Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Етнічні українські землі у складі Імперської Росії

Кінець XVIII ст. (остання чверть) в українській історії - час великих політичних і соціальних змін, зумовлених новою геополітичною ситуацією в Центральній і Східній Європі. В результаті декількох російсько-турецьких війн зникла турецька присутність на півдні України, частиною Російської імперії стало Кримське ханство (1783 р.), зазнала поділів (1772, 1793, 1795 рр.) і зникла з політичної мали Річ Посполита. Тобто, наприкінці XVIII ст. зникли ті політичні потуги, які в часи Середньовіччя справляли великий вплив на розвиток подій в Україні, а етнічні українські землі опинились у складі найбільших (на той час) в Європі імперій: Російської та Австрійської. Приблизно 85% усієї етнічної української території належало Російській імперії. За даними перепису (1897 р.)" тут проживало 25,3 млн українців, більшість із яких (17 мли)-у південно-західній частині імперії. Решта - 15% етнічної української території, що належала Австрійській імперії, числила, заданими М. Грушевського, на початку XX ст. близько 7,5 млн осіб. Найбільшим осередком українства була Східна Галичина, у якій проживало 4,5 млн українців, на Закарпатті - 500 тис. та 300 тис-на Буковині.

Поділені між двома імперіями, українці впродовж тривалого часу були найчисленнішою етнічною групою в Європі, позбавленою своєї державності. Натомість, мала неоднакові політичні умови для розвитку. Російська імперія у здійсненні управління не враховувала етнічного фактора (крім великоросійського). До новітньої епохи такі етнічні чинники, як мова, культура і навіть релігія, у російсько-імперській суспільно-політичній структурі відігравали другорядну роль. А найважливішими елементами легітимації та організації були государ і династії, становий порядок суспільства та імперська ідея. Лояльність щодо государя та імперії, станова належність мали більше значення, ніж належність до етнічної або конфесійної групи. В імперській Австрії, зокрема з 60-х років XIX ст., існувала цілком протилежна ситуація. Держава надала можливість українцям, як й іншим національним групам, бути залученими до політичного життя: створювати національні організації, політичні партії, школи. У підсумку це призвело до того, що російсько-австрійський кордон упродовж усього періоду його існування - від останньої чверті XVIII до майже першої чверті XX ст. - утвердився не тільки як географічно-політичне поняття. Він означав належність населення цих двох держав до різко відмінних суспільно-політичних систем (Я. Грицак). Відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель і населення Наддніпрянської України, що закладалася в імперську добу вітчизняної історії, відіграє важливу роль і дотепер.

Державно-правовий устрій на українських землях у складі Російської імперії

Етнічні українські землі у складі Імперської Росії

Українські землі у складі імперської Росії впродовж XIX - початку XX ст. розвивалися за характерними для всієї імперії загальними закономірностями. Водночас адміністративно-політичний устрій українських земель вирізнявся низкою особливостей (передусім регіональних), що були зумовлені як попереднім історичним розвитком, так і обставинами входження до складу імперії, а також тією політикою, яку царизм проводив стосовно України.

Загальноімперські закономірності суспільно-політичного розвитку Росії XIX - початку XX ст. проглядаються у трьох хронологічних періодах, які безпосередньо позначилися на державно-правовому устрої російської України. Зокрема, суттєві відмінності в суспільно-політичному ладі спостерігаємо між першою та другою половинами XIX ст. У першій половині століття Російська імперія переживала період кризи феодально-кріпосницького ладу й формування елементів нового буржуазного устрою. У другій половині відбувалися процеси заміни феодальної соціально-економічної формації капіталістичною. Становлення й розвиток капіталістичного укладу на українських землях Російської імперії відбувалися в умовах скасування царизмом кріпосного права і проведення буржуазних реформ 60-70-х років XIX ст. Найважливіші наслідки реформ полягали в ліквідації кріпосництва, демократизації судочинства й відділенні суду від адміністрації, формуванні органів станового самоуправління. Однак у 80-90-х роках царизм завдав удару ("конто-реформи") по всіх прогресивних інститутах і принципах, що виникли (встановились) у результаті проведення буржуазних реформ. Контр-реформи започаткували період, що його дослідники (І. Ісаєв) визначили як "неоабсолютизм". Його особливості виявились у суттєвих зрушеннях "вправо" по всіх напрямках соціального, політичного й державного розвитку імперської Росії та зміцненні самодержавства І лише революція 1905 р. привела до перетворення необмеженої самодержавної влади в конституційну монархію, започаткувавши новий етап у розвитку російсько-імперської державної організації Особливості розвитку російських етнічно українських земель Виявляли себе в суспільних відносинах, в організації управління, судового устрою та функціонуванні законодавства. Вони мали хронологічні та регіональні відмінності і також певною мірою позначилися на державно-правовому устрої українських земель у складі Російської імперії впродовж XIX - початку XX ст.

Зокрема, етнічні українські землі в складі Російської імперії фактично до її розпаду (особливо до середини XIX ст.) залишалися політично та економічно незінтегрованими. З-поміж них вирізнялися три (чотири) великі регіони - Лівобережжя, Правобережжя України та близькі за історичною долею та устроєм Слобідська (Слобожанщина) і Південна (Степова) Україна. Кожен із регіонів російської України мав свою історію, склад населення і чинне законодавство.

Лівобережна Україна (територія колишньої козацької Гетьманщини), що за офіційною термінологією називалася Малоросією, відрізнялася від інших українських регіонів виразно відмінним суспільно-політичним ладом і культурою. Порівняно з іншими регіонами вона була найбільш українською за складом свого населення Правобережна Україна (колишня частина Речі Посполитої), що офіційно називалася Південно-Західним краєм, попри більшість українців (88% 1795 р.) в населенні краю відзначалася виразнішим соціальним і культурним домінуванням польського елементу. Хоча поляки становили невелику частину населення краю - близько 5%, вони були переважно великими землевласниками, в руках яких перебувала майже половина всіх земель краю. Слобідська Україна як продукт спільної українсько-російської колонізації, порівняно з іншими регіонами, найшвидше позбувалася української національної самобутності. Південна (Степова) Україна стала величезним полігоном колонізації, яка здійснювалася за рахунок внутрішніх людських ресурсів Російської імперії й залучення колоністів із європейських країн. Інтенсивне заселення краю у другій половині XVIII ст. стало одним із вирішальних чинників швидкого економічного освоєння та розвитку регіону. Адміністративно-господарська уніфікація, відсутність митних кордонів та бар'єрів у краї для торгівлі створювали умови для формування цілісного національного організму.