Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Союзний договір 1922 p.: історико-правова оцінка

Логічним завершенням кількарічних зусиль державної влади РСФРР щодо реалізації своєї політичної доктрини щодо УСРР після укладення "Військово-політичного союзу" і т. зв. "Робітничо-селянського союзу" стало "добровільне" об'єднання в складі Союзу PCP.

У сучасній вітчизняній науковій літературі (Я. Брицький, Я. Дашкевич, С. Кульчицький, С. Юрійчук) обґрунтовано наголошується, що історія утворення СРСР густо насичена ідеологічними штампами. Попри те, що у пропаганді наступних десятиліть сам факт утворення Союзу намагалися зобразити як "всенародний об'єднавчий рух", насправді в суспільстві він не викликав будь-якого резонансу. Тому що події, пов'язані з укладенням Союзного договору, розвивалися за ретельно спланованим в оргбюро ЦК РКП(б) сценарієм. Останній згодом і ліг в основу офіційної історії створення СРСР, яка (історія) й сьогодні висвітлюється чи не в кожному підручнику, енциклопедії і т. ін. її можна передати кількома тезами.

10 грудня 1922 p. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. Його делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу PCP і проект основ Конституції СРСР, а також звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави. Було запропоновано скликати загальносоюзний з'їзд рад. Через кілька тижнів делегати від УСРР прибули у Москву на І Всесоюзний з'їзд Рад, що тривав тільки один день - 30 грудня 1922 р.

На з'їзд було винесено для обговорення два підходи щодо майбутньої державної конструкції. Сталінська концепція автономізації передбачала створення унітарної держави. У свою чергу, проект українського "прем'єра" X. Раковського обмежував компетенцію союзних органів, передбачав ліквідацію союзного громадянства і окреслював у загальних рисах конфедеративний тип союзних відносин ВКП(б) як носій нейтралістських тенденцій засудила українську точку зору, усунувши водночас найбільш неприйнятні для республік положення проекту "автономізації" і розробивши концепцію Союзу - федеративної держави, що зберігає республіканську державність.

З'їзд затвердив Декларацію про утворення Союзу PCP і Договір про утворення СРСР (причому несподівано виявилось, що обидва документи, за спиною делегатів з'їзду, були напередодні - 29 грудня 1922 p.- прийняті Конференцією повноважних делегацій). Уст.26 Союзного договору урочисто проголошувалося: "За кожною із союзних республік зберігається право вільного виходу з Союзу". Проте, зауважимо, що впродовж усього часу існування СРСР механізми здійснення цього права не прописувалися ні в конституціях, ні в законах чи підзаконних актах. Було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) СРСР і чотирьох (за кількістю суб'єктів Союзу) голів ЦВК, від України - Г. Петровського.

Однак ретельний аналіз подій навколо офіційної історії укладенні Союзного договору й аналіз документів І Всесоюзного з'їзду Рад ставлять під сумнів легітимність утворення 30 грудня 1922 р. СРСР.

По-перше, долю України ще раз вирішував не її народ. Дослідники (Я. Дашкевич) справедливо підкреслюють, що майбутнє вже раніше поневоленої республіки вирішували ніби парламентським шляхом (пригадаймо більшовицьку виборчу систему за Конституцією 1919 р.) неукраїнці: на загальну кількість 782 депутати було лише 46% (362 депутати) українців. Це відбувалось у країні, в якій понад 80% мешканців становили українці. Відповідно, такі обставини ставлять під сумнів - з чисто формальних міркувань - легітимність рішення VII Всеукраїнського з'їзду Рад про бажання України приєднатися до Союзу.

По-друге, Союзний договір 1922 р. так і не вийшов зі стадії проекту, який ще треба було доповнювати, затверджувати, вводити в дію. Аргумент - на з'їзді текст, який мали за Союзний договір 1922 p., було прийнято лише за основу ("в основному"). Цей проект мав доопрацьовуватися ЦВК разом з урядами республік. Лише після того, тобто після внесення доповнень і змін, Договір мали ввести в дію спершу тимчасово на наступній сесії ЦВК СРСР. а остаточно ратифікація його мала відбутися на II з'їзді Рад СРСР. Лише після проведення усіх заходів проект Договору міг і мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР (Я. Дашкевич).

Справді, згідно із згаданою постановою І з'їзду Рад президія ЦВК в Москві утворила 10 січня 1923 р. комісію з 13 осіб, до якої входили представники союзних республік. Завдання комісії полягало в тому, щоб збирати пропозиції союзних республік щодо тексту і змісту Декларації і Договору. Відомо, що й український радянський уряд (в особі його глави Християна Раковського, наркомів юстиції Миколи Скрипника, освіти Григорія Гринька) подавав свої пропозиції щодо доробки Союзного договору для врахування в майбутній Конституції СРСР. Ці пропозиції передбачали, зокрема, заміну слів "республіки об'єднуються в одну союзну державу" на слова: "утворюють Союз Радянських Соціалістичних Республік". За українським проектом Союзного договору пропонувалося залишити лише три союзних наркомати (військових і морських справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів), віднісши решту питань до відання республік. Досить зважені і помірковані пропозиції українського уряду в Москві враховані не були. Роботу комісії швидко припинили, а найближча, 2-га сесія ЦВК СРСР у липні 1923 р. не розглядала жодних зауважень до Декларації і Договору, не затверджувала доповнену Декларацію і новий текст Договору і не запроваджувала їх тимчасово в дію.

II Всесоюзний з'їзд рад мав бути скликаний наступного року, але відбувся 31 січня 1924 р., у зв'язку зі смертю Володимира Ульянова-Леніна. Про Декларацію і Договір на з'їзді не було сказано жодного слова, і ніхто їхні тоді, ні пізніше не затверджував і не вводив у дію. Отже, постанова І з