Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Формування в Україні інших радянських каральних структур (органів державної Безпеки) та спеціальних військових формувань

Чільне місце в структурі силових органів радянської держави належало репресивно-каральному апарату, що мав основним завданням забезпечення державної безпеки. Саме у репресивно-каральних органах зосереджувалася реальна влада у тогочасній Україні. На сам перед таким органом була Всеросійська надзвичайна комісії боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВНК, рос. ВЧК). її голова - Ф. Дзержинський - обіймав ключову тоді посаду начальника тилу Південно-Західного (тобто українського) фронту. Формальний голова українського уряду X. Раковський був лише членом Реввійськради цього фронту.

Перед ВНК стояли кілька головних завдань: налагодження ефективного механізму реквізицій продовольства, в першу чергу хліба; придушення селянських повстань і, взагалі, опору радянському режиму всіма доступними методами - передовсім через запровадження масового позасудового терору та інституту заручників, принцип} колективної відповідальності громади за діяння окремого її члена, організацію концентраційних таборів тощо.

Зокрема, інститут заручників уводився як тимчасовий захід застосовувався для запобігання будь-яким контрреволюційним виявам у містах і селах України. Так, у випадку вбивства радянського працівника, члена комітету незаможних селян, червоноармійця місцеві органи надзвичайної комісії відповідали розстрілом десяти заручників, що утримувалися в концентраційних таборах. За І. Біласом - термін "концентраційні табори", що вживався в документах Раднаркому в перші роки радянської влади, означав місця ізолювання представників експлуататорських класів, які боролися з радянською владою чи співчували попередньому режиму, хоча й не займалися контрреволюційною діяльністю (т. з. превентивне ув'язнення). Табори організовувались губернськими надзвичайними комісіями, загальне керівництво ними покладалось на головне управління суспільних робіт і повинностей НКВС України. Уже в перші роки більшовицького режиму в Україні було створено 18 концтаборів, до яких потрапили десятки тисяч осіб з інтелігенції, священиків, підприємців, безробітних тощо. Такі табори були ліквідовані 30 січня 1922 p., однак залишилася система в'язниць, "Будинків примусових робіт" (рос. ДОПРИ) - зародків майбутньої потужної системи Головного управління таборів (рос. ГУЛАГ), яка терором допомагала насаджувати в Україні владу рад, політика якої формувалась у Москві.

Український філіал російської ВЧК - ВУЧК - було створено на підставі декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України "Про організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії" (3 грудня 1918 р.) та його ж постанови "Про Всеукраїнську, фронтові і місцеві надзвичайні комісії" (27 грудня 1918 p.). Згідно з Положенням про українську ЧК (1 грудня 1919 p.), ВУЧК була відділом НКВС. При голові ВУЧК утворювалася колегія. Периферійні ЧК мали організовуватися місцевими радами на правах відділів виконкомів, їм надавалося право здійснювати обшуки, арешти, вилучення, облави, накладати арешт на майно, вести слідство щодо приватних, посадових осіб та організацій, які підозрювалися у контрреволюції, шпигунстві й бандитизмі, виносити рішення в цих справах, робити адміністративні висилки, пропонувати виконкомам запроваджувати надзвичайний стан, ув'язнювати в концтабори, застосовувати вищу міру покарання. Також у своїй діяльності ВУЧК користувалися нормативними документами, які регулювали роботу російської ЧК (В, Ченцов, Д. Архієрейський). Російська ЧК в Україні у своєму розпорядженні мала особливі відділи (ОВ) та спеціальні військові формування.

Щоправда, формальна спроба створити ОВ у структурі ВУЧК була зроблена в умовах другої спроби більшовиків поширити свою владу на Україну. Раднарком УСРР затвердив "Положення про особливий відділ при Всеукраїнській надзвичайній комісії" (травень 1919 p.), який мав працювати під безпосереднім контролем Реввійськради Південного фронту, виконувати її завдання, а також доручення Народного комісаріату у військових справах УСРР. Особливий відділ при Всеукраїнській надзвичайній комісії повинен був керувати "мережею особливих відділів і пунктів, спрямовувати діяльність агентури за кордоном, а також на захоплених збройними силами іноземних держав та білогвардійською армією територіях" (М Шитюк).

