Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Становлення руського права

З доісторичних часів і до створення перших писемних правових документів відносини між людьми регулювалися на основі соціальних норм. Зокрема, у східнослов'янському середовищі цього часу головним регулятором суспільних відносин були звичаї родового суспільства. Наука вважає їх найдавнішою формою регулювання суспільних відносин, через яку пройшли всі народи світу. Звичаї формувались як правила поведінки, що складалися історично протягом життя багатьох поколінь, і стали загальними в результаті їх багаторазового повторення, 3 цього погляду, звичаї - один із способів наслідування соціального досвіду, в основі якого лежать елементи суспільної необхідності. Останні на початкових етапах суспільного й державного розвитку роблять звичаї найближчою до реальних потреб людей формою регулювання їхніх дій.

У будь-якому суспільстві звичаї існували та існують як неправові явища. Однак коли звичай бере під свій захист держава, тобто коли його починають охороняти не самі члени племені, як раніше, а вирізнені з їхнього середовища органи управлінця (вожді, дружинники, жерці тощо), він перетворюється у джерело права. Такі звичаї переростають із "звичайних звичаїв" у розряд правових звичаїв або норм звичаєвого права. Отож, наука історії держави і права стверджує, що звичаєве право виникає на грунті певних правил поведінки, які склались у первіснообщинному ладі водночас з утворенням дероюавної організації.

У східних слов'ян процес перетворення звичаю родового суспільства на правовий звичай почався, на думку дослідників, від моменту, коли князь, спираючись на військову силу племені в особі племінної дружини, мав можливість у своїх інтересах порушити звичай племені. Перші спроби правотворчості князів були першим конфліктом звичаю і права, сутність якого полягала у різних механізмах реалізації перетворень, що відбувались у східнослов'янському суспільстві в період формування державної організації. Якщо в VII ст. усі нововведення князь повинен був узгоджувати з племінною верхівкою (радою старійшин, племінними вождями, що входили до племінного союзу, жерцями), то у VIII- ІХ ст. зміцніла князівська влада почала проводити свою політику, яка не завжди відповідала переконанням решти населення. Князь, діючи на власний розсуд і, порушуючи при цьому звичай і встановлений порядок, не міг виражати настроїв загалу (однієї зі складових частин звичаю).

Становлення звичаєвого права на Русі здійснювалось і через судову функцію київського князя, який судив на основі звичаїв Київської землі. Це вело до пристосування місцевих звичаїв "окняжених" територій до нових, привнесених, а іноді - встановлених князем. Уважають, що якоїсь особливої процедури схвалення князем старих звичаїв не існувало. Просто з його мовчазної згоди і шляхом фактичного вживання продовжували функціонувати ті з них, які влаштовували правлячу верхівку, і ними керувалася решта населення. Ті ж звичаї, що заходили в суперечність із урядовою політикою, заборонялися або ж відпали самі по собі через фактичне невикористання або ж відмирання старих, звичаєвих інститутів. Останні повинні були відмерти, бо становили конкуренцію міцніючій князівській владі.

Найдовше князівська влада не втручалась у справи громади. Усі немайнові відносини членів верві не входили у сферу державних інтересів центрального уряду. Тут незмінним залишався звичай, який найдовше керував приватним життям мешканців Середнього Подніпров'я. Однією з причин такої ситуації була та обставина, що до X ст. київський князь не міг видавати загальних норм. У нього не було ні сил, ні засобів оприлюднити їх, а тим паче простежити за їх виконанням (С. Юшков). Проте від моменту, коли правляча верхівка почала вбачати у звичаях майновий інтерес, ситуація змінилася, і громада перестала бути єдиним арбітром, який мусив розв'язати тяжбу, розділити майно тощо. Відбувалося втручання в справи громади, а отже, мав місце наступ владної верхівки на звичай. Насамперед це стосувалося правовідносин у галузі спадкоємництва, кровної помсти та інших сфер, що здавна регулювалися звичаєм.

Отож, становлення руського права відбувалось у процесі тривалого в часі перетворення звичаю нормативного характеру на норму звичаєвого права. Звичаї доби військової демократії поступово втрачали чинність під впливом соціальних змін, що відбувались у східнослов'янському суспільстві. Князівська влада санкціонувала лише ті звичаї, що могли пристосуватися до нових суспільних відносин. Останні перетворювалися на норми звичаєвого права. Різниця між звичаєм як переконанням загалу і звичаєвим правом могла полягати лише в наявності такої санкції та бути непомітною. Але згодом, коли постала потреба прийняття писаного законодавства, окремі норми звичаєвого права втратили чинність.

Науці відомі різні способи перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судівництві на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, закріплення наявних звичаїв у законі. Останній шлях формування правової системи є найбільш характерним для Києво-Руської держави, основну частину правових звичаїв якої згодом було зафіксовано у "Руській правді" та інших ранніх нормативно-правових актах князівського законодавства. В історико-правовій літературі з цього приводу існує думка (Андрій Яковлів), що в актах князівського законодавства скорше фіксувалися норми звичаєвого права, аніж творилися нові, і що "Руська правда", власне, є збірником звичаєвого, права взагалі.