Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 1. Виникнення буржуазної держави

Розділ 1. Країни Європи і Америки

Глава 23. Англія

1. Виникнення буржуазної держави

Англійський абсолютизм у XVI столітті оформився у вигляді "змішаної монархії". Король контролював церкву, суд, армію, виші адміністративні органи (палату феодальних зібрань та опікування), вирішував питання зовнішньої політики, торгівлі та промисловості.

Але жоден закон або прецедент у повному обсязі не визначав коло королівських прерогатив і меж їхнього застосування. З початком XVII століття в Англії спалахнула політико-правова боротьба з питань парламентських привілеїв і королівських прерогатив. Проблема розмежування цих двох влад виникла невипадково. Верховну владу в Англії з моменту утворення парламенту було поділено на дві гілки - законодавчу, тобто парламент, який складався з короля, лордів і представників общин, та виконавчу, яка була представлена одним королем. Разом з тим парламент через так званий інститут парламентських комітетів часто виходив за межі повноважень суто законодавчої влади. Парламент і король не могли діяти один без одного достатньо ефективно, зіткнення між королем і парламентарями були практично передбачуваними.

Чому ж це сталося у XVII столітті? У цей час парламент Англії перестав бути "слухняним клубом для дебатів". З 1529 року Палата общин стала працювати сесійно, у період Реформації кількість нижньої палати збільшилася з 296 до 462 депутатів, що суттєво змінило її соціальну структуру, внаслідок чого вона стала менш керованою. У 1559 році депутати парламенту вперше ввели депутатську недоторканність на період виконання ними депутатських обов'язків, а також звільнили себе від відповідальності за дії і слова у стінах парламенту.

На початку XVII століття в Англії влада перейшла до династії Стюартів. Яків І та Карл І, який змінив його, вважали себе необмеженими государями, здатними правити без парламенту і всупереч громадській думці.

Протистояння парламенту і Карла І Стюарта у 1628 році вилилося у поданні королю Палатою общин "Петиції про право". У ній, зокрема, говорилося про традиційні права і свободи підданих короля та прерогативи парламенту. Парламент через петицію звертався до короля з проханням дотримуватися законності і не вдаватися до надзвичайних методів боротьби з противниками зовнішньої і внутрішньої політики короля. Карл І затвердив Петицію шляхом резолюції, розпустив парламент і 11 років правив країною одноособово. Статус закону цей документ одержав тільки 7 серпня 1641 року.

Зазнаючи фінансових ускладнень, Стюарти шукали нові джерела прибутків. Одним з них був продаж монополій. Буржуазія і нове дворянство (джентрі) конкурувати з монополіями не могли, а тому розорялися. Масове невдоволення викликали і примусові позики, які бралися королями без схвалення парламенту. Карл І обіклав "корабельними грошима" не тільки прибережні графства, а й внутрішні, які не одержували прибутків за рахунок моря. Не відставало від короля і його оточення. Радник короля граф Страффорд своєю політикою уніфікації багатоконфесійної Ірландії та англіканської церкви спровокував ірландське повстання, яке розпочалося у 1641 році. Архієпископ Лодд намагався насадити релігійну одноманітність у Шотландії, яка в період Реформації перейшла до пресвітеріанського церковного устою. Тут вибори пресвітера відбувалися на загальних зборах віруючих. їхня заміна священиками, які призначалися єпископом, але залежали від короля, зруйнувала б демократичний устрій церковної організації. На цьому ґрунті в 1637 році шотландці вчинили заколот, для придушення якого у Карла І не знайшлося ні сил, ні грошей. Для одержання нових субсидій король 13 квітня 1640 року скликав "Короткий парламент", який не виправдав його сподівань, а тому 5 травня був розпущений. З листопада 1640 року король був змушений утворити новий парламент, який одержав назву "Тривалого" і пропрацював до 1653 р.

Практично всі депутати парламенту виявилися носіями антиабсолютистських настроїв. Але в самому таборі опозиціонерів були три релігійно-політичних течії: пресвітеріани, індепенденти та левелери.

Пресвітеріани (вищі прошарки нового дворянства і буржуазії) стояли на позиціях конституційного монархізму і передбачали обмежитися тільки перетвореннями англіканської церкви на шотландський манер, вважаючи єпископів винними в усіх бідах підданих короля. Керівництво революційним парламентом здійснювалося до 1648 року.