Спеціальні військові формування в Україні з'являються на початку 1919 р., коли за дорученням радянського уряду України при ВУЧК створюються Особливий корпус військ (ОКВ) ЧК (15 січня 1919 р.), а в губерніях - батальйони ЧК. На війська ВЧК було покладено завдання "боротьби з контрреволюцією", виконання оперативних завдань, охорона кордонів, залізничного і водного сполучення.

Головним принципом комплектування корпусу став суворий класовий підхід та партійний контроль за цим процесом. Вступати до ОКВ могли робітники, середняки та бідняки віком від 19 до 36 років, за рекомендаціями партійних більшовицьких організацій, профспілок, фабрично-заводських комітетів і комітетів селянської бідноти, або ж двох членів ВКП(б) (О. Олійник). Існування військ ВУЧК юридично закріпило Положення про ВУЧК та місцеві надзвичайні комісії (30 травня 1919 р.), яке визнало право органів державної безпеки України мати спеціальні військові частини. Окрім військових підрозділів ЧК, у країні діяли продовольча армія, частини з охорони шляхів сполучення та інші війська спеціального призначення.

Враховуючи допущені помилки в діяльності карального органу попередньої більшовицької окупації України, репресивно-каральний апарат підлягав централізації. Наприкінці року (грудень 1919 р.) при Всеукрревкомі було організовано Управління надзвичайних комісій та особливих відділів, яке згодом (17 березня 1920 р.) ВУЦВК перейменував у Центральне управління надзвичайних комісій т боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами на посад при Раднаркомі УСРР. Паралельно з Цупнадкомом в Україні існували особливі відділи, що підпорядковувалися безпосередньо російській ВЧК.

Значні зміни в організацію більшовицького карального апарат; в Україні вніс V Всеукраїнський з'їзд рад. ВУЦВК відповідно до рішень з'їзду перейменував Центральне управління надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією і посадовими злочинами на Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією і посадовими злочинами (30 травня 1921 р.).

Подальші організаційні зміни радянської репресивно-каральної системи в Україні припадають на 1922 рік. Так, постановою ВУЦВК "Про скасування ВНК та організацію Держполітуправління" (22 березня 1922 р.) було скасовано Всеукраїнську надзвичайну комісію боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами Замість неї при НКВС, під особистим головуванням Народного комісара або його заступника утворювалося Державне політичне управління (ДГТУ), завданнями якого були: 1. Боротьба з контрреволюцією і бандитизмом (цим до цього займалася міліція, в оперативному відношенні підкоряючись спочатку "надзвичайній комісії, пізніше - військовому командуванню); 2. Боротьба зі шпигунством; 3. Охорона водних І залізничних шляхів сполучення (раніше прерогатива водної і залізничної міліції); 4. Охорона кордонів республіки; 5. Боротьба з контрабандою і незаконним переходом кордону; 6. Виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВК або Ради Народних Комісарів з охорони революційного порядку. ДПУ підпорядковувалися також особливі транспортні відділи, які вели боротьбу з військовими та транспортними злочинами; існували і особливі війська ДПУ на Україні, для боротьби з повстанським рухом при виконкомах діяли створені Відділи Державного Політичного Управління.

Створення ДПУ безпосередньо позначилося і на структурі органів міліції. Зокрема, у зв'язку з його утворенням були ліквідовані (або увійшли до складу управління) такі підрозділи, як залізнична, річкова міліція і лінійні відділи кримінального розшуку.

Отже, процес становлення і діяльності в Україні радянських правоохоронних та репресивно-каральних органів здійснювався на основі проголошених жовтневою революцією загальних принципів революційної доцільності та соціалістичної законності. Ці органи були невід'ємною складовою частиною радянської державної системи в республіці. Упродовж 1917-1922 рр. відбувався пошук: яке місце правоохоронних органів, у тому числі Й міліції, в системі державних інституцій України, формувалися завдання, загальні принципи їх організації та діяльності. Цей процес опирався на досвід та нормативно-правову базу Радянської Росії. Створена українська нормативна база лише дублювала і незначною мірою доповнювала відповідні нормативні акти РРФСР. Завдання, поставлені перед органами внутрішніх справ і державної безпеки, спеціальними військами свідчили про них як про збройну силу партії, її "караючий меч".

Радянська система правоохоронних та репресивно-каральних органів стояла, насамперед, на сторожі партійно-державних інтересів правлячої верхівки, а вже потім вирішувала складні завдання охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю в країні.