Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Українське козацтво - творець нової форми української державності

Козацтво постало внаслідок нагальної потреби історичного збереження українців як народу. Як суспільно-політичне явище, козацтво сформувалося в умовах поступової руйнації руської (української) державності в рамках Великого князівства Литовського, політичного, економічного й національного гноблення українців у Речі Посполитій та агресії з боку Кримського ханства. Козацтво було тією соціально-динамічною силою, яка могла протистояти і протидіяти зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським тенденціям і силам. Воно стало провідною силою визвольної боротьби українського народу, цілеспрямованим виразником прогресивних напрямів суспільного розвитку, набуло функції носія державності українців.

Українське козацтво - творець нової форми української державності

Виникнення українського козацтва

Перші відомі історикам згадки про українське козацтво сягають кінця XV ст. (1489,1492 рр.). Проте окремі елементи та прояви козацтва в нашій історії мають давніші корені. Вважають, що попередником козацтва стало слов'янське населення басейнів нижньої течії річок Дніпра, Південного Бугу і Дністра (літописні "бродники", берладники), яке провадило господарську діяльність у цих регіонах і мало демократичну військову організацію.

Як суспільно-політичне явище козацтво у своєму розвитку проминуло декілька етапів. Найбільш імовірною з-поміж низки версій щодо виникнення українського козацтва є та, що показує в часі джерела його формування (С. Неп'явко, В. Щербак).

До середини XVI ст. українське козацтво розвивалось як військово-промисловий стан. Козаками в тодішній Україні називали уходників - мешканців порубіжних із Диким Полем міст і сіл. Вони у необжитих степах південного порубіжжя, тодішнього українського етнічного розселення, розвивали уходні промисли (мисливство, рибальство). За цими заняттями закріпилася назва "козакування". Поступово пориваючи зв'язки з феодалами і феодальною владою, уходники створювали громади, які надалі ставали козацькими. Цьому сприяли екстремальні умови життя на великому кордоні між степовою та осідлою цивілізаціями, які від самого початку підштовхували їх до організації, створення об'єднаного спільною метою первинного осередку, здатного до саморозвитку і вдосконалення. Таким осередком спершу став загін-ватага, очолюваний найбільш впливовою особою - отаманом. За свідченням історичних джерел, козаками тоді були переважно мешканці сучасної Черкащини, особливо Черкас і Канева. Не випадково, в уяві сучасників, Черкаси були основним місцем зосередження козацтва. У Росії від XVI ст. назва "черкаси" навіть стала загальною для всього українського козацтва. ,

Дошкульність татарських нападів, від яких потерпали південноукраїнські міста, змушували козаків у відповідь здійснювати свої походи на татар, у яких брали участь, а часто й очолювали їх представники місцевої адміністрації. Зокрема, це були старости південноукраїнських повітів Остафій Дашкевич, Предслав Лянцкоронський, Семен Пронський. Окремі з них узагалі відмовлялися від цивільної служби, як, наприклад, Дмитро Вишневецький, і цілком віддавалися козакуванню й охороні порубіжжя від татар. Отже, на початку свого існування українське козацтво виконувало подвійну функцію: колонізації необжитих земель і захисту порубіжжя від татар.

Від другої половини XVI ст. соціальна база формування козацтва розширювалася. Нову хвилю у процесі формування українського козацтва становили представники шляхти - боярська верства та слуги. Це пов'язувалося з процесами консолідації панівних верств Великого князівства Литовського, яка супроводжувалася ліквідацією різних ступенів ієрархії, що існувала між ними, та ревізією прав на шляхетство. У процесі реорганізації військової справи приватне володіння втрачало свій колишній характер. Підставою для визнання шляхетських прав ставало не відбування військової служби, а наявність документально підтвердженої власності на землю. Якщо для магнатів, князів і земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння яких вони відбували державну, тобто військову, службу) ця обставина не створювала особливих проблем, то перед боярами вони постали з усією гостротою. Переважна їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом поталанило довести своє шляхетне походження пред'явленням жалуваних грамот на землеволодіння. Усі інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян. Отже, військово-служиле боярство, зосереджене на українсько-татарському кордоні (Південна Київщина та Брацлавщина) було позбавлене колишніх привілеїв і поставлене в умови рядового стану. Це сприяло злиттю цієї частини боярства з близьким йому за духом козацтвом, і вже під новим ім'ям воно стало вимагати відновлення своїх колишніх лицарських прав. Боярсько-шляхетський елемент відтепер почав визначати суспільне обличчя козацтва. Під його впливом відбулося перетворення козацтва з аморфної прикордонної військово-промислової громади у суспільний стан; який створив свої державні структури та збройні сили (Запорозьку Січ), перебрав традиції української державності, збереження (розвиток) духовних надбань та ідею національного визволення українського народу від колоніального гніту Речі Посполитої.