Середнє і дрібне дворянство, а також міська буржуазія, очолювана Олівером Кромвелем, опинилися в таборі індепендентів. їхніми вимогами було встановлення самостійності парламенту, проголошення буржуазно-демократичних прав і свобод, ліквідація централізованої церкви і створення незалежних від держави релігійних общин. Індепендентський республіканізм базувався на принципах рівності законодавчої і виконавчої гілок влади. Завдяки Кромвелю встановлена індепенлентами у 1649 році республіка через декілька літ переродилась у військову диктатуру.

Частина середнього класу Англії за підтримки заможного селянства і ремісників сформувала свою течію. Левелери стояли на позиціях радикального переустрою країни: встановлення демократичної республіки з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову, введення всезагального виборчого права для чоловіків, ухвалення писаної конституції, скасування десятини і обгороджування. їхні ідеї було викладено в маніфесті "Народна угода" 1647 року.

Перше засідання парламенту ознаменувало початок революції, яка пройшла у своєму розвитку такі етапи.

1. З листопада 1640 року - 22 серпня 1642 року - конституційний період.

2. 1642-1647 роки - перша громадянська війна.

3. 1647-1649 роки - друга громадянська війна і поглиблення буржуазних демократичних перетворень.

4. 1649-1653 роки - індепендентська республіка.

5. 1653-1658 роки - диктатура Олівера Кромвеля, яка створила передумови для реставрації монархії.

"Тривалий парламент" розпочав свою роботу 3 листопада 1640 року і взявся за зруйнування структури, що історично склалася у верховній державній владі.

Першим актом парламенту став "Трирічний акт" від 15/25 лютого 1641 року. Безпарламентське правління тепер не могло перевищувати трьох років. Було значно розширено коло осіб, які наділялися правом ініціювати скликання парламенту. Якщо король не бажав чи забув це зробити по завершенні трьох років з дня останнього засідання попереднього парламенту, то таке право переходило до лорд-канцлера, пера та шерифів. Закон забороняв королю розпускати парламент раніше ніж за 50 днів з початку засідання.

У травні 1641 року "Трирічний акт" було доповнено досить цікавим законом, який забороняв королю розпускати діючий парламент без його (парламенту) на те згоди. Отже, строк роботи антиабсолюстськи налаштованого парламенту був необмеженим.

Весною цього ж року парламентарі вирішили встановити подвійний контроль над армією - королівський та парламентський. Командири армій могли виконувати тільки ті накази короля, які було схвалено парламентом. Ненависні англійському народові радники короля граф Страффорд та архієпископ У. Лодд за рішенням парламенту були заарештовані і страчені.

У липні парламентським актом було скасовано всі надзвичайні карні трибунали, а також ліквідовано "Зіркову палату" і "Високу комісію". Таємну раду позбавлено судових повноважень, а у сфері управління її компетенції було значно обмежено.

Парламентарі обмежили й королівські прерогативи у сфері самостійних грошових обкладень. Збирання "корабельних грошей", безконтрольне збирання потонної і пофунтової платні було оголошено незаконними податками.

За лютий - серпень 1647 року при цілковитій згоді обох палат парламент суттєво позбувся своїх позицій у політичній системі. У країні фактично виникло двовладдя.

Парламентська опозиція, використовуючи прорахунки Карла І у внутрішній і зовнішній політиці, а саме в такому становищі опинився король після початку заколотів в Ірландії, які вилилися у криваву різанину ірландцями-католиками англійських колоністів-протестантів, здійснила спробу значно поглибити перетворення в англійській політичній системі. Про це говориться у "Великій ремонстрації". Цей документ складався з 204 статей і мусив не допустити зловорожих і згубних намірів знешкодження основних законів і принципів правління, на яких твердо стоять релігія і правосуддя королівства. Разом з тим Ремонстрація дозволяла нижній палаті парламенту вилучати з королівської адміністрації небажаних їй осіб будь-якими, у тому числі поза-правовими, засобами. Палата общин узаконила просту підозру як підставу для винесення вироку і дозволяла королю призначати на відповідальні посади тільки тих осіб, яким довіряли парламентарі.

Палата общин затвердила "Ремонстрацію" більшістю в 11 голосів, що свідчило про суттєві відмінності у поглядах членів нижньої палати парламенту з приводу шляхів захисту миру і безпеки англійського королівства.

