Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Формування основ системи радянського права в Україні

Формування в Україні основ радянського права як і радянської правової системи в цілому безпосередньо пов'язується з поширенням на її територію радянської влади (державності) і будівництвом радянського державного апарату. За спостереженнями дослідників (В. Грищук), впровадження нового типу права (названого згодом "соціалістичним") в Україні однозначно було підпорядковане правотворчій і правозастосувальній практиці РРФСР.

Ідейні засади формування в Росії нового "червоного" права було вироблено після жовтневого перевороту, коли більшовики відмовилися від попередньої державної і правової системи. В умовах відсутності писаних норм нового права згідно із широко розповсюдженою в цей час теорією "соціальних функцій права" основним його джерелом ставала т. зв. "революційна правосвідомість". Виникло навіть гасло: "Багнет на фронті - революційна совість у суді" або "роби те, що підказує совість". Це означало, що нове право повинно було формуватися за принципом доцільності, який протиставлявся принципу законності.

Основним засобом творення соціалістичного права проголошувалася "революційна правотворчість", в основі якої лежав принцип посилення заходів позаправового впливу. Революційна правотворчість, на думку тодішніх теоретиків радянського права (Д. Курський), мала стати основним шляхом запровадження т. зв. своєрідною права. "Своєрідність" розумілась як обмеження й підпорядкування права інтересам диктатури пролетаріату. (За Д. Курським - право в умовах диктатури пролетаріату - це вираження інтересів пролетаріату, звідси - "пролетарське комуністичне право"). Революційна правотворчість здійснювалася як самими судовими органами, так і органами влади (надзвичайними). Такі риси визначали процес правотворення у Радянській Росії з листопада 1917 p., і фактично на таких самих ідейних основах відбувалося поширення і становлення радянського права в Україні.

Головні завдання права, що їх визначили Програма Російської Комуністичної партії, Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та прийняті органами влади РСФРР нормативно-правові акти, були характерні також й для права радянської України. Тому із самого початку основним засобом правотворення на опанованій більшовиками частині території України стала примітивна рецепція загальної системи права більшовицької Росії. У багатьох випадках законодавство радянської України взагалі підмінялося російським. На такі підходи в "українському" радянському правотворенні націлював вже Перший Всеукраїнський з'їзд Рад (Харків, 1917 p.), який прийняв рішення доручити ЦВК України "негайно поширити на територію Української республіки усі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду Російської Федерації, які мають загальне для усієї федерації значення". Згодом постанова Всеукрревкому "Яро об'єднання діяльності УСРР та РСФРР" (січень 1920 р.) анулювала і замінила декретами РСФРР усі декрети та постанови УСРР, які стосувалися органів влади і підвідомчих установ у межах договору від 1 червня 1919 р. (тобто військових, зв'язку, фінансів, шляхів сполучення та ін.).

У цілому, найбільш яскраво тенденція поширення російських законодавчих актів на Україну і підміна ними відповідних українських виявила себе вже у період формально-правової незалежності УСРР, тобто до кінця 1922 року. Здебільшого цей період називають декретним, оскільки тогочасна законотворчість у РФСРР здійснювалася переважно виданням окремих нормативних правових актів - ухвал, інструкцій, декретів (звідти термін - т. зв. декретний період). Відтак у радянській Україні з перших місяців першого пришестя радянської влади офіційний орган ЦВК України - "Вестник Украинской Народной Республики" систематично передруковував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили і в УСРР. Ще більш показовою така практика була у 1919 р.: фактично становлення усіх галузей права УСРР зумовлювалося декретами, продубльованими з аналогічних російських, виданих ще 1918 року.

Реалізація політичних і правових ідей комуністичної доктрини й запозичення правових норм від РСФРР найбільш виразно позначилися на сфері регулювання цивільно-правових відносин.

Головну увагу в царині реформування цивільно-правових відносин відповідно до радянського розуміння суспільного розвитку приділялося інституту приватної власності, Оскільки ідея скасування приватної власності лежала в основі комуністичної доктрини, то зі встановленням радянської влади в Україні низкою більшовицьких декретів перших місяців 1919 р., по суті скасовувалося колишнє цивільне законодавство; відтак націоналізації підлягали банки, залізниці, окремі галузі промисловості, заборонялися будь-які угоди, об'єктом яких було нерухоме майно.

Правової форми курсу на розбудову комуністичної держави, економічну основу якої мала становити державна власність на основні засоби виробництва, надала прийнята на Ш Всеукраїнському з'їзді Рад перша Конституція УРСР. Зокрема, ст. З Основного закону зобов'язувала запроваджувати в життя заходи, що були безпосередньо спрямовані на ліквідацію чинного економічного устрою й виявлялися в скасуванні приватної власності на землю та засоби виробництва.

