Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Судоустрій

Важливими рисами судово-адміністративного устрою Київської Русі були, по-перше, поділ судочинства на два відомства - світське й церковне, а по-друге,- невідокремленість суду від адміністрації.

У Київській Русі серед судів розрізняли: державні (князівські), церковні, вотчинні (боярські) та громадські (вервні).

У Києво-Руській державі уявлення про вищий справедливий (із можливих на землі) суд пов'язувалося з владою князя. Установлені князем для суддів норми - це і є правда або справедливий суд (саме таке значення вкладалося в це давньоруське слово). Князь володів усіма правами вищого судді і за реальними повноваженнями, і за уявленнями давньоруського суспільства.

Судова влада належала до основних прерогатив князівської влади, а обов'язок судити громадян уважався головним його обов'язком. Судові функції князь здійснював у стольному місті, номінально для всіх жителів (за окремими винятками, наприклад, "церковні люди").

Передовсім, князь судив своїх васалів, дружинників, бояр, які не були підсудні місцевим судам. До князя зверталися також люди, незадоволені судом місцевих суддів. Судочинство здійснювалося князем спільно з боярами на княжому дворі. Існував також об'їзд-ний суд князя.

Державними судами на місцях були посадники у містах і волосте л і у селах. Окрім того, князь міг призначати своїх урядовців для розгляду тієї чи іншої судової справи, які, проте, не мали самостійної судової компетенції. Найважливішим урядовцем із судовою владою був княжий тіун (тивун).

Християнство на Русі привело до встановлення церковних судів. На відміну від канонічного права, за яким протиправні дії каралися накладенням єпитимії, постів і молитов, давньоруське церковне право ввело систему грошових штрафів на користь єпископа. Церковній юрисдикції піддягали люди, котрі безпосередньо були пов'язані з церквою (ігумени, монахи, священики, дяки та їхні сім'ї), а також ті, хто проживав при церквах і монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні лікарі тощо), мешканці сіл і міст, які належали церкві. Крім того, церква мала широкі судові права й щодо іншого населення. Вона мала право розглядати справи про розлучення, двоєженство, зґвалтування, нецерковні форми брання шлюбу, шлюб із близькими родичами, про спадщину між дітьми, справи про чародійство, марновірство, єресь тощо.

У своїй діяльності церковні суди керувалися Церковними уставами, а також пристосованими до місцевих умов візантійськими

"Номоканонами", що їх на Русі називали "Кормчими книгами". За підпалення церква накладала покаяння і штраф 100 гривень, за двоєженство - єпископу 40 гривень, за блуд із черницею - 100 гривень, за умикання дочки боярина - 5 гривень дівці за сором і 5 гривень єпископу. Для порівняння зазначимо, що раб коштував 5 гривень, а кінь - дві-три гривні.

Громадський суд діяв із найдавніших часів, спершу як єдиний судовий орган, згодом поряд із державними (князівськими) судами. Основним видом цього суду був вервний суд (верв - давньоруська община, також судово-адміністративна одиниця, члени якої були пов'язані круговою порукою. У випадку, якщо на території верві вчинено злочин і не знайдено винного, то за це. відповідала громада). Вервний суд складався із "судових мужів" на чолі з виборним головою (старостою). У "Руській правді" він називався "Судом 12 мужів". До його складу входили "судні мужі" - представники родоплемінної знаті. Компетенцією цього суду був захист власності, зокрема недоторканності земельних меж. Громадські суди розглядали дрібні злочини й проступки селян-смердів. За "Руською правдою", на громаду також покладалося судове провадження, їй слід було дотримуватися вказівок про те, що вважати караним, і який штраф призначати. Очевидно, законодавець передбачав, що громадський суд ведеться традиційним, добре відомим порядком, і тільки спеціально визначена особа ("ємець", він же шетельник") збирала та обліковувала штрафи, що йшли на користь князя. Грошима ("Руська правда" називала їх "кунами") було не тільки срібло, а, головно, хутряні шкурки. Ємець збирав установлену кількість шкурок або срібних монет, упаковував їх в особливі мішки, запечатував дерев'яною печаткою, мітив мішки (звідси "метельник") і готував усе це до приїзду князівського уповноваженого зі збирання судових штрафів - вирника. За участь у цій процедурі, за "Руською правдою", і метельниковіємцю, і вирникові належала певна частка штрафу, що стягувалася зі злочинця або громади.

Громадські суди були найнижчою судовою інстанцією в судоустрої Києво-Руської держави. На їхні рішення можна було поскаржитися до княжих судів.

Окрім державного, церковного та громадського судів, на території Київської Русі існували ще й вотчинні (боярські) суди. Бояри, які отримували від князя хрестоцілувальну грамоту, мали право у своїх вотчинах самі здійснювати судові функції над залежним населенням (холопами, закупами). Останні також користувались правами оскарження рішення феодала до княжого суду.

Отже, система суду, як і вся система органів влади та управління в Київській державі, забезпечувала владу феодалам, захищала їхні права, майнові та особисті інтереси.