Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Ганс Кельзен (1881-1973)

Австрійський юрист, засновник правового нормативізму, теоретик правового позитивізму, професор Віденського, Кельнського, Женевського,

Каліфорнійського університетів. Він є автором більше 600 наукових праць, зокрема "Проблема суверенітету і теорія міжнародного права" (1920), "Основні проблеми теорії державного права" (1923), "Загальна теорія держави" (1925), "Соціологічні та правові поняття державності" (1928), "Чисте вчення про право" (1934), "Загальна теорія права і держави" (1945) тощо.

Філософською основою правової теорії Кельзена стали логічний позитивізм (нормативізм) Віденської школи і неокантіанство. Він намагався розробити істинно наукову юриспруденцію ("чисте вчення про право"), предметом вивчення якої було б позитивне право, прагнув відокремити правознавство від інших наук (соціології, психології, політології, етики). Правознавство розглядав як нормативну соціальну науку, завданням якої вважав опис і пізнання правових норм і створених ними відносин між людьми. Правознавство в такому розумінні протиставляв соціології права як казуальній науці. Правовий позитивізм Кельзен зводив до правового емпіризму, тобто ігнорування перспективи справедливості при науковому розгляді права. Він визнавав, що дійсність позитивного права не залежить від його співвідношення з нормою справедливості і в цьому полягає важлива відмінність правового позитивізму від природно-правових теорій. Позитивне право вчений визначав як ієрархію норм права, де доведенням дійсності (обов'язковості) нижчої норми слугує дійсність вищої норми права. Найвищою нормою, яка констатує систему єдності всіх норм права, є гіпотетична основна норма. Поняття "основна норма" - ключове в позитивній теорії права Кельзена. Його концепція "ієрархічного правопорядку" багато в чому повторює правову реальність сучасних конституційних держав.

Як найрадикальніші теоретичні версії позитивістського антиюридизму розцінюють модифікацію Кельзеном аналітичної юриспруденції Дж. Остіна, юридичного аналітичного догматизму, юридичної лінгвістики у нормативізм, тобто у доктрину, що розглядає право як об'єктивну логічну форму, "чисту теорію" права взагалі, "права у суворому сенсі", абстрагованого від психології, соціологи, етики і політичної теорії. Формулюючи і обґрунтовуючи таку доктрину праворозуміння, правознавець опонував поширеним у 20-30-ті роки XX ст. концепціям " відродження природного права".

Запозичивши у Канта ідеї про діалектику сущого і належного, Кельзен зараховував природничі науки, соціологію, історію до наук про суще, які не можуть втручатися у відокремлені від них науки про належне, тобто юриспруденцію і етику. Особливо вчений протестував проти спроб ідеологізації і політизації правознавства та вимагав аналізувати і описувати право, користуючись системою норм, що регулюють порядок людського співжиття. Саме норма, перебуваючи у сфері належного, "функціонує як схема тлумачення" і "надає акту значення правового (або протиправного)", залишаючись при цьому "продуктом цього акту, який, у свою чергу, отримує правовий смисл від іншої норми". Отже, право є сукупністю норм примусового порядку.

Розробляючи ієрархію норм за сходинками (на верхній - норми конституції, на середній - "загальні норми", тобто закони і акти виконавчої влади, на нижній - індивідуальні норми, тобто судові й адміністративні акти у вирішенні конкретних справ), Кельзен зазначав, що кожна норма набуває статусу обов'язковості для всіх тільки за умови її суворої відповідності вищій нормі.

Суть нормативізму визначала наявність "основної норми", що розташовувалась у Кельзена над усією ієрархічною пірамідою, обумовлювала дійсність усіх інших норм, у т. ч. і конституційних, але мала суто абстрактний, трансцендентально-логічний, умоглядний характер і не вміщувала нормативних приписів. Правознавець "основну норму" розглядав як постулат, що не може встановлюватись жодною владною інституцією, оскільки у цьому разі "компетенція такої інституції повинна була б засновуватись на якійсь ще більш високій нормі". Він вважав, що сприймати цей постулат треба без будь-яких сумнівів щодо підґрунтя дійсності "основної норми", як загальне джерело дійсності усіх норм без доказів.