Карл І здійснив невдалу спробу заарештувати авторів Ремонстрації, обвинувативши їх у державній зраді. Палата общин, оголошуючи перерву у своїх засіданнях, зробила неможливим арешт тих, хто обвинувачувався, у залі засідань. Дізнавшись про підтримання "зрадників" владою і мешканцями Лондона, король у січні 1642 року залишив Лондон і переїхав до Оксфорда. У країні фактично було створено два центри влади, які контролювали різні території країни.

Перша значна битва парламентського ополчення та армії короля відбулася в жовтні 1642 року. Ополченням парламенту до 1645 року бездарно керували пресвітеріани (верхівка буржуазії і джентрі). У квітні 1645 року парламент ухвалив ордонанс про самозречення. Результатом цього стало усунення з армії з усіх керівних посад членів обох палат. Армія стала професійною, до неї набирали тільки тих, хто міг придбати обмундирування і спорядження (в основному це були заможні селяни). Офіцерські посади обіймалися за принципом професіоналізму та здібностей. Армія стала боєздатною і дисциплінованою. У 1649 році парламент одержав перемогу над королем. Побоюючись полону, Карл І утік до Шотландії.

Першу громадянську війну можна оцінити і як період суттєвих соціально-економічних перетворень. Парламент ліквідував єпископат, ввів пресвітеріанство в англійській церкві, конфіскував власність церкви і прихильників короля. Внаслідок розпродажу новими власниками земель роялістів ними стали самі парламентарі і фінансова буржуазія, яка запопадливо виділила гроші парламенту на боротьбу з королем. У країні було скасовано будь-які обмеження в поземельних відносинах. Вони зберігалися тільки для копільгольдерів. Усі феоди на підставі загального права перетворювалися на вільне утримання, тобто у приватну власність. Обгороджування селянських земель було визнано законним. Це стало наслідком того, що англійські селяни вже давно поділялися на заможних, середняків та бідноту, і в перебігу революції не змогли висунути певні вимоги загального характеру.

У 1647 році парламент, сплативши Шотландії 400 тис. фунтів стерлінгів, зміг повернути Карла І до Лондона. З його поверненням між пресвітеріанським парламентом і короною розпочався новий конфлікт, який поглибився протистоянням парламенту та армії, якою керували індепенденти. Скориставшися ситуацією, Карл 1 розв'язав нову громадянську війну, що призвело до переходу ініціативи до народних мас і поширення по країні республіканських та зрівнювальних ідей.

Завдяки союзу індепендентів та левелерів Кромвелю вдалося одержати перемогу не тільки над королем, а й над пресвітеріанською верхівкою парламенту, яка виношувала наміри відновити монархію.

30 січня 1649 року з порушенням будь-яких правових формальностей при здійсненні так званого суду Карлу І винесли вирок і стратили. У березні парламент своїм актом скасував звання короля і Палату лордів, а 19 травня 1649 року Англію було проголошено республікою. Влада перейшла до однопалатного парламенту і Державної ради. Але фактично всі важелі управління країною опинилися у військової ради, якою керував Кромвель.

Керівники республіки розв'язали війну в Ірландії, яка призвела до чергового збагачення парламентаріїв за рахунок земель ірландців, а також було конфісковано землі корони і роялістів, реформовано судочинство і всіляко захищалися радикально-пуританські вірування, залишаючи без уваги соціально-економічні проблеми.

За роки республіки земельну власність було перерозподілено таким чином, що вона опинилася в руках нових політичних лідерів-індепендентів. У цьому плані їхні інтереси суттєво наблизилися до інтересів колишніх супротивників - пресвітеріан. І одні, й інші бажали припинити революцію з її зрівнювальними і демократичними умонастроями.

У 1653 році в країні було встановлено новий політичний режим. Рада офіцерів розігнала "Тривалий парламент" і передала владу Кромвелю. Лорд-протектор поділив законодавчу владу з однопалатним парламентом, який обирався на підставі високого майнового цензу, виконавчу - з Державною радою. Лорду-протектору належала і судова влада. "Знаряддя управління", яке сформувало нову форму правління, безпосередньо назвало ім'я першого лорда-протектора Кромвеля, який наділявся практично королівськими правами довічно. У 1657 році Кромвель погодився повернути двопалатну парламентську систему в обмін на спадкове передання протекторатові. Члени так званої другої палати парламенту призначалися самим лордом-протектором.

