Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Іван Франко (1856-1916)

Український письменник, поет, публіцист і громадсько-політичний діяч. Його самобутні політичні погляди сформувалися під впливом ідей М. Драгоманова. У радянські часи простежувалася тенденція тлумачити його спадщину і постать у річищі революційно-демократичної течії української суспільно-політичної думки, яку, як правило, поєднували з російською революційною "демократією".

Еволюція ідей І. Франка відбувалася у двох напрямах. Перший напрям окреслює зміну його ідейних орієнтирів від захоплення революційним марксизмом до його критичного переосмислення, до якого він дійшов одним із перших серед мислителів того часу. Революціонізм Франка, на якому раніше акцентували надмірну увагу, був наслідком його імпульсивності як майстра художнього слова, як особистості з надзвичайно загостреним уболіванням за незаможні верстви українського населення, насамперед за селянство. Пристрасний патріот українського народу інколи, особливо під час посилення репресій і тиску на народні маси, не стримувався і пропонував застосувати радикальні заходи, "не оступатись навіть перед суспільною революцією, коли іншого виходу не буде". І все ж розум перемагав емоції. Звідси й фундаментальна ідейно-політична позиція Франка: досягнення суспільно-політичного ідеалу не через революції, а "без насильних і кривавих потрясінь".

Визнаючи всесвітньо-історичну роль Великої французької революції, Франко різко засуджував якобінський терор, який означав, на його думку, не тільки відхід від принципів Декларації прав людини і громадянина 1789 р., а й вступ революції на стадію самозаперечення. У творчості Франка поряд з любов'ю до простого люду неодноразово спостерігається й усвідомлення небезпеки неконтрольованої стихії мас. Тому значну роль він відводив інтелігенції, котра покликана, на його думку, повести за собою народ, "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя ", котра здатна більше, ніж простий люд, до засвоєння "загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна наука і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися ".

Критикуючи марксистську матеріалістичну позицію щодо абсолютизації ролі продуктивних сил і виробничих відносин, Франко називав її "фаталістичною", залічував до категорії таких самих забобонів, "як віра у відьми". Звертаючи свій погляд до соціалізму, він розумів його не як ідеал (у дусі тогочасних соціал-демократів), з яким має узгоджуватися суспільна практика, а як реальний рух суспільства. У статті "До історії соціалістичного руху" Франко писав, зокрема, що створена російськими соціал-демократами програма державного соціалізму "аж надто пахне державним деспотизмом та уніформізмом". Він зауважував, що втілення в життя догматичної ідеї соціалізму неодмінно обернеться "великою гальмою розвою або джерелом нових революцій", стане "тріумфом нової бюрократії над суспільністю".

Такому світобаченню Франко протиставляв свій власний підхід, що опирався на позакласові, загальнолюдські цінності і ґрунтувався на широкому самоуправлінні громад, повітів і країв у драгомановському розумінні. Такий підхід випливав з його ставлення до особистості, яку він поціновував вище за державні інтереси. У статті "Що таке поступ?" І. Франко звертав увагу на надзвичайну небезпеку так званої народної держави у марксистському розумінні. На його думку, "всеможна сила держави налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка". У державі, де особистість поступається перед інтересами держави, щезнуть "власна воля і власна думка" кожного індивіда, виховання людини перетвориться на "духовну муштру" й сама "народна держава", врешті-решт, стане "величезною народною тюрмою".

Франко скептично ставився до "Маніфесту комуністичної партії" Маркса і Енгельса, з якого, за його словами, "соціялізм виступив відразу готовий". Мислитель, аналізуючи марксистський маніфест, зазначав, що для сучасного і нових поколінь краще, "коли буде розбита легенда про месіянство й непомильність" авторів маніфесту, коли розвіється міф про "нове євангеліє робочому народові всього світа", "коли всі віруючі й невіруючі в нову релігію почнуть на її творців глядіти як на людей даного часу й окружения, що черпали свої ідеї з того окружения й переробляли їх відповідно до складу свого ума, для людей свого часу". Франко сподівався, що такий погляд "вменшить у вірних і в невірних партійну заїдлість і фанатизм, улекшить порозумінє, а через се й працю для осягнення великого ідеалу - соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття".

Другий напрям розвитку суспільно-політичних поглядів І. Франка пов'язаний з еволюцією від інтернаціоналізму, близького до демократизму, до національного патріотизму і демократії. Його первісне ставлення до інтернаціоналізму, як і до марксизму взагалі, сформувалось у молоді роки. Воно спершу було близьким до марксистського розуміння поняття "пролетарський інтернаціоналізм". Однак поступово, в міру знайомства з теорією і особливо практично-політичним утіленням марксизму в діяльності політичних партій і соціал-демократичних рухів різних країн, Франко дійшов протилежних висновків. З часом письменник усвідомив, що пролетаріат не може бути всесвітньою силою революційних перетворень, оскільки ідеї його інтернаціональної єдності суперечить марксистська ідея диктатури пролетаріату як найважливішого засобу соціалістичних перетворень.

На прикладах політичного життя Галичини Франко показав безглуздість лозунгу пролетарської солідарності. Зокрема, у "Пості зради" він наголошував, що проти українців виступає не лише польська провідна верства, а й усі верстви польської нації, у т. ч. й пролетарські. У статті "І ми в Європі", оповіданні "Чиста раса" та інших творах Франко засудив переслідування українців, спроби видати їх за "нижчу расу", приречену на вимирання й нездатну досягти рівня цивілізованих народів. Ще гострішій критиці Франко піддав марксизм, що поширювався в Росії, за недооцінювання ним значення національного питання. На його погляд, небезпека денаціоналізованого пролетарського інтернаціоналізму більша за небезпеку самодержавної політики російського царизму, бо якщо самодержавство є лише "тиском фізичної сили, в'яже руки", то соціал-демократизм "краде душі, напоюючи їх фальшивими доктринами і відвертаючи від праці на рідному ґрунті".

Остаточний відхід І. Франка від інтернаціоналізму особливо помітний у статтях "Ukraina irredenta" (1895) і "Поза межами можливого" (1900). У праці-рецензії на однойменну книгу Ю. Бачинського "Ukraina irredenta" Франко зауважив, що книга, у якій автор доводить, "що Україна не тільки існує, а й мусить стати самостійною державою", важлива "як факт" нашого політичного життя, "як вияв національного почуття і національної свідомості". Франко висловив надію, що поряд із цією свідомістю з часом виникне й потреба політичної самостійності України, що "справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не здійсниться".

Ще глибшим є обґрунтування необхідності досягнення національної самостійності українським народом у статті "Поза межами можливого". І. Франко зробив висновок, який варто вважати одним із його духовних заповітів українському народові: "Ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами

можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки".

Творчість І. Франка є багатогранною. Оцінити її духовно-політичну складову стало можливим лише в умовах незалежної України. Більшість висловлених ним ідей, думок зберігає актуальність і в умовах сьогодення. Це стосується співвідношення соціальних інтересів, формування національного ідеалу, повернення свободи особистості й колективного суспільно-державного розвитку.

Розвиток державно-правової думки України ХІХ ст. засвідчує, що саме в цей час у середовищі української інтелігенції сформувалося переконання в тому, що кожна нація має природне право на здобуття політичної самостійності шляхом утворення автономій країв і народностей, що і знайшло відображення не лише в наукових творах, а й у політичних програмах і конституційних проектах.