Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Види злочинів

У Гетьманщині передбачалися злочини проти держави й релігії, проти життя, тілесної недоторканності, особистої свободи й честі людини, проти статевої моралі, військові та майнові.

Пріоритетними були злочини проти релігії, церкви та держави. До перших належали: богохульство, відступництво від православної віри, пропаганда церковних єресей і розколів, чаклунство. За такі злочини присуджували найжорстокіші покарання: спалювали живцем, калічили, позбавляли честі й майна, виганяли з громади чи держави. Закон також стояв на сторожі інтересів церкви. Наприклад, за напад на церкву, цвинтар чи школу при церкві, особливо коли це призводило до вбивства або тяжкого поранення чи до пролиття крові у самій церкві, вбивці мали бути покарані відрубуванням руки, потім голови, подвійною виплатою головщини (відкупу) й винагороди за рани. За пограбування церковного майна або плюндрування церкви карали четвертуванням. Як злочини проти держави трактувалися: замах, вбивство чи поранення представника державної влади, знищення або фальшування монарших грамот чи печаток, фальшування грошей тощо. Від часу царювання Петра І до категорії державних злочинів почали відносити посягання на життя і здоров'я царя та його сім'ї, образу царя і т. ін. (проти "честі й влади монаршої"). За такі злочини належало карати смертю через відрубування голови, через заливання в горло розтопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головнішій). Покаранню за подібні злочини підлягали не лише головні виконавці, а й співучасники, а також ті, що знали про злочин, але не повідомили. Смертю каралася також державна зрада.

Значна увага законодавця гетьманської України зосереджувалася на злочинах, спрямованих проти життя й тілесної недоторканності людини, на захист її особистої свободи й честі.

Убивство кваліфікували як навмисне й ненавмисне, вчинене відкрито чи таємно (із засідки), відверто (холодна зброя) чи підступно (отрута). Важливими у кваліфікації вбивства були мотивація (корисливість) та обставини (група) вчиненого злочину. У визначенні покарання за вбивство та покалічення завжди брався до уваги соціальний чи родинний стан як злочинця, так і потерпілих осіб. Зокрема, за вбивство урядовцем свого начальника, слугою - свого пана, а також навмисне вбивство із засідки винний карався четвертуванням, за поранення - відрубуванням голови. За вбивство, вчинене в результаті змови кількох осіб, вбивця карався смертю, а співучасники - в'язницею й виплатою головнішій. За навмисний наїзд конем на вагітну жінку, що призвів до смерті, вбивця також карався смертю й подвійною головщиною. За позбавлення життя людини через отруєння вбивцю-чоловіка четвертували, а жінку закопували живою в землю, одночасно призначалася головщина з майна вбивці. За ушкодження здоров'я через отруєння відрубували голову.

Покалічення - відрубування руки, ноги, відрізання носа, вуха, губи, язика, вибиття зуба, виколення ока тощо - каралися звичайно виплатою головщини й позбавленням винного відповідного органа У випадку смерті скаліченого винного також страчували.

Особливо жорстоко каралося позбавлення життя чи покалічення родича. Синів-батьковбивців пропонувалося живими четверту вати, а дочок - живими закопувати в землю. За вбивство з корисною метою рідних брата чи сестри карали передусім позбавленням належної злочинцеві частини спадщини, а також відрубуванням руки потім голови. Убивство чоловіком власної дружини або навпаки каралося відрубуванням голови, а за позбавлення життя отрутою чоловік карався четвертуванням, а жінка - закопуванням живою) землю. За побої чи рани, завдані батькам, карали понад річним арештом, а потім - прилюдним покаянням у церкві.

Українське право Гетьманщини стояло на сторожі особистої свободи й честі особи. Зокрема, протиправне ув'язнення, побиття чи знущання каралися різними за розміром грошовими штрафами а за непоправних наслідків - ще й головщиною. Злочинами проти честі вважалися образи на словах, дією та в письмовій формі. Такі діяння каралися сплатою штрафів, інколи в'язницею чи каліченням. Закон суворіше захищав честь представника привілейованого стану порівняно із селянином, жінки - порівняно з чоловіком. Взаємна образа анулювала покарання. Як злочин проти честі кваліфікувалася неправдива присяга. "Права..." у цьому випадку пропонували оголосити зловмисника безчесним і негідним довір'я та карати відрубуванням двох пальців правої руки (їх підносить вгору особа, яка складає присягу).

