Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Опіка

Була похідною сімейно-шлюбного регулювання (над малолітніми) і самостійним правовим інститутом (над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).

Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона нездатна була здійснювати опіку, опікунські обов'язки переходили до старшого брата або до одного з дядьків із батькового роду. За відсутності таких родичів обов'язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні та ощадливі господарі.

Опікунів над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали та звільняли місцеві уряди. Разом із призначенням опіки суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження маєтку підопічного.

Передусім, опікун був зобов'язаний у присутності родичів, сусідів чи інших свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати і втрати чогось із підопічного майна. Він також ніс і кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

Спадкове право

Врегульовувало порядок переходу майна (цивільних прав та обов'язків) померлого до спадкоємців. Виробилися загальні правила щодо права на спадщину для різних категорій спадкоємців. Зокрема, батьківські маєтки, за відсутності прямих спадкоємців переходили до нащадків із батьківського роду, материнські - з материного; повнорідні діти мали перевагу перед неповнорідними; не могли спадкувати пожалувані та вислужені маєтки особи, які самі не могли відбувати військової повинності та не мали синів, які могли б заступити їх у цьому.

У Гетьманщині склалися дві форми спадкування: на підставі заповіту та закону.

Заповіт укладався письмово з доброї волі заповідача у присутності кількох полкових урядовців чи сусідів. Свідками складання заповіту не могли бути зацікавлені особи та опікуни. Юридичної сили не мали передсмертні розпорядження, зроблені під загрозою чи з примусу, які суперечили загальнонародним правам, добрим звичаям, совісті й пристойності. Право залишити заповіт належало всім повноправним суб'єктам, крім осіб: недієздатних (неповнолітні, божевільні, марнотратні, глухі, німі, сліпі від народження тощо); засуджених на смерть із позбавленням прав; політичних злочинців; невільників та осіб, відданих за рішенням суду в заставу. Заповідач вільно розпоряджався на випадок смерті своїм рухомим і нерухомим майном. Обмеження стосувалися розпорядження успадкованим "батьківським і матірнім" майном. Таке майно не можна було передати за заповітом іншим родичам чи стороннім особам, а тільки своїм дітям чи іншим прямим спадкоємцям.

В основі спадкування за законом лежала кровна спорідненість між спадкодавцем і спадкоємцями. Право на спадкування за законом визначалося на підставі ступенів і ліній споріднення. Переваги в спадкуванні мали діти й онуки спадкодавця. Сини й дочки (за відсутності синів) ділили спадщину після батька між собою рівними частками. Розподіляв одержану спадщину між братами й сестрами старший з братів, натомість молодший мав пріоритетне право вибору своєї частки. Онуки успадковували тільки ту частку спадщини, яка належала б їхньому батькові чи матері, якби вони були живі. Після смерті бездітного подружжя спадку вали їхні родичі (майно чоловіка й дружини передавалося, відповідно, до їхніх родин. Бездітне подружжя успадковувало одне після одного лише тоді, коли не залишалося родичів померлого як у прямих, так і в бічних лініях.

Отже, головні інститути цивільно-правового регулювання в Гетьманщині мали для свого часу високий рівень розвитку. Значна увага приділялася регулюванню поземельних відносин, основи тодішнього існування суспільства. За допомоги інститутів права власності й володіння, сервітутного права регулювались і вдосконалювались економічні відносини тогочасної України. Ефектнішим засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин були-інститути зобов'язального права. Сімейно-шлюбні відносини більшою мірою перебували під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Вони, насамперед, стосувалися врегулювання майнових питань між подружжям і дітьми. Л високий рівень урегулювання спадкового права свідчить про такий самий рівень розвитку соціально-економічних відносин в Україні другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст.