Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Правоохоронні органи

Непересічна роль у процесі державотворення в ЗУНР приділялася органам охорони правопорядку. Оскільки під час ліквідації австрійсько-імперських владних органів було повністю розпущено колишню жандармерію, що складалася переважно з австрійців та поляків, вже у перші дні встановлення української влади у багатьох населених пунктах для самооборони й захисту правопорядку населення почало створювати народну міліцію, а в окремих містах - відділи єврейської міліції. До весни 1919 р. чисельність народної міліції становила близько 3 тис. осіб. Проте формування народної міліції часто були бездіяльними, насамперед тому, що до них прийшли люди, яким, головно, було уникнути відправки на фронт.

Тому з метою охорони громадського порядку, державного і особистого майна, громадської безпеки було створено Державну жандармерію ЗУНР. Побудований за військовим зразком "Корпус державної жандармерії" республіки було створено згідно з рішенням УН Ради (6 листопада 1918 p.).

В основу організації та діяльності жандармерії спочатку було покладено старий австрійський закон про жандармерію (25 грудня 1894 р.). Найвищою інстанцією для Державної жандармерії ЗУНР став Державний Секретаріат військових справ. Очолила жандармерію Команда Української Державної Жандармерії на чолі з Головним командантом. На місцях були організовані окружні та повітові команди жандармерії та сільські Й міські станиці. Для несення служби безпеки на залізниці, рішенням Державного Секретаріату військових справ (24 березня 1919 p.), було створено залізничну жандармерію.

Комплектування кадрів здійснювалося шляхом залучення як добровольців, що пройшли військову службу, так і підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам. Для підготовки службовців у Станіславові діяла спеціальна жандармська школа. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри І і II класу. Головна команда Державної жандармерії містилася у Львові, згодом її перевели до Тернополя, а потім - до Станіславова.

Значним державотворчим кроком Української Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону "Про державну жандармерію" (15 лютого 1919 р.). Він поклав початок процесу реорганізації цього органу захисту державного ладу. Йдучи за прикладом демократичних країн Європи, Державну жандармерію було передано Державному Секретарству внутрішніх справ. У цілому територія держави поділялося на 23 відділення жандармерії. У питаннях забезпечення громадського порядку державна жандармерія підпорядковувалася державним повітовим комісарам, а у військових, господарсько-адміністративних, підготовки кадрів та контролю служби - своєму безпосередньому керівництву (командантам). Чисельність особового складу жандармерії мала визначатися Державним секретарем внутрішніх справ, а чисельність окремих станиць - комендантами жандармерії разом з державними повітовими комісарами.

Закон "Про державну жандармерію" (15 лютого 1919 р.) став базовим нормативним документом, у якому передбачалися вимоги до осіб, які приймалися на службу, визначалися підстави звільнення зі служби жандармів та умови соціального захисту співробітників і їх родин (В. Сідак).

Кандидат на службу до Державної жандармерії мав відповідати таким критеріям: бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, бути віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, складали службову присягу.

Остаточному рішенню про зарахування до Державної жандармерії передувала однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до Корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там чотири роки. Поповнення старшинської ланки здійснювалось шляхом просування до вищих ступенів у межах Корпусу, переведення здібних командирів з військових підрозділів і повернення з відставки. Керівники усіх рівнів і співробітники жандармерії прирівнювались за ступенями (званнями) та правами до армійських. Так, Командант Державної жандармерії користувався правами командира бригади Кожний діючий жандарм мав ступінь десятника. Для Корпусу жандармерії була введена відповідна форма одягу - однострій.

Звільненню з Корпусу підлягали: співробітники, що під час пробної служби не виявили здібностей до роботи в жандармерії; після завершення встановленого строку служби; за станом здоров'я; за сімейними обставинами (з дозволу Державного секретаря внутрішніх справ); у випадку вчинення злочину або серйозної службової провини; за скороченням штатів. Звільнення старшин здійснювалося в порядку, передбаченому для старшин армійських. На період роботи у Державній жандармерії громадяни звільнялися від служби у війську, оскільки цей час зараховувався їм як військова служба. Всі видатки на утримання, навчання та забезпечення особового складу здійснювались із бюджету Державного Секретаріату внутрішніх справ.

Відповідно до Закону від 15 лютого 1919 р. вийшли постанови, інструкції, розпорядження та інші нормативні документи, котрі більш детально регламентували устрій, переміщення кадрів та діяльність корпусу жандармерії. А також стосувалися професійної підготовки та атестування кадрів Державної жандармерії ЗУНР. Зокрема, запроваджувався інститут "пробних жандармів".

Із метою організації навчання пробних жандармів та підготовки станичних жандармів при команді Державної жандармерії функціонував "доповняючий відділ". Пробні жандарми мали проходити п'ятимісячну теоретичну підготовку при "доповняючому відділі", а потім - стажування в станичній команді протягом часу, якого не вистачає до пробного року. Після цього за наявності відповідних професійних якостей претенденти зараховувалися на постійну службу до Корпусу.

Ступінь вахмайстра І і II класу присвоювався жандармам - випускникам школи станичних комендантів, які успішно склали іспит і півроку успішно здійснювали керівництво станичною командою. Ступінь повітового вахмайстра надавався авторитетним та відданим справі станичним командантам з належним професійним рівнем та досвідом роботи, але за умови, що вони вже не менш як півроку успішно виконують обов'язки повітового коменданта. Повітових вахмайстрів дозволялося допускати до іспиту на старшин, якщо вони мали необхідну професійну освіту, бездоганну поведінку і справлялися з посадовими обов'язками. Осіб, які успішно склали іспит, Державний секретар внутрішніх справ іменував хорунжими і надсилав у розпорядження відділових комендантів для практичного введення в старшинську службу. В разі нестачі старшин і наявності вакансій їм доручали керівництво відділовими командами. Іспити на жандармських старшин і станичних комендантів (як і на пробних жандармів) проводила комісія, сформована з державних службовців та жандармських старшин. Армійські старшини, переведені до Корпусу Державної жандармерії, повинні були також проходити встановлену законом річну пробну службу, яка включала: тримісячне навчання при штабі Команданта Державної жандармерії, кількамісячне ознайомлення з практичною роботою в одному із відділів, шестимісячне самостійне виконання обов'язків команданта відділу. Після закінчення пробного терміну старшини складали іспит на придатність до керівної служби в Державній жандармерії.

Згаданим Законом також передбачався соціальний захист співробітників Державної жандармерії та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо. Дослідники (В. Сідак) зазначають, що після прийняття цього Закону платня жандармів зросла на 100 відсотків.

Після ліквідації Державного Секретаріату і, зокрема, Державного Секретаріату внутрішніх справ (червень 1919 р.) Державну жандармерію було підпорядковано спочатку Начальній Команді УГА, потім - Команді Запілля, згодом - Військовій канцелярії при Диктаторові ЗУНР. Під час військових дій на українських землях, що раніше входили до складу Російської імперії, щоб у населення не виникало аналогій з жандармерією царського уряду, Державну жандармерію було перейменовано на Народну Сторожу (липень 1919р).

Державна жандармерія ЗУНР припинила своє існування на початку 1920 р. після розгрому УГА.

Отже, значні заслуги у державному будівництві та забезпечення порядку в ЗУНР належали органам охорони правопорядку - народній міліції та, зокрема, Державній жандармерії. Нормативна база розбудови правоохоронних органів була покликана вирішити комплекс проблем, пов'язаних із визначенням їх місця в структурі державного механізму, набором правоохоронців на службу, підставами звільнення зі служби та умовами їх соціального захисту, а також підвищенням їх професійної підготовки.