Під злочинами, спрямованими проти статевої моралі розумілися порушення подружньої вірності, звідництво, зґвалтування, викрадення жінки з метою одруження тощо. Зокрема, розпусне життя дівчини або вдови карали публічним побиттям різками, спонукування до розпусти - відрізанням носа або вуха, публічним побиттям різками та вигнанням із міста. За рецидиву - смертною карою. Зґвалтування жінки або дівчини тягло для ґвалтівника грошовий штраф за безчестя і смерть. Покарання смертю призначали також за порушення табу одруження з близькими родичами, рівно ж як і за вбивство позашлюбної дитини.

До категорії майнових злочинів зараховували розбій (насильницький збройний напад із метою заволодіння майном), пограбування (відверте заволодіння чужою річчю з метою привласнення для виконання судового присуду або на покриття боргу чи заподіяної шкоди), крадіжку (у звичайній і кваліфікованій формах). За розбій і пограбування карали смертю і грошовими штрафами. За крадіжку речі незначної вартості (звичайна крадіжка) злодія на перший раз карали побиттям біля ганебного стовпа і грошовим штрафом у розмірі вартості вкраденого, на другий ще й відрізали вухо, коли це траплялося втретє - відрізали носа й випалювали на чолі тавро розпеченим залізом, а вчетверте - карали смертю через повішення. Кваліфікованими (тяжкими) вважалися крадіжки цінних речей, вчинені поодиноко чи групою злодіїв через підкоп, злам замків тощо. Якщо злодій був спійманий на "гарячому" або з краденою річчю ("лицем"), то це також ускладнювало його становище. За таких обставин злодія карали смертю через повішення. Тяжкими крадіжками вважалися також пограбування церков і могил, викрадення вільної людини та продаж її в неволю. За ці злочини також карали різними видами смертної кари.

У системі злочинів Гетьманщини важливе місце посідали також військові злодіяння (нез'явлення, спізнення на військову службу або втеча з походу). Такі діяння для старшини каралися позбавленням рангу, а для рядових козаків - тілесними покараннями. За спізнення на військову службу винний повинен був вдвоє відслужити прогаяний час. За вчинення військовиками нападів на приватні маєтки, вбивство, поранення чи зґвалтування жінок призначалися покарання смертю й виплата головщини, а матеріальна шкода компенсувалась у подвійному розмірі. Крадіжка або втеча з війська під час походу каралася тілесними покараннями чи позбавленням честі (для старшини). Утеча до ворога з метою зради каралася позбавленням честі, майна й повішенням опудала зрадника на шибениці. Убивство зрадника не вважалося за злочин.

Отже, кримінальне право гетьманської доби мало розвинені інститути злочину й покарання. У ньому з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: замаху на злочин; розрізнення головного злочинця Й співучасників; рецидиву злочину; наявності обставин, що унеможливлюють або знижують покарання (неповноліття, божевілля, старість, убивство чоловіком коханця жінки, коли він його застав і т. ін. Тогочасне кримінальне право пропонувало заходи із запобігання злочинам. Наприклад, у випадках погроз підпалом, смертю, пораненням або іншими кримінальними діяннями погрожувача віддавали на поруки надійним особам, які ручалися за те, що погрози не буде здійснено. Якщо погрожувач, незважаючи на поруку, виконував свої погрози, то з нього стягався грошовий штраф, половина якого віддавалася потерпілому, а друга половина йшла до державного скарбу. До засобів запобігання злочину відносять (а. Яковлів) також деякі зганьблю вальні покарання на тілі. Наприклад, відрізання вуха, носа рецидивістам-злодіям і таврування їх розпеченим залізом на чолі. Як свідчить тодішня судова практика, позначення робилося випаленням на чолі літери "13" (злодій); підозрілих осіб записували до "чорних книг", злочинців також висилали на певний час із місця проживання. За певних обставин удавалися до церковного покаяння. Останнє, за "Правами...", складалося з того, що винний мусів чотири рази на рік під час велиш свят, стоячи біля церковних дверей на призначеному йому місці, публічно голосити про свій гріх.