Державна власність створювалася шляхом скасування інституту приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. На територію України була поширена чинність постанови ВРНГ РСФСР від 29 листопада 1920 р., за якою під націоналізацію підпадали всі приватні підприємства з кількістю працівників більш як п'ять за наявності механічного двигуна або більше як 10 - за відсутності механічного двигуна. У такий спосіб станом на грудень 1920 р., було націоналізовано понад 11 тис. промислових підприємств, на яких працювали 82% робітників промисловості.

Відповідно до комуністичної ідеології в Україні повністю ліквідовувалося спадкове право. Зокрема, у декреті "Про скасування спадкування" (11 березня 1919 р.) зазначалося, що спадкування як за законом, так і за заповітом усього майна скасовується, а майно, яке залишилося після смерті власників, стає власністю УРСР і надходить у розпорядження місцевих, повітових і міських виконкомів рад У примітці до ст. 1 зазначалося, що норми Декрету не поширювалися на спадкове майно, вартість якого не перевищує 10 000 карбованців. Проте у Доповненні до Декрету (21 березня 1919 р.) роз'яснювалося, що спадкове майно, яке не перевищує вартості 10 000 карбованців, надходить у користування дружини померлого, повнорідних і неповнорідних дітей, а також батьків лише за умови їхньої непрацездатності і нужденності.

Заходи, які вживалися для захисту майнових прав громадян, були декларативно-символічними, розрахованими на підтримку найбідніших верств населення, безробітної люмпенізованої людності (Л. Головко). Приміром, реквізиція чи конфіскація речей домашнього вжитку за декретом уряду радянської України "Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії" (1 березня 1919 р.) передбачала вилучення такого майна, якщо воно становило надлишки, визначені спеціальними комісіями.

Першоджерелами виникнення українського радянського земельного законодавства були програмні документи Всеросійських з'їздів і Рад. Зокрема, концептуальні засади Земельної політики російських більшовиків, згодом відтворені в Україні, було визначено у декреті "Про землю" та "Селянському наказі про землю" (8 листопада 1917 р.) Дослідники зауважують, що попри загальні декларації у першому з названих документів щодо передання у користування селянам усієї землі (соціалізація землі), вже у другому документі передбачалась диференціація всього земельного фонду, коли земельні ділянки окремих висококультурних рослинницьких і тваринницьких господарств оголошувалися державною власністю (націоналізація землі). Фактично перші нормативно-правові акти радянської влади у сфері регулювання земельних відносин у прихованій формі закладали підвалини одержавлення земель, тобто націоналізації а не задекларованої соціалізації. На таких же засадах була побудована земельна політика радянської влади в Україні.

Початок земельному законодавству УСРР фактично поклали прийняті II Всеукраїнським з'їздом Рад "Тимчасові положення щ соціалізацію землі" (19 березня 1918 р.).

Характерною рисою цього документа було порушення баланс} між індивідуальними та суспільними інтересами селян на користі задоволення державних інтересів через одержання сільськогосподарської продукції. Зокрема, у ньому прямо зазначалося, що земля надавалась у користування передусім тим, хто бажав на ній працювати не для здобуття особистого зиску, а для суспільної користі (слід розуміти - як державної користі). По Суті цей нормативно-правовий акт зобов'язував селянина лише працювати, а результати його праці у виді прибутку мало одержувати все суспільство, тобто держава (або одержавлене суспільство).

Матеріальною основою розподілу землі була споживчо-трудова норма, вирахувана з фактичного середнього землекористування у відповідній місцевості. При обчисленні фактичного середнього землекористування як основи визначення споживчо-трудової норми до уваги бралася тільки сумарна кількість цілком або частково працездатних (12-16 років з коефіцієнтом - 0,5 та 16-18 років з коефіцієнтом - 0,8) на момент визначення цієї норми. Поряд із цим наявність непрацездатного за віком сільського населення не враховувалася. Це означало, що діти, молодші за 12 років правом на отримання землі не наділялися.

Доволі показовим був перелік суб'єктів землекористування для здійснення сільськогосподарської діяльності. Вони були вишикувані в такій послідовності: сільськогосподарські комуни; сільськогосподарські товариства; сільські товариства; окремі сім'ї та особи. Така структура складу суб'єктів сільськогосподарського землекористування визначалася пріоритетом колективних форм господарювання над одноосібним селянським господарством. Дослідники (І. Заріцька) наголошують, що зміст надання такої переваги розкривається у ст. 35 Тимчасових положень. Там ідеться про те, що держава з метою швидшого досягнення соціалізму всіляко сприяє спільному обробітку землі у формах трудових комуністичних, артільних і кооперативних господарств. Отже, термін "соціалізація" більшовики пов'язували не з поняттям задоволення природних потреб селян у землі, а з соціалізмом, тобто усуспільненням (одержавленням) земельних ресурсів України.

