Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Політико-правові передумови виникнення української козацької державності й Річ Посполита

Переважна більшість українських і закордонних дослідників Національної революції українського народу під проводом Б. Хмельницького справедливо дотримувалися думки, що козацький гетьман, піднімаючи козаків на повстання проти уряду Польщі, передбачав обмежені цілі: припинити свавілля королівської адміністрації в Україні та поновити козацькі привілеї, що були надані козакам у минулому польськими королями, усунути переслідування православної церкви і православних вірян, нарешті, відстояти особисту козацьку честь і гідність. Однак під впливом перемог літа - осені 1648 р., під час дипломатичних перемов уже на початку наступного, 1649 р. Б. Хмельницький, власне, висунув політичну програму українського державотворення, яка для українців виявилася актуальною на декілька століть уперед. Зрештою, визнання національної державності було досягнуто юридично в перші роки національно-визвольної боротьби.

Політична програма гетьмана Богдана Хмельницького

Гетьман уперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. По-перше, було сформульовано положення про соборність Української держави. У розмовах із королівськими комісарами було чітко засвідчено право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання. В реалізації задуманого Б. Хмельницький убачав відтоді основну мету своєї діяльності ("виб'ю з лядської неволі народ весь руський... тепер досить достатку в землі й князівстві своїм по Львів, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу далі ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи"). По-друге, було висловлено ідею незалежності утвореної держави від польського короля. По-третє, утворена Українська держава розглядалась як спадкоємиця Київської Русі. Зокрема, під час переговорів із поляками Б. Хмельницький відзначав замирення з Річчю Посполитою лише за умови, якщо її уряд визнає незалежність козацької України в тих кордонах, що "володіли благочестиві великі князі".

Юридичне закріплення української державності

Першим юридичним документом, в якому йшлося про закріплення (визнання) Української козацької держави, став Зборівський договір (серпень 1649 р.) між польським королем та Військом Запорозьким. На початку січня 1650 р. його ратифікував польський сейм.

На змісті договору не могла не позначитися поразка козацьких військ під Зборовом. За договором Польща визнала Козацьку державу та законодавчо закріпила за нею державну автономію у складі Речі Посполитої, однак лише в межах Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств (вони мали спільну назву "Україна"). У документі доволі суперечливо було виписано правовий статус влади гетьмана. З одного боку, польський король залишив Військо Запорозьке "при всіх давніх вольностях, згідно з давніми привілеями..." (ст. 1), тобто визнавав владу гетьмана в межах, що визначались козацьким звичаєвим правом. З іншого - договір передбачав повне підпорядкування гетьмана польському королю. Визначався реєстр козацького війська в кількості 40 тис. душ. Урівнювалися права православної церкви з католицькою, визнавалися й підтверджувалися права українських шкіл; передбачалось ліквідувати унію. Отже, Зборівським договором Б. Хмельницький номінально змушений був визнати владу польського короля. Зборівська угода була важливим етапом у творенні української державності. Вона стала першим юридичним актом визнання української автономії.

Наступний юридичний документ, в якому йшлося про визнання української державності, було укладено в Білій Церкві 28 вересня 1651 р. Білоцерківський трактат формально-юридичним чином передбачав обмеження суверенітету Української держави та зменшення її території до розмірів Київського воєводства. Угода не містила статті про збереження за Військом Запорозьким його "давніх прав і вольностей". Козацький реєстр скорочувався до 20 тис. душ.

У документі суттєво обмежувалася влада гетьмана (ст. 5). Зокрема, юридично закріплювалося за королем право затверджувати кандидатуру гетьмана, запропоновану радою, чи відхиляти її, зводячи таким чином нанівець право вільного вибору гетьмана. Новообраний гетьман повинен був присягати "його королівській милості й Речі Посполитій", але підпорядковувався не безпосередньо королю, а коронному гетьманові. Гетьман також позбавлявся права одноособово, без затвердження короля призначати на посади козацьких старшин. Йому заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іншими державами, Гетьманщина мала розірвати союз із Кримом (ст. 9).

Як бачимо, Білоцерківський договір, що мав би стати другим етапом юридичного закріплення (визнання) української державності, практично анулювував значні здобутки українського державотворення. Проте він не задовольняв польську шляхту і не був ратифікований сеймом, а тому не набув юридичної сили. А після перемоги Б. Хмельницького під Батогом (липень 1652 р.) договір узагалі було анульовано.

Отже, українська козацька державність із перших років національно-визвольної боротьби мала чітко визначену мету - розбудову незалежної держави, що охоплювала б усі землі тодішнього етнічного розселення українців. Однак державотворчий поступ українців напряму залежав від воєнних успіхів армії гетьмана Б. Хмельницького. Після поразки козацьких військ під Зборовом однойменний договір визначав українську державність як автономну у складі Речі Посполитої. А в період з 1652 р. по 1654 р. Україна і юридично, і фактично виступала як цілком суверенна держава, що "не визнавала над собою іншої влади, крім влади свого гетьмана".