Зважаючи на суперечливі міркування Кельзена, австрійський учений Р. Марчич зазначав, що правознавець приховував за "основною нормою" неосягнуте "право буття", тобто природне право. Із цим пов'язані натяки Кельзена на божественне походження "основної норми", ідеальну "першу історичну конституцію" та ін. Об'єктивне, хоч і дещо завуальоване, визнання первісності природного права, залежності від нього права позитивного, необхідності забезпечення відповідності писаних норм єдино "правильному праву" гарантувало живучість "чистого вчення про право", значущість нормативізму у практиці конституційного контролю тощо.

З одного боку, "чиста теорія" вміщувала фундаментальні положення стосовно підвищеної уваги до суперечностей права, створення стрункої системи національного законодавства, дослідження загальної теорії і логіки правових норм, значення позитивного права для конституційної юрисдикції, яке здебільшого не заперечують при офіційному тлумаченні писаних законів, у т. ч. конституцій, і зараз. З іншого боку, цю теорію "у чистому вигляді" найкваліфікованіші юристи, судді конституційних судів не застосовують. Вона поєднується з теорією природного права, юснатуралістичним, раціоналістичним праворозумінням і ефективно слугує всім правознавцям і законодавцям для розуміння і точного опису позитивного права, особливо суддям при віднайденні правильних рішень у розв'язанні відповідних проблем.

На переконання Кельзена, справедливість і мораль "не можуть бути ознакою, що відрізняє право від інших примусових порядків". Він намагався включити до змісту права очевидно неправові акти авторитарних і тоталітарних режимів, ототожнював державу як "метаправову сутність водночас і передумову права і буття права" з позитивним правом, яке, на його думку, є "старшим від держави", тому рішуче заперечував навіть саму ідею правової держави.

Г. Кельзен був фундатором австрійських судової, політичної, адміністративної, конституційної систем, автором проекту і редактором останнього варіанта Конституції Австрії 1920 р. За його ініціативою ст. 139 Конституції давала змогу суду розглядати на предмет конституційності не тільки закони, а й "загальні норми, які встановлюються органами державного управління", тобто укази та інші акти виконавчої влади. За сприяння Кельзена австрійська система конституційної юстиції запозичила досягнення американської моделі, залучивши суди загальної юрисдикції до безпосередньої участі у процесі конституційного контролю шляхом надання їм права звернення суб'єктів до Конституційного суду Австрії.

Кельзен довів, що заснування конституційних судів або конституційних трибуналів не суперечить ні теорії поділу влади на три гілки, ні найпоширенішій доктрині суверенітету, верховенства парламенту. Він переконував, що спеціальний орган конституційної юрисдикції, наділений функціями четвертої влади, не стане її носієм у повному розумінні, оскільки виконуватиме лише роль контрбалансу або негативного законодавця. Конституційний суд чи трибунал перебуватиме поза трьома класичними гілками влади, але підтримуватиме її рівновагу шляхом запобігання і припинення якоюсь із гілок порушень конституції або загальних принципів права та офіційного тлумачення правових норм. З іншого боку, орган конституційної юстиції не повинен суперечити принципу суверенітету парламенту, оскільки він не може належати лише законодавчій інституції, бо втілюється державним ладом і всіма владними гілками. Якщо правосуддя і виконавча влада підпорядковуються законодавству, то органи законодавчої влади теж прямо підпорядковуються як конституції, так і ухваленим нею законам. Отже, і парламент у своїх діях обмежується, у першу чергу, конституційними нормами, що повністю відповідає природі і сутності позитивного права. Парламент, вважаючи себе "вільним творцем норм права", насправді також залежить від конституції, як і всі інші органи застосування права. Як творець норм він не може анулювати неконституційні норми, оскільки сам їх приймає. Цим повинен займатись інший верховний орган, не підпорядкований парламенту і не залежний від нього. Кельзен припускав, що таким органом може бути не лише конституційний суд чи конституційний трибунал, а й квазісудовий орган, "сформований з найбільш компетентних і відомих у країні юристів".

