Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Козацька гетьманська держава -"Військо запорозьке" (гетьманщина)

Свого апогею українська козацька державність досягла в середині XVII ст., коли центр політичного життя України перемістила на Наддніпрянщину, де в результаті національно-визвольної війни українського народу постала Козацько-гетьманська держава під офіційною назвою - Військо Запорозьке. Цей факт став одним із найважливіших результатів Національної революції українського народу середини XVII ст.

Революційний характер подій української історії, які розпочалися під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького 1648 р. (Хмельниччина) й тривали до ліквідації восени 1676 р. козацьких державних інституцій гетьмана Петра Дорошенка у Правобережній Україні, найпослідовніше обстоюється та найґрунтовніше аргументується у працях провідних вітчизняних учених-медієвістів В. Смолія та В. Степанкова. Зусиллями цих дослідників сучасна вітчизняна історична наука дійшла висновку, що події 1648-1676 рр. становили ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність. Революція,- тому що в роки національно-визвольної боротьби було здійснено кардинальні зміни в суспільному ладі, державному устрої та праві. Національна,- тому що ці зміни об'єктивно відповідали інтересам усіх соціальних прошарків українського народу.

Становлення Української держави відбувалося на ґрунті засад, що пройшли апробацію впродовж попередніх десятиліть на Запорозькій Січі та в середовищі реєстрового козацтва. Дослідники відзначають, що процес перенесення устрою Запорожжя на "волость" або в "городи" - райони, де базувалися козацькі полки, розпочався вже з перших десятиріч XVII ст. Однак боротьба проти феодалізації суспільства, злам старої й становлення принципово нової моделі політичних і соціально-економічних відносин у Наддніпрянщині збіглися в часі початком Національної революції.

Уже після перших перемог наприкінці травня 1648 р. Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність із метою ліквідації польсько-шляхетської адміністрації та створення в центрі й на місцях козацьких військово-адміністративних органів влади. А на кінець 1648 - початок 1649 р. Україна, що дістала офіційну назву - Військо Запорозьке, мала всі основні ознаки державності. Відповідність Української держави своїй ролі та призначенню засвідчувала наявність таких ознак, як публічність влади, яка стала обов'язковою для усього населення країни; територія, в межах якої дана організація була суверенною і єдиною; забезпеченість спеціальним апаратом управління.

В останній чверті XVII ст. революція остаточно зазнала поразки. Утримати державність було надзвичайно нелегко в умовах територіальних зазіхань із боку трьох агресивних сусідів - Польщі, Туреччини та Московської держави. Перемога останньої зробила межу ХVІІ-ХVІІІ ст. в історії України переломною, започаткувавши завершальний етап розвитку Української козацької держави - етап її поступової інкорпорації до складу Росії. Фактично все XVIII ст. вітчизняної історії проминуло під знаком занепаду Козацько-гетьманської держави. Ця тенденція найбільш виразно виявила себе в поступовій відмові від революційних завоювань Хмельниччини в соціальній і політичній сферах під тиском російського самодержавства та в його наступі на автономні права козацьких утворень (Запорозька Січ, козацькі полки Слобожанщини).

Демократизація суспільного життя в роки Національної революції

У роки Національної революції середини XVII ст. в Україні гетьманська влада проводила курс, спрямований на демократизацію суспільного життя. Нехай досить суперечливо й непослідовно, але це виявилося в кардинальних змінах у соціальній структурі українського суспільства, зокрема у правовому становищі окремих соціальних груп, у судовому устрої та системі права.

Революційний характер змін у суспільному ладі на території, означеній як козацька держава, зумовлювався передусім змінами у формах феодального землеволодіння. По-перше, внаслідок перебігу революції ще впродовж 1648-1652 рр. були, за незначним винятком, ліквідовані велика й середня земельна власність, фільварково-панщинна система господарювання й кріпацтво. По-друге, основна частина земель вигнаних польських панів і магнатів перейшла до скарбу Війська Запорозького, тобто стала власністю держави, якою розпоряджався гетьман. По-третє, помітно зміцнилися позиції землеволодіння православних монастирів. (За підрахунками І. Крип'якевича, протягом 1648-1657 рр. 11 православних монастирів одержали 48 земельних володінь). По-четверте, почало складатися гетьманське й старшинське землеволодіння. Останнє існувало у двох формах: ранговій (тимчасовій) і приватній (спадковій). По-п'яте, аграрна політика Б. Хмельницького сприяла завершенню процесу становлення козацької земельної власності фермерського типу. І, нарешті, по-шосте, внаслідок революції значна частина земель перейшла у володіння селян, які, користуючись звичаєм займанщини, захоплювали її у вигнаних польських феодалів.

Кардинальні зміни, що стались у формах феодального землеволодіння, істотно змінили соціальну структуру українського суспільства. Насамперед вони позначилися на процесі формування панівного класу - стану козацької України. Він суттєво відрізнявся від попереднього державного періоду. По-перше, привілейовану верству суспільства становили вже не магнати й велика шляхта, - феодали, звичайно польського походження. Це були козацька старшина, заможне козацтво, дрібна шляхта, верхівка православного духовенства, міський патриціат, які у своїй масі не були феодалами - власниками маєтків, безпосередніми визискувачами селян і міщан. По-друге, на відміну від попереднього державного періоду, для якого характерним був утруднений перехід з одного стану в інший (становий устрій), у козацькій державі періоду Національної революції існувала відносна відкритість між станами та соціальними групами. Це стало можливим тому, що консолідація панівної верстви козацької держави ще не завершилась.

У політичному житті України зросла роль дрібної (української) шляхти. Правове становище шляхтичів визначалося "попередніми правами" і а також актами гетьманської влади, за допомоги яких вони відновлювали, зміцнювали й розширювали свої права і привілеї.

Суттєво змінилося становище козацтва. Воно стало привілейованим станом. Верхівка козацтва відігравала провідну роль у формуванні політики уряду, керівництві армією та функціонуванні адміністративного апарату. Козацтво як привілейований стан звільнялося від податкового тягаря та низки повинностей, мало ряд привілеїв, зокрема користувалося правом станового судівництва - козацькими судами.

Докорінно поліпшилося становище православного духовенства. Воно й далі поділялося на біле й чорне. Під особливою опікою перебувало чорне духовенство. (Держава постійно збільшувала монастирські землеволодіння). Біле духовенство було виборним і клопоталося не тільки церковними, а й суспільно-політичними справами. Козацька держава розширила станові привілеї духовенства, чим фактично поставила його в один ряд із козацькою старшиною та шляхтою. Духовенство зберігало свої станові суди, до юрисдикції яких, як і раніше, належали сімейно-шлюбні та спадкові справи.

На краще змінились умови життя українських міщан. До їхніх рук перейшла міська влада. Усі міські жителі визнавалися вільними. Це давало їм право на заняття ремеслом, торгівлею та промислами. Проте міщанство належало до податкового стану, а тому на нього поширювалась уся система різноманітних повинностей (ярмаркове, мостове тощо).

Прогресивне значення мали й здобутки селянства (посполитих), які домоглися особистої волі (ліквідація кріпацтва), вільної зміни місця проживання, права вступу до козацького стану (нівелювало різницю між правовим становищем селян і козаків), спадкоємного володіння землею та сільськогосподарськими угіддями. Однак і в Козацько-гетьманській державі селянство несло на собі основний тягар податків і повинностей. Основний з податкових зборів - стаційний, себто сплата грошових і натуральних платежів на утримання армії.

Суттєві переміни в суспільному ладі відповідно позначилися на праві як регуляторі суспільних відносин. Передовсім найсуттєвішим внеском Хмельниччини у правову систему стала зміна соціальної сутності права. Кардинально змінилася соціальна свідомість народних мас щодо понять "справедливість", "моральність", "добро",- "зло" і т. ін. Нові норми права свідчили про домінування природно-правових поглядів на право. Право пов'язували, насамперед, не з державою, а з природою людини, суспільством, із тим, що його норми обумовлені природою людини, її суспільним буттям. Це стосувалося питань земельної власності й володіння, станової належності, козацького самоврядування, обсягу послушенства селян. У період революції зростав вплив тієї частини козацького права, що регулювало широке коло відносин, передусім, полково-сотенну систему управління.

Було внесено вагомі зміни до стану джерел і в розвиток права в Україні. Більшість джерел права, які функціонували в Україні в період її перебування у складі Речі Посполитої, на визволених землях було скасовано. Це, насамперед, стосувалося різних постанов королівської влади та сеймів, "Устави на волоки" (1557 p.), "Ординації Війська Запорозького реєстрового" (1638 p.), які утверджували панування польської шляхти й магнатів, католицької церкви і польської влади. Певний час фактично не діяли (бо на них майже не посилались у судовій практиці) найбільш принципові положення Литовського Статуту 1588 р. і "Порядку прав гражданських", де, зокрема, йшлося про прикріплення селян, купівлю-продаж землі "простими людьми", перехід в інші стани і т. ін. Виникли нові джерела права - законодавчі акти, що їх видавала українська влада. Звичаєве право окремих земель почало трансформуватися в суто національне, загальне право України. Норми загального права поширювалися на всі верстви українського населення, проникали в такі важливі сфери життя, як адміністративна, судова та кримінально-правова.

Характер будівництва Української держави в перебігу революції найбільше позначився на врегулюванні кримінально-правових відносин. Спрощувалася система злочинів і покарань. Із кола злочинів вилучалася низка діянь, що втратили актуальність за нових умов, як-то: замахи на королівську владу та магнатсько-шляхетський порядок управління, злочини проти католицької церкви. Натомість з'явилися нові склади злочинів: зрада повсталому українському народові, невиконання вимог старшинської адміністрації, ненадання допомоги під час бою. Усі ці злочини зазвичай карались смертю, що цілком піддається поясненню в умовах війни.

Невід'ємною складовою курсу на демократизацію суспільного життя, що її проводив уряд гетьмана Б. Хмельницького, була судова реформа, яка замість чинних у Речі Посполитій станових, "статутових" судів до кінця 50-х років XVII ст. сформувала мережу козацьких судів - сільських, сотенних і полкових. Згодом було утворено Генеральний суд, що підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Усі названі судові органи формально були виборними. Виборів суддів, однак, не було, оскільки судові функції поєднувалися з адміністративними.

Отже, незалежність судової влади у XVII ст. не могла, очевидно, бути більшою, ніж дозволяла епоха, що вимагала концентрації влади в одних руках. Ті ж вимоги епохи наклали відбиток і на систему судової влади на місцях. Формально ця влада належала полковим суддям, реально її часто здійснював полковник того чи іншого полку, який був більшою чи меншою мірою незалежним або автономним від генеральної старшини та гетьмана (рівень цієї автономії залежав від конкретних історичних обставин в Україні).

Отже, розмах і глибина антикріпосницького та визвольного руху у перебігу революції привели до значних змін у соціально-економічній сфері (у формах феодальної власності на землю та у правовому становищі окремих соціальних груп), ліквідували станове судочинство, спричинилися до створення правової системи козацької України. У результаті революції було знищено не тільки кріпацтво, а й ті феодальні пута, які стримували розвиток господарської ініціативи, ремесла, торгівлі. Так в Українській державі фактично було закладено основи для розвитку буржуазних виробничих відносин.