Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Марк Ансель (1902-1990)

Французький релігійний філософ, представник неотомізму. Навчався в Сорбонні, займався викладацькою діяльністю у Франції, США, Англії, Канаді, був професором Принстонського і Колумбійського університетів. Ж. Марітена захоплювали християнський соціалізм Ш. Пегі, інтуїтивізм А. Бергсона, релігійні ідеї Л. Блуа. Основним чинником, що сформував його погляди, стало ознайомлення з роботою Томи Аквінського "Сума теології". З ім'ям Ж. Марітена пов'язана поява у XX ст. томізму - офіційної філософської доктрини католицької церкви. Марітен є автором праць "Права людини і природний закон" (1942), "Людина і держава" (1951), "Моральна філософія" (1960), які дають змогу реконструювати його неотомістську теорію права. Він намагався запровадити природний неписаний закон у філософську думку XX ст. Природний закон для Марітена - те, що необхідне для нормального людського існування, те, що пізнається через відчуття і є "раціональним планом управління світом в думці Бога".

Права людини Ж. Марітен розглядав як права, що сягають корінням природного закону. Філософія прав людини, розвинута французьким філософом, - одне із джерел Загальної декларації прав людини і громадянина (1948), у розробленні якої він брав участь.

Марк Ансель (1902-1990)

Французький правознавець, суддя. З 1929 р. він перебував на посаді голови Першої палати у цивільних справах Касаційного суду Франції, працював головним редактором журналу "Наука кримінального права і порівняльного кримінального права", редактором "Міжнародного журналу порівняльного права". Порівняльному праву М. Ансель присвятив багато публікацій, зокрема "Корисність і методи порівняльного права" (1971). На його думку, порівняльне право в юридичному плані є одночасно засобом і вираженням міжнародного співробітництва, дає змогу зрозуміти юридичну політику різних країн, покликане бути виявом універсального юридичного знання.

Як представник школи соціального захисту - одного з напрямів (поряд з класичною і позитивістською школами) у кримінології - М. Ансель зробив істотний внесок у розроблення гуманістичної кримінальної політики. Сучасна концепція соціального захисту отримала визнання в 1945 р., коли італійський граф Філіппо Граматика створив у Генуї Центр досліджень соціального захисту і став ініціатором проведення міжнародних конгресів. Суть концепції полягає в попередженні злочину і виправному впливі на злочинця, а не охороні суспільства шляхом репресій за злочини. Рух соціального захисту був неоднорідним, внаслідок чого з'явилася доктрина нового соціального захисту, сформульована Анселем. Програму руху було викладено в праці "Новий соціальний захист" (1956).

Ансель вважав, що новий соціальний захист, орієнтуючись на ресоціалізацію правопорушника, має бути інтегрований до чинного кримінального права і стати основою гуманістичної кримінальної політики. У 80-ті роки ця концепція була піддана критиці. У відповідь Ансель підготував проект нової програми-маніфесту соціального захисту. На сучасне французьке кримінальне право і законодавство положення нового соціального захисту справили значний вплив, що виявилося, зокрема, у прийнятті закону про відміну смертної кари в 1981 р. Доктрина "нового соціального захисту" М. Анселя і його праці в галузі порівняльного права і кримінології отримали широке міжнародне визнання.

Рене Давид (1906-1990)

Французький учений у галузі порівняльного правознавства. В еволюції його поглядів на значення і роль юридичної компаративістики виділяють два етапи. На першому етапі в книзі "Елементарний курс порівняльного цивільного права" (1950) він дотримувався думки, що порівняльне право має лише характер методу. Виступаючи проти спроб встановити межі і сфери порівняльного права як науки, Р. Давид стверджував, що воно як таке не є цінністю. Пізніше в роботі "Основні правові системи сучасності" (1964) він визнав ширші завдання і сферу досліджень порівняльного права, оскільки воно, на його думку, покликане допомогти зрозуміти світогляд інших і пояснити власні погляди, організувати в галузі права мирне і за можливості гармонійне існування як необхідну умову прогресу нашої цивілізації.

Праця "Основні правові системи сучасності" Р. Давида започаткувала один із основних аспектів порівняльного правознавства - комплексне вивчення правових систем сучасного світу. Значний внесок Давида в компаративістику в тому, що він запропонував класифікацію сімей права, засновану не лише на формальному критерії схожості понять юридичної техніки, а й на подібності за філософськими, політичними, економічними ознаками, що характеризують тип суспільства, у якому застосовують певну систему права. Він, з одного боку, розглядав правову систему як цілісне явище, з іншого - чітко розрізняв "мікропорівняння" і "макропорівняння" правових систем. Мікропорівняння - це порівняння в межах однієї сім'ї права, його результати мають значення для вдосконалення національного права. При макропорівнянні зіставляють правові системи, які належать до різних сімей права, що дає змогу осягнути різноманітні концепції, які існують у праві всього світу.

Моріс Дюверже (нар. 1917)

Французький правознавець, соціолог і політолог. Він є автором праць "Політичні партії" (1951), "Політичні інститути і конституційне право" (1960), "Про диктатуру" (1961), "Вступ до політики" (1964), "Ідея політики. Застосування влади в суспільстві" (1966), "Демократія без народу" (1967), "Янус: два обличчя Заходу" (1972), "Соціологія політики: елементи політичної науки" (1973), "Республіканська монархія" (1974), "Шах королю" (1978), "Апельсинові дерева озера Балатон" (1980), "Республіка громадян" (1982), "Настільна книга співіснування" (1986), "Ліберальний заєць і європейська черепаха" (1990) та ін.

Дюверже розробив власну теорію політики, у якій обґрунтував створення політичної системи, що дає змогу поєднати переваги представницької демократії з ефективним управлінням, подолати "деперсоналізацію" влади, відчуження від неї громадян. Політику розглядав з двох позицій: 1) як засіб панування меншості над більшістю, одержання вигоди через доступ до влади; 2) як засіб інтеграції суспільства, забезпечення справедливості, гарантування спільного інтересу і загального блага, обмеження тиску приватних інтересів. Дюверже першим з учених-юристів запропонував вивчати політичні режими і політичні партії як особливі об'єкти юридичних досліджень. Він, зокрема, сформулював класичну типологію партій, поділивши їх на "кадрові" та "масові", виокремив два способи утворення партій - парламентський та позапарламентський, зазначивши, що більшість "масових партій" виникає під час політичної боротьби, а не в парламентах. Існування двох великих політичних партій, вважав Дюверже, - оптимальний варіант для плюралістичної демократії.

У дослідженнях питань держави й суспільства Дюверже запропонував поєднання юридичного і політичного аналізу, що дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентує право, а й ті, що право повністю або частково ігнорує (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо). З іншого боку, така орієнтація, наголошував Дюверже, уможливлює вивчення політичних інститутів, регламентованих конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що допоможе визначити, де ці інститути функціонують відповідно до права, а де уникають його.

Європейська державно-правова думка XX ст. відображає суперечності, пов'язані з державним тоталітаризмом на Європейському континенті, і прогресивні тенденції, зумовлені необхідністю його подолання.