Першими законодавчими актами УСРР у галузі сімейного права стали декрети Раднаркому "Про цивільний шлюб, про запровадження книг актів громадянського стану" та "Про розлучення" (20 лютого 1919 р.), а також перший Кодекс сімейного законодавства УСРР 1919 р.

Ці перші законодавчі акти пропонували по-новому розв'язувати головні питання правового регулювання сім'ї і шлюбу. Так, декрет про шлюб мав на меті усунути будь-який вплив релігії й церкви на сімейні стосунки - церковний шлюб скасовувався, а дійсним оголошувався тільки цивільний шлюб, зареєстрований в органах Запису актів громадянського стану (ЗАГС).

Незважаючи на свою стислість, декрет регламентував найважливіші правила укладання шлюбу, зазначав перешкоди для укладання шлюбу, усував релігійні обмеження щодо вступу до шлюбу, проголошував рівність подружжя при виборі прізвища, регламентував процедуру державної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу, проте у документі зовсім не йшлося про фактичні шлюби.

Декрет УСРР "Про розлучення" проголосив свободу розірвання шлюбу і скасовував церковну процедуру розлучення. Згідно з декретом шлюб міг бути розірваним на прохання подружжя або одного з них. Прохання про розлучення необхідно було подати в місцеве відділення ЗАГСу (або в народний суд). Декрет також регламентував правові наслідки, пов'язані з розлученням. Так, при розірванні шлюбу за взаємною згодою подружжя зобов'язано було вказати у поданій заяві, які прізвища надалі будуть носити розлучені особи. Якщо вони поверталися до своїх дошлюбних прізвищ, прізвища дітей визначав народний суд, до якого подружжя могло звернутися з цього приводу в загально-судовому порядку. Усі інші питання, пов'язані з розлученням, вирішувалися за домовленістю між подружжям у формі договору, а у разі суперечки між ними народним судом у загально-позовному порядку.

Першими декретами УСРР про шлюб і розлучення було закладено головні принципи радянського сімейного права. На думку дослідників (Я. Пігач), перша спроба розвинути їх у систему інститутів сімейного права була відображена в проекті (!) Кодексу законів УСРР "Про акти громадянського стану, про сім'ю і опіку" (липень 1919 р.).

Зміст проекту кодексу був викладений у 146 статтях і складався з трьох книг: 1. "Про акти громадянського стану" (встановлювавсь порядок ведення записів різних актів громадянського стану, себто - народження, смерть, безвісна відсутність, шлюб, розлучення, зміна прізвища, а також порядок встановлення громадянського стану в разі втрати книги запису або неможливості з інших причин отримати з неї витяг - передбачався загально-судовий порядок). 2. " Про шлюб та сім'ю" (визначалися провідні принципи шлюбу: тільки зареєстрований у ЗАГСІ цивільний шлюб породжує права та обов'язки подружжя, натомість дотримання релігійної форми укладення шлюбу є приватною справою подружжя і не породжує юридичних наслідків; регулювалися умови укладення шлюбу: шлюбний вік (16 років для жінок і 18 - для чоловіків), нормальний психічний стан відсутність спорідненості і неперебування в іншому зареєстрованому шлюбі; регламентувалися особисті і майнові права та обов'язки подружжя: гарантувалася повна рівність і самостійність подружжя при вирішенні питання про їхні прізвища після одруження місце проживання, зберігався принцип роздільної власності чоловіка і жінки, основою сім'ї визнавалося дійсне походження дітей - не було жодної різниці між дітьми шлюбними і позашлюбними 3. "Про опіку" - визначалися система і структура опікунських органів, порядок призначення опікунів, їхні права та обов'язки.

Становлення радянського кримінального права обумовлювалося завданнями захисту завоювань т. зв. пролетарської революції. На процесі започаткування радянського кримінального права чи не найбільше позначилася т. зв. революційна правотворчість Рал, ревкомів, штабів, трибуналів, народних судів тощо. Дослідники (0. Олійник) зазначають, що подекуди вони приймали рішення про розстріли злодіїв і грабіжників без суду і слідства на місці скоєння злочину, про негайну здачу зброї під загрозою розстрілу, про віддання до суду тих, хто з'являвся на вулиці у нетверезому стані, самогонників тощо. Тому характерною рисою початкового періоду розвитку радянського кримінального права було встановлення відповідальності за конкретні види злочинів. Прийняті переважно у виді декретів численні акти кримінально-правового характеру спрямовувалися на боротьбу з контрреволюцією, бандитизмом, спекуляцією та саботажем.

