Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Румунські органи правосуддя на землях Північної Буковини та Бессарабії

Правовою основою поширення румунського судоустрою на територію українських етнічних земель були королівські декрети "Про організацію Буковини" (19 грудня 1918 р.) та "Про організацію правосуддя в Бессарабії" (9 жовтня 1918 р.). З прийняттям окремого спеціального Закону "Про організацію судівництва" (24 червня 1924 р.) було остаточно уніфіковано структуру суду, визначено права і обов'язки суддів. (Нову редакцію цього Закону прийнято 31 березня 1937 р.).

Структурно звичайні судові інстанції поділялися на: мирові суди (повітові), трибунали (окружні), апеляційні палати й створені в рамках здійснення судової реформи - Адміністративний та Верховний суд. Згідно із "Законом про організацію Верховного Суду касації і юстиції" (20 грудня 1925 р.) Верховний суд був касаційною інстанцією проти рішень Апеляційних палат і трибуналів, а також судом справедливості (юстиції), оскільки виключно у ньому розглядалися справи по суті, наприклад, проти міністрів. Адміністративний суд, створений на основі окремого Закону (23 грудня 1925 р.), розглядав справи порушення законів адміністративними органами на шкоду фізичних та юридичних осіб. Окрім звичайних судів були суди надзвичайні - військові, робітничі трибунали тощо, правовий статус яких також визначався окремими законами. Усіх суддів призначав король за рекомендацією міністра юстиції на базі завершеної юридичної освіти. Судді оголошувалися недоторканними (дисциплінарні покарання суддів призначалися тільки спеціальним судом), що вважалося запорукою незалежної судової влади.

Суддівська кар'єра розпочиналася призначенням на посади помічника судді при повітових судах або трибуналах (т. зв. "суплеант") чи заступника прокурора (т. зв. "субститут"). Перебування на цих посадах упродовж року зараховувалося як судовий стаж і було підставою для складання спеціального судового іспиту кандидата на посаду судді. Форму і зміст судового іспиту визначало затверджене королівським декретом "Положення про суддівський іспит" (30 травня 1925 р.). У цьому документі, зокрема, йшлося про те, що іспит у письмовій та усній формах були зобов'язані скласти усі кандидати на посаду судді. Якщо кандидат не витримав письмового Іспиту, він звільнявся від усного іспиту і втрачав своє суддівське місце. Таким самий наслідок чекав кандидата, якщо він не витримував усного суддівського іспиту. Успішно склавши усний та письмовий суддівський іспити, кандидат призначався на вільне місце судді. А у випадку конкуренції на одне й те саме місце перевага надавалася кандидату з вищою оцінкою під час іспиту. У складі суддівського корпусу на етнічних українських землях українців не було.

Діяльність адвокатури на українських землях в складі міжвоєнної Румунії основувалася на "Законі про організацію та уніфікацію адвокатського корпусу" (21 лютого 1923 р.). Певні доповнення до цього Закону були внесені 1925 р., натомість нова його редакція (28 грудня 1931 р.) не внесла істотних змін у правовий статус адвокатури. Зокрема, адвокатом (членом колегії адвокатів) міг стати будь-який громадянин Румунії, який склав спеціальний адвокатський іспит, має закінчену вищу юридичну освіту І ступінь доктора права. Однак право на самостійну адвокатську практику давало однорічне практичне стажування у старшого адвоката.

Поліція взагалі, а таємна (сіґуранца) зокрема, була важливою складовою органів румунської державної адміністрації на окупованих українських землях, зважаючи на запроваджений в 1918-1928 і 1937-1940 роках надзвичайний стан (облоги). Будь-яка провина, що загрожувала спокою та єдності держави, підлягала жорсткому покаранню. А поліційні органи використовували широку інтерпретацію цих провин, куди за певних обставин відносили й спів українських пісень (І. Новосівський). У "міжоблоговий" період правовою основою діяльності поліції на етнічних українських землях міжвоєнної Румунії стали уніфіковані закони "Про організацію сільської жандармерії" (28 березня 1929 р.) та "Про організацію державної поліції" (21 липня 1929 р.).