Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - 7.8. Світова державно-правова думка в умовах глобальних трансформацій кінця XX - початку XXI ст.

Сучасні дослідження розвитку державно-правової сфери засвідчують, що реальна свобода людини та найважливіші її права забезпечують лише взаємодія суспільства й

держави, гарантії соціальної справедливості у сферах трудової і наукової діяльності, зайнятості, освіти, соціального забезпечення, охорони здоров'я. Розвиток держави на сучасному етапі виявляє тенденцію до розширення участі громадянських структур в управлінні різними сферами суспільного життя, а також їх вирішального впливу на процеси державотворення, правотворення і політикотворення. Суттєвою ознакою взаємодії держави і громадянського суспільства у транзитних умовах вважають поширення демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень. Важливим напрямом утвердження громадянського суспільства як альтернативи й водночас партнера держави, за свідченням сучасних дослідників, є подолання правового нігілізму в суспільстві й утвердження правовим шляхом особистісного начала на всіх рівнях суспільної та державної організації.

Поль Рікер (1913-2005)

Французький філософ права. Він є автором праць "Історія істини" (1955), "Інтерпретація. Есе про Фрейда" (1965), "Конфлікт інтерпретацій. Есе про герменевтику" (1969), "Філософія волі" (т. 1-2, 1950-1960), "Ідеологія та утопія" (1986), "Право і справедливість" (1995), "Сам як інший" (1990), "Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість" (1995). У центрі його уваги - людина як суб'єкт культурно-історичної творчості, що ґрунтується на активній діяльності індивіда, завдяки якій поєднуються минуле, сьогодення і майбутнє. Волю людини Рікер тлумачив як засіб надання смислу навколишній дійсності і як можливість руху свідомості індивіда до майбутнього.

У праці "Право і справедливість" П. Рікер простежував взаємозв'язок моралі, права і політики. Він продовжив і поглибив дискусію про закон і беззаконня, реальні підвалини громадянського суспільства та правової держави, утвердив дискурсивне розуміння похідних від справедливості понять- "правоздатність", "совість", "реабілітація", "відповідальність". Розуміння справедливості вчений вивів із глибин повсякденного життя, у зв'язку з чим він зазначив: "Вигук: "Це несправедливо!" - є вираженням далекоглядної інтуїції щодо істинної природи суспільства і тієї ролі, яку відіграє насильство, порівняно з будь-яким раціональним дискурсом із приводу справедливості".

Із погляду П. Рікера, справедливість є інтегральною частиною бажання людини жити добре. Прагнення людини жити у справедливих інституціях похідне від того рівня моральності, що й бажання взаємності у дружбі. "Першим питанням морального порядку, - зазначав П. Рікер, - є не питання: що я повинен робити?, а: як я хотів би прожити моє життя?". Звідси вчений зробив висновок, що побажання добре жити втілюється у формі особистісного інтересу, який перебуває в тісному взаємозв'язку з інтересами суспільства: "Саме стаючи громадянами, ми стаємо людьми".

Раціоналізації почуття справедливості, на думку Рікера, якнайкраще сприяє процедурна концепція її реалізації, найглибше опрацьована Дж. Ролзом. Водночас французький мислитель критично ставився до позитивістського трактування індивідуальних прав, зважаючи на те, що їх слід конституювати як такі, що "надані людині як людині". Ультраіндивідуалістська версія лібералізму є, на його погляд, фальшивою, оскільки не враховує прагнення людини щось говорити, робити, розповідати, осуджувати. Ідеться про фундаментальний і множинний прояв людини діючої і страждаючої.

Суб'єкт права слід розглядати в контексті справедливості як правоздатний суб'єкт, спроможний на належному рівні виконувати свої обов'язки, гідний високої оцінки й поваги. Спираючись на таке розуміння, П. Рікер глибоко проаналізував тісно пов'язане зі справедливістю поняття "відповідальність": "Прикметник "відповідальний" вимагає цілої низки доповнень: ви відповідальні за те, що спричинили ваші дії, але ви також відповідальні за інше - за те, що робилося за вашим дорученням або під вашим наглядом, а в деяких випадках ви відповідальні й за те, що робилося і поза межами вашої відповідальності". Відповідно справедливість, що ґрунтується на відповідальності, є першою доброчесністю соціальних інституцій так само, як істина є першою доброчесністю системи мислення.

Бажання жити за справедливих інституцій, зокрема відповідних судових інстанцій, вважав П. Рікер, не буде задоволене, якщо його реалізація обмежиться лише підведенням окремого випадку під норму й завершиться практикуванням покарання. Він пропонував виконання вироку пов'язати з проектом реабілітації. Ідеться про те, щоб повернути засудженому здатність цілком відновитися у статусі громадянина після відбуття покарання і в такий спосіб покласти край фізичному й символічному виключенню із суспільства, пов'язаному з його ув'язненням. На думку вченого, "саме в міру реабілітації, яка дає змогу винному відновитися у повноті своїх правових можливостей і виконанні громадських обов'язків, акт засудження досягає свого фіналу: зміцнення громадянського миру".

П. Рікер запровадив поняття "симуляція справедливості", одним із різновидів якого вважав помсту. Справедливе судочинство зумовлене характером суспільства, яке відбирає в індивідів право самовільно чинити суд (виголошувати і застосовувати право). Однак саме внаслідок такого привласнення найцивілізованіші прояви судочинства, зокрема у сфері карного права, ще зберігають ознаки первісного насильства, яким якраз і є помста. У зв'язку з цим П. Рікер досліджував взаємозв'язок і різноманітні прояви закону (непорушний, універсальний, необхідний, об'єктивний) і совісті (мінлива, ситуативна, спонтанна, суб'єктивна).

Совість вчений тлумачив як внутрішнє переконання, яке живе в душі судді чи присяжних. Внутрішнє переконання, що ґрунтується на совісті і проголошує право в особливих обставинах, допомагає звільнитися від сваволі. Органічне співвідношення закону і совісті дає змогу, з одного боку, забезпечити належну повагу до універсальної норми, з іншого - до індивіда. Мудрість судження, що основується на цьому співвідношенні, "полягає в тому, щоб виробити хиткий компроміс, в якому йдеться меншою мірою про розмежування між добром і злом, білим і чорним, ніж між сірим і сірим або, у найтрагічнішому випадку, між поганим і гіршим". Совість заслуговує на те, щоб називатися переконанням і впливати на характер правових рішень. Отже, надзвичайно важливою проблемою є необхідність збільшення кількості осіб, які мають практикувати мудрість судження та виголошувати судження мудрості.