Першою спробою узагальнення розвитку радянського кримінального права декретного періоду стали прийняті в Росії у грудні 1919 р. "Керівні начала з кримінального права РСФРР" (офіційно введені у дію на території України 4 серпня І920 р.).

Структура цього нормативного акта (складався зі вступу, розділів про сутність кримінального права, про кримінальне правосуддя, про злочин та покарання, про стадії здійснення злочину, про співучасть, про види покарання, про умовне засудження, про простір дії кримінального права) відображала ідею революційної доцільності. Зокрема, законодавець відмовлявся від вичерпного і повного нормування всіх відносин, покладаючись на "соціальний нюх пролетарського суду".

Виходячи з головних завдань радянського кримінального права, що визначалися завданнями пролетарської революції (придушення опору експлуататорських класів і боротьба з порушеннями революційного порядку, зрештою - захисту будь-якою ціною більшовицького режиму), найповніше у документі було розроблено інститут покарання, що опосередковано свідчить про обґрунтування кримінальної репресії як основи радянської каральної політики.

Система покарань за "Керівними началами" включала: догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскацію майна, позбавлення політичних прав, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом або ворогом народу (застосовувались як щодо окремих осіб, так і щодо членів їхніх сімей або цілих організацій) та розстріл. У часи воєнного комунізму багато з цих покарань використовувалися як в адміністративному, так і позасудовому порядку.

При визначенні покарання суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця і його соціальну приналежність. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування і передбачалося не лише за закінчене діяння, але й навіть тільки за задум чи неповідомлення (недонесення). Форми провини, необхідна оборона, крайня необхідність в аналізованому акті не згадувалися. На міру покарання впливала соціальна належність злочинця і соціальна спрямованість діяння.

Такий напрям розвитку кримінального права фактично дублювався більшовиками й в Україні. Хоча, на думку дослідників, використання в Україні російського законодавства суттєво обмежувало можливості розробки й запровадження власного законодавства, в т. ч. кримінального. Так, у 1919 р. створеною при Народному комісаріаті юстиції (НКЮ) України кодифікаційною комісією було підготовлено проекти спрямованих на захист інтересів більшовицької влади окремих розділів Кримінального кодексу України - Загальної частини, "Про державні злочини", "Про злочини проти особистості", "Про службові злочини". Однак згадані розділи так і залишилися проектами, хоча їх положення в подальшому були використані в законотворчій діяльності.

На розвиток кримінального права суттєвий вплив справляли тогочасні наукові дискусії, коли пропонувалося відмовитися від особливої частини кримінального кодексу. Припускалось, що суди, керуючись революційною правосвідомістю і принципом доцільності, будуть вирішувати справи лише на основі норм загальної частини кримінального кодексу. Таке положення, що стало засадничим радянського кримінального права, розглядалося як підставова умова кваліфікації як злочину будь-якого посягання на інтереси робітничого класу. При цьому надзвичайно широким було розуміння самого змісту посягання, що дозволяло у найширших межах застосовувати кримінальну репресію.

Оскільки законодавство УСРР давало широкі можливості для застосування кримінальної репресії, головна ставка в боротьбі з проявами опору радянській владі була зроблена на спеціальні кримінально-правові заходи. Зокрема, запроваджувалися такі протиправні інститути, як інститут заручників, кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки, відповідальність без вини за наявності т. зв. "небезпечного стану" або при визнанні особи "соціально небезпечною", арешти членів родин політичних супротивників і т. ін. Так, постановою Ради робітничо-селянської оборони "Про придушення куркульських та білогвардійських заколотів на селі" (липень 1919 р.) передбачалося із сіл, що виявляли співчуття чи приховували контрреволюційні угруповання, брати заручників з числа куркулів і у випадках контрреволюційних виступів - розстрілювати їх. Декрети уряду республіки від 2 квітня 1919 р. наказували у разі руйнування шляхів сполучення брати заручників з числа куркулів, які мешкали в найближчих селах, а при повторних руйнуваннях шляхів - карати їх смертю. Такі ж заходи передбачалися нормативними актами від 9 червня, 20 липня, 9 листопада 1920 р.

Отже, процес організації особливої правової системи, яка б відповідала потребам нового політичного режиму, в Україні був тісно пов'язаний з насильницьким насадженням радянської державності. Разом з більшовицькими інституціями на територію України розповсюджувалися законодавчі акти Російської держави, що заміняли собою скасовані нормативні акти Української Народної Республіки. Радянська правова система в Україні фактично складалася на вироблених російськими більшовиками ідейних засадах у спосіб примітивної рецепції загальної системи права більшовицької Росії.