Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Євген Ерліх (1862-1922)

Австрійський і український правознавець, один із засновників юридичної соціології як науки. Із 1900 р. був деканом юридичного факультету, а у 1906-1918 рр. - ректором Чернівецького університету. У своїх наукових інтересах зосередився на римському та сучасному цивільному праві, що визначило зміст його робіт "Мовчазне волевиявлення" (1893), "Примусове і непримусове право в цивільному кодексі Германської імперії" (1900). Є. Ерліх також є автором праць "Про прогалини у праві" (1888), "Основи соціології права" (1913), "Юридична логіка" (1918).

Ерліха вважають засновником соціології права. Він стверджував, що право генерує саме суспільство, а не законодавство, юриспруденція чи судова практика. Значну увагу вчений приділяв емпіричним дослідженням юридичних феноменів. Він намагався розробити методику вивчення звичаїв, використовуючи досвід Савіньї, який створив опитувальник для дослідження звичаїв Словенії. Ерліх аналізував судову практику вищих інстанцій (розглянув приблизно 600 томів судових рішень), практику укладання договорів земельної оренди в Пруссії.

Призначення юриспруденції, на думку Ерліха, - "живого права", яке фактично вже діє в суспільстві, виникаючи спонтанно і випереджаючи право, - вироблене державою. Воно створюється суспільними союзами і як організаційні норми забезпечує порядок всередині їх (право першого порядку). До права другого порядку Ерліх зараховував правові положення, сформовані рішеннями суддів чи законодавством і призначені регулювати право першого порядку та суперечливі питання.

Ідеї Ерліха отримали назву концепції "вільного права". Основу її становив "вільний" підхід до права, що полягав насамперед у такій практиці, коли суддя міг вирішувати справу на власний розсуд. Юриспруденція, на його думку, не повинна керуватися лише тим, що диктує закон, а має з'ясувати, що відбувається насправді, особливо у випадках, прямо не передбачених законом, які допускають можливість застосування аналогії.

Вільфредо Парето (1848-1923)

Італійський політичний мислитель, соціолог, основоположник однієї із головних течій світової державно-правової і політичної думки, що виникли на початку XX ст., - теорії політичної еліти. Фундаментальні ідеї соціально-політичного і державно-правового характеру він обґрунтував у працях "Соціалістичні системи" (1901-1902), "Трактат про загальну соціологію" (1916), "Перетворення демократії" (1921).

Теоретичний підхід В. Парето має важливе значення для досліджень у галузі правової антропології. Висловивши думку про ірраціональність людської поведінки, він запровадив у науковий обіг поняття "деривація" (лат.- відхилення, утворення) - відхилення від істини. Характерними їх ознаками, на його думку, є філософсько-правові і юридичні теорії, що мають на меті виправдати існуючі порядки. Правові деривації Парето розглядав як наслідок застосування аморальних засобів і цілей людської діяльності, що загалом є результатом ірраціональної природи людини, яка підштовхує до порушення всіх соціокультурних норм.

Теорія політичної еліти Парето ґрунтується на тезі, що всі суспільства поділені на лідерів (еліту) і підлеглих. Правляча еліта утримує владу за допомогою примусу, виявляючи постійну готовність вдатися до насильства стосовно опозиції, і згоди, що досягається маніпуляціями (гнучкістю, хитрістю, вмінням переконувати). Він розрізняв два протилежні психологічні типи еліт - "лиси" і "леви". Відповідно до цього суспільство розвивається шляхом заміщення однієї еліти іншою. "Лисів" Парето характеризував як професіоналів у досягненні згоди за допомогою політичних маніпулювань, але нездатних вдаватися до насильства в разі необхідності; "левів" - як спроможних організовано застосовувати примус, але схильних до консерватизму, відірваності від мас. Протилежність цих двох типів зумовлює їх ротацію.

Парето критично ставився до демократії та соціалізму. У своїх працях він відобразив деякі суспільні тенденції, розвиток яких призвів до становлення тоталітарних режимів. Зосередження на проблемі політичної боротьби, критика раціоналістичного підходу до політики, надання переваги ірраціональним емоціям, обґрунтування застосування грубої сили замість утвердження законності й правопорядку дали підстави теоретикам фашизму вважати Парето своїм духовним попередником.