Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 9. Держава і право Франції від режиму Реставрації до Другої імперії

Багатовікова історія явно визначає один із цікавих її уроків: будь-яке надмірне порушення рівноваги у світі врешті-решт усувається. Безумовно, у світобудові є щось більш фундаментальне, ніж блискучі перемоги полководців і створені цим імперії. Доля імператора Наполеона - яскравий тому приклад. Наполеон, завершивши революцію і надавши її підсумкам незворотного характеру, перейшов межі своєї історичної місії і став важким тягарем для Європи і самої Франції. Реставрація була неминуча як відновлення політичної рівноваги в Європі, але не як повернення до феодальних порядків. Це досить яскраво продемонструвала історія Франції між Першою та Другою імперіями, у тому числі - знаменні "100 днів" Наполеона Бонапарта. Про Бурбонів і натовпи емігрантів-дворян, що повернулися до Франції, можна впевнено сказати, що вони нічого не забули і нічому не навчилися. Колишніх утікачів від революції роздирала жадоба реваншу.

Монархія, відновлена у Франції в 1814 році, суттєво відрізнялася від передреволюційної. Монархом став брат страченого Людовика XVI - Людовик XVIII. Ця монархія одержала назву "легітимної" монархії, основи якої закріплювалися в королівській Хартії від 4 червня 1814 року. Монарх дарував (октроював) цю Хартію французькому народові, перетворюючи себе, а не народ, як це було за Конституцією 1791 року, на джерело влади.

Королівська Хартія 1814 року мала суперечливий характер. З одного боку, вона проголошувала низку ліберальних ідей (рівність перед законом, гарантії особистої свободи, свободи слова і друку, неприпустимість переслідування за колишню політичну діяльність), а з другого - повертала титули старому дворянству, яке вимагало компенсації за свої втрати у роки революції. В організації влади у країні проглядалися риси абсолютизму.

Хартія 1814 року передбачала сильну виконавчу владу в особі короля. Він був главою держави і головнокомандувачем збройних сил, мав право укладати міжнародні договори, оголошувати війну, видавати постанови та ордонанси. Законодавча влада здійснювалася сукупно королем та двопалатним законодавчим органом. Право призначення на вищі державні посади і формування уряду належало королеві. Хартія не передбачала відповідальності уряду перед представницьким органом. Легітимна монархія зберегла у загальних рисах судову та адміністративну системи Першої імперії, обмежившись другорядними реформами.

Законодавча влада довірялася двопалатному парламенту. До палати депутатів обиралися особи, які досягли 30 років і сплачували податки не менше 300 франків. Обраними могли бути особи не молодше 40 років і такі, що сплачували податки в 1000 франків. По всій Франції набралося 50 тис. виборців і 15 тис. "кандидатів". Палата перів призначалася королем, який мав право розпустити парламент. Правління Бурбонів було настільки непопулярним, що у червні 1815 року Наполеон, втікши з Ельби, де він перебував у почесному і засланні, без жодного пострілу зайняв Париж. Лише поразка під Ватерлоо остаточно вирішила його долю.

Ще більш реакційною стала політика за правління (з 1824 року) брата Людовика XVIII - Карла X. Для задоволення емігрантів на Францію було накладено контрибуцію в 1 млрд франків. Було розпущено Палату депутатів, встановлено виборчий земельний ценз. 27 липня 1830 року Париж повстав, Карл у X довелося втікати.

У перебігу революції королівська влада була збережена, але перейшла до рук Луї Філіппа - представника Орлеанської династії. Видана ним у 1830 році конституційна Хартія підтверджувала конституцій -монархічний устрій Франції, але ще більшою мірою відповідала потребам капіталістичного розвитку. На відміну від Хартії 1814 року вона не була октроюрованою, замість королівського суверенітету вводилося положення про суверенітет народу. Але відносна політична стабільність, яка виникла в результаті Липневої революції 1830 року, мала тимчасовий характер. Режим Липневої монархії перестав існувати внаслідок революційних подій 1847-1848 років. їхні учасники вимагали не тільки відновлення Республіки, а й проведення соціальних реформ.

У результаті революції у Франції встановилася Друга республіка, легітимно закріплена в Конституції від 4 листопада 1848 року. Вона відновлювала принцип поділу влади, віддаючи пріоритет виконавчій владі. Уперше вводилася посада президента. Президентом став родич Наполеона Бонапарта - Луї Бонапарт. Влада делегувалася президентові від імені французького народу. Голова виконавчої влади обирався населенням на чотири роки і наділявся широкими повноваженнями: правом внесення законопроектів, правом безвідкладного вето, правом помилування, а також правом призначення і зміщення міністрів та інших посадових осіб.

Законодавча влада за Конституцією вручалася Національним зборам, у розпорядженні яких не було механізму впливу на виконавчу владу. Позиції Національних зборів послаблювалися Державною радою, передбаченою Конституцією для попереднього розгляду законопроектів, їй належали і функції адміністративної юстиції. Хоча революції 1830 та 1848 років не мали глибокого характеру, їхнє реальне значення полягало в тому, що вони остаточно передвинули політичну владу від феодалів до буржуазії. Слабкість республіканських устоїв, продемонстрована вже в перебігу виборів 1848 року, призвела до нового державного перевороту і встановлення у 1851 році режиму Другої імперії. Таким чином. Друга республіка проіснувала всього три роки. Нова Конституція від 14 січня 1852 року була промульгована Луї Бонапартом і нагадувала Конституцію 1799 року. Вся повнота влади концентрувалася в руках президента, який обирався на 10 років. Він контролював законодавчий процес, який здійснювався Державною радою. Законодавчим корпусом і Сенатом. Режим Другої імперії остаточно оформився після плебісциту, який відновив імператорську владу. Луї Бонапарт став новим імператором під іменем Наполеона III. Створена ним система була різновидом бонапартистського (цезаритського) режиму, який мав тоталітарний характер.