У 1658 році Кромвель помер, і на деякий час влада перейшла до його сина. За період його правління до парламенту повернулися практично всі члени "Тривалого парламенту", який навесні 1660 року ухвалив рішення про саморозпущення і передання влади Стюартам в особі Карла II, сина страченого короля.

Верхівка джентрі та буржуазії, повертаючи владу Стюартам, розраховувала на збереження революційних завоювань і встановлення обмеженої (конституційної) монархії, про що й було сказано у підписаній Карлом II Бредській декларації. Король обіцяв визнати свободу віросповідування, не переслідувати учасників революції і зберігати за новими власниками землі, придбані у період революції і протекторату. Карл II, ставши королем, забув про надані обіцянки. Протягом декількох років країна повернулася до старих традицій: було відновлено дореволюційну виборчу систему, англіканську церкву, єпископат, Палату лордів, Таємну раду і багато інших державних органів періоду абсолютизму. Король побоявся відроджувати "Зоряну палату" і "Високу комісію". При Карлі II держава покровительству вала католикам, які під час революції усіляко підтримували Стюартів. Вибори до нижньої палати парламенту було проведено тільки в 1661 і 1679 роках, хоча за законом вони повинні були проводитися щорічно. Незважаючи на те що в так званому "кавалерійському парламенті", який беззмінно працював 17 років, більшість належала прихильникам короля, парламентарі таки досягли впорядкування цивільного аркуша, в якому фіксувалися суми, що виділялися щорічно на утримання монархії і пошту. У період правління Карла II в Ірландії та Шотландії було відновлено парламенти і припинилося роздавання монополій. У самому ж парламенті Англії утворилися два політичних угруповання - прокоролівська одержала назву торі і більш ліберальна - вігі.

Вибори 1679 року забезпечили вігам, які були проти передання влади Якову II, більшість у парламенті. Побоюючись можливих репресій з боку спадкоємця, в цьому самому році прийняли Акт про захист особистості (Habeas Corpus Act). Слід відзначити, що ухвалений для захисту депутатів від незаконних арештів і переслідувань з боку корони цей закон через побоювання бути оштрафованими чи звільненими суддями застосовувався до всіх затриманих.

Акт 1679 року, як і Велика хартія вольностей, увійшов до так званої неписаної конституції Англії. Завдяки йому в країні зародилися елементи демократичного і справедливого правосуддя, визнавалася презумпція невинності і законності при затриманні. Дії цього закону могли бути призупинені тільки постановою самого парламенту.

У 1685 році новим королем Англії став Яків II, відвертий прихильник католицизму, ініціатор повернення короні і роялістам власності, віднятої під час революції.

Спільна для торі і вігі небезпечність перерозподілу власності сприяла їхньому об'єднанню, і в 1688 році вони здійснили державний переворот, який одержав назву "славетної революції", і замінили Якова II більш поступливим монархом. Вільгельм Оранський, чоловік доньки Якова II Марії, погодився на будь-які умови, аби стати королем Англії. Підписані ним у 1689 році "Білль про права" та "Акт про уложення". чи, як його ще називають, "Акт про престолонаслідування" 1701 року, заклали основи конституційної монархії. "Білль про права" закріпив верховенство парламенту в сфері законодавства і фінансів, установив свободу слова для парламентаріїв і виключив будь-яке їхнє переслідування за висловлювання у стінах парламенту. Королю заборонялося самостійно призупиняти дії законів, ухвалених парламентом, звільняти кого б то не було з-під дії законів, самостійно займатися зборами на користь корони, визначати чисельність армії.

У "Біллі про права" також говорилося про те, що парламент повинен скликатися досить часто. У 1694 році було ухвалено закон, який визначав строк повноважень знов обраного парламенту у три роки. У 1716 році його було збільшено до семи років.

"Акт про уложення" 1701 року визначав порядок успадкування Англійської корони і знову підтвердив вимогу до королівської персони діяти тільки в межах закону, сповідувати канони англіканської церкви. Закон зберігав за короною право призначати суддів, але зміщення їх з посади відбувалося на підставі постанови, ухваленої разом обома палатами парламенту. Всі акти виконавчої влади потребували підпису відповідного міністра. У галузі фінансової політики затвердилося пріоритетне становище Палати общин, яка обиралася, над Палатою лордів.