органічний зв'язок із народним життям, зв'язок різних ланок у розвитку права; г) принцип історизму - єдиний критерій "правильності і розумності" права; ґ) право виникає спонтанно й еволюціонує в автономному, незалежному від законодавства просторі, разом із мовою і звичаями народу природним шляхом без втручання владних структур. Основне у вивченні історії права - це дослідження першоджерел, тобто звичаєвого права; право - це не настанови законодавця, а результат національної свідомості, втілення народного духу, вираження національних переконань. Право проходить дві стадії розвитку: стадію природного права - прояв у свідомості народу і стадію "вченого права" - прояв у свідомості науковців, які, з одного боку, відображають ту ж народну правосвідомість, а з іншого - досліджують право як галузь окремої науки. На думку представників історичної школи, кодифікація шкідлива, бо зневірює народний дух, нищить основне джерело права - звичай і природні моральні якості нації; свобода - основна категорія права, але лише у розумінні його як права привілеїв вищих каст станового суспільства. Дух народу є джерелом не лише права, а й держави, що породжена не суспільним договором, а верховним божеством. Усі державні заклади і владні структури створені Богом, дійсна свобода - у підпорядкуванні волі Бога. Послідовники Гуго найкращим державним устроєм вважали спадкову монархію. Рабство, кріпосництво, становий поділ виправдовували тим, що на різних етапах історичного розвитку вони відповідали народному духові. Згідно з їх вченням, усе, що існує в державі і суспільстві, законне, оскільки стало звичним.

Історична школа права зробила істотний внесок у розвиток суспільних наук, зокрема запровадила в історії пізнання елементи історизму, ідею історичного розвитку суспільства і держави. Доктринальні твердження засновників історичної школи права після повстання декабристів (1825) нав'язували всюди у Російській імперії, у т. ч. і на українських землях. Для вивчення ідей Г. Гуго, Ф.-К. Савіньї, Г. Пухти до Німеччини відряджали спеціальні наукові групи. Прихильників ідей природного права виганяли із вищих навчальних закладів, а їх праці забороняли як "шкідливе вчення". Принципи історизму і догматизму в розумінні права стали провідними у слов'янофілів, представників лібералізму і вплинули на формування течії юридичного позитивізму на теренах Російської імперії у середині та другій половині ХІХ ст.

Концептуальні засади історичної школи права різко критикували Гегель, Маркс, Штамлер, Новгородцев та інші за надмірне і невиправдане піднесення авторитету позитивного, історично даного права, зневажання природно-правових ідей "правильного і розумного" права.

На межі ХІХ-XX ст. раціональне природне право поступово відроджувалося, переважно на неокантіанських метафізичних засадах, а ідеї історизму і догматизму в юридичних дослідженнях втрачали колишню популярність. Однак і у цей час вони знаходили чимало прихильників. Зокрема, традиції історичної школи права продовжив ще один німецький юрист - професор Бреславського, Гейдельберзького та Берлінського університетів О. Гірке (1841-1921) - фундатор концепції особливого "соціального права", яка дала життя ідеям "соціальної держави" ("соціально-правової держави"), використовуваним у теоретичних постулатах німецьких фашистів, державно-правових доктринах сучасних лібералів, у т. ч. й українських. Додавши до платформи попередників, за його власним виразом, "краплю соціалістичного масла", О. Гірке ретельно обґрунтував народний дух, суто національну сутність права, особливо виокремлюючи при цьому велич "духу германізму", пристрасно захищав феодальне право, германську державницьку ідею як корпоративний союз "вільних германців" , наголошував на винятковій ролі в реалізації такої ідеї вождів нації тощо.

У середовищі українських мислителів концептуальні основи історичної школи права критикували з позицій неокантіанства В. Довгович, О. Кістяківський, М. Туган-Барановський, Є. Спекторський, з матеріалістичної платформи - марксисти. її ідеї використовували в юридичних дослідженнях К. Неволін, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович, П. Єфименко, О. Левицький та інші вітчизняні вчені. Відчувався вплив доктрин історичної школи права на діяльність комісій з вивчення звичаєвого права, історії західноруського та українського права, які діяли в системі ВУАН.