Будь-яка судова діяльність, пов'язана із застосуванням тієї чи іншої норми закону або адміністративного указу, повинна супроводжуватись їх перевіркою на предмет конституційності. Право судів на ревізію як формальних, так і матеріальних норм, доводив Кельзен, не обов'язково має закріплюватись у конституції, оскільки воно випливає "із самої суті структури правового порядку", що не потребує позитивно-правового підтвердження, а конституційний суд, роблячи висновок про невідповідність актів конституції і їх надійність, не повинен зупинятися перед необхідністю реалізації певних нормотворчих функцій.

Кельзен, користуючись розробленою ним "сходинковою" концепцією права, акцентував, що саме конституція, будучи підпорядкованою трансцендентально-логічній "основній нормі" як єдиному джерелу права, перебуває на верхівці "позитивної" піраміди, є осередком фундаментальних норм, тому повинна бути стабільною, ретельно захищеною від будь-яких спроб її невиправданих змін або відвертих порушень шляхом запровадження "загальних норм" з боку законодавців чи адміністративних інституцій. На його переконання, саме конституція є ядром як матеріального права, так і основних процедурних норм, а тому потрібні спеціальні жорсткі процедурні правила її перегляду.

Ідеї Кельзена про примат міжнародного права над внутрішньодержавним є суттєвим внеском у теорію міжнародного права. На початку III тис. на європейському континенті з'являються виразні ознаки кельзенівського проекту встановлення світового правопорядку на підставі верховенства міжнародного права над національним законодавством, добровільного підпорядкування держав органам міжнародної юрисдикції і узгодження не тільки законів, а й конституції із загальновизнаними принципами міжнародного права.

Як суддя Конституційного суду Австрії, Кельзен виступав проти втручання спеціальних судів конституційної юрисдикції у вирішення політичних питань, доводячи, що "делегування законності, волі, рівності, справедливості, моралі тощо за відсутності конкретного визначення цих цінностей ніщо інше, як те, що і законодавець, і виконавець закону мають повноваження на власний розсуд заповнювати вільний простір, наданий конституцією та законом". Конституційний суд, самоусуваючись у вигляді "невтручання у політичні справи", у такому разі відмовлявся від виконання багатьох своїх функцій, у т. ч. й у галузі основних прав. Однак кожна ревізія закону чи окремої його норми є втручанням у політичну сферу. Кельзен закликав до відмови конституційного суду від таких "юридично не визначених" понять, як "загальне благо", "загальна користь" тощо. Характерним для нього як судді було чітке розмежування науково-правових поглядів, з одного боку, і застосування права компетентним органом, з іншого, оскільки, на його думку, єдиної правової науки не існує, а реальністю є зовсім різні науково-правові позиції.

Отже, Г. Кельзен зробив значний внесок у теорію і практику світового конституційного контролю. Його ідеї вплинули на еволюцію сучасної європейської моделі конституційної юстиції, збагатили її американський різновид, системи квазісудового захисту конституцій тощо. У другій половині XX ст. у Кельзена і започаткованої ним у 20-30-ті роки Віденської школи з'явилось чимало послідовників в Австрії (А. Меркль, Ф. Ермакора, А. Фердрос), Франції (К. де Мальбер), Великій Британії (Г. Харт) та інших країнах. У Радянському Союзі роботи Кельзена критикували М. Бухарін, А. Вишинський, С. Кечек'ян, В. Туманов тощо, переважно за захист "реакційних буржуазних космополітичних ідей", відмову від державного суверенітету, "затушовування експлуататорської сутності буржуазного права", "активний антикомунізм". Насправді чи не винятково позитивістське розуміння права багато в чому виявилось тотожним кельзенівському і запроваджувалось повсюдно.