Від кінця XVI ст. основним джерелом зростання козацької верстви стало селянство та міщанство давно обжитих українських земель (Галичина, Поділля, Волинь, Полісся). Це зумовлювалося кількома моментами. По-перше, запровадженням кріпосного права і посиленням там кріпацтва. Ці процеси супроводжувались обмеженням та ліквідацією селянського громадівського самоврядування: "волочна поміра" (1557 р.) ліквідовувала селянську громаду і запроваджувала панщину як основну форму використання праці селянства; копний суд замінювався вотчинним судом феодала; нарешті - повне закріпачення селян (1588). По-друге, посиленням експансії католицизму, зокрема після Брестської унії (1596 p.). Як наслідок, в останній чверті XVI - на початку XVII ст. втечі селян та міської бідноти у необжиті й незаселені території Середнього Подніпров'я, Побужжя та Запорожжя як форми соціального протесту переростали у масове переселення.

Помітний вплив на формування козацької верстви справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої для колонізації Подніпров'я та Лівобережжя. Щоб залучити на свої землі нових поселенців, феодали попервах установлювали для них пільги - звільняли від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 та більше років. Утім, приставши на такі умови, недавні втікачі, що називали себе козаками, нерідко завчасно, до завершення строку "слобод", відходили на нові місця проживання - у південні й південно-східні райони, за Дніпрові пороги. Значна частина люду, оселяючись на "слободах" та оголошуючи себе "козаками", взагалі відмовлялася визнавати над собою владу старост. У козацтві селян і міську бідноту приваблювало право-власності на землю та свобода від експлуатації, насамперед,- кріпацтва. Тому перехід у козацтво асоціювався в них з ідеєю вільного господарювання.

Підсумовуючи, зазначимо, що українське козацтво зародилось і розвинулось як результат особливих умов життя українського народу у степовій Україні. Основними причинами, що обумовили виникнення козацтва, були соціальні та економічні фактори. Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників - сезонних здобичників, окремі з яких оселялися у степу з метою його господарського освоєння. У ряди козацтва вступала й українська шляхта, що втрачала свої маєтності. Виникнення козацтва пов'язувалось і з посиленням соціально-економічного та національного гніту в умовах Речі Посполитої. Козак був вільним дрібним власником і виробником, який стояв осторонь феодально-кріпосницької системи. Він був принципово ворожий їй та виступав соціальним ідеалом для переважної маси поневоленого населення України. Значна частина закріпачених українських селян і міщан утікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала козацькі вольності.

Другою основною причиною виникнення козацтва була турецько-татарська агресія, яка в середньовіччі плюндрувала міста й села України, забираючи в неволю десятки тисяч людей. Напади кримських татар заради ясиру, що стали їхнім основним заняттям від останньої чверті XV ст., загрожували фізичному існуванню українського народу. За підрахунками дослідників, від часу утворення Кримського ханства (1449 р.) і до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41 нападу, окремі з яких мали характер великих військових походів. Як наслідок, були повністю або частково спустошені міста, цілі регіони, захоплено в полон близько 220 тис. осіб (загальна чисельність населення українських земель становила 3,7 млн душ). У XVI ст. джерела зафіксували щонайменше 69 нападів протягом 63 років. Демографічні втрати склали 353 тис. осіб. У першій половині XVII ст. втрати українського населення внаслідок нападів кочівників становили 300 тис. осіб.

Насамперед самооборона від татарських нападів, а ширше - захист "волості" від татаро-турецької агресії, а також потреба в організації козацтва зі зростанням його чисельності привели в середині XVI ст. до виникнення в пониззі Дніпра Запорозької Січі. Вона постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його організаційної структури, а в підсумку - створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Умовно від моменту виникнення Запорозької Січі в історії козацтва розпочався етап його суспільно-політичної консолідації, а згодом - і легалізації як стану в суспільстві Речі Посполитої.

Багато хто з учених уважає, що перше укріплення було збудовано князем Дмитром Вишневецьким у середині XVI ст. на острові Мала Хортиця. Після Хортиці Запорозьку Січ засновували ще в п'ятьох місцях середньої течії Дніпра (о-ви Томаківка та Базавлук, Микити н Ріг, річки Чортомлик і Кам'янка), а також в урочищі Олешки (1711-1734 рр.), річці Підпільній (1734-1775 рр.). Після остаточної ліквідації Запорозьку Січ перенесли в гирло Дунаю, де вона існувала під назвою Задунайської Січі або Запорозької Січі за Дунаєм (1775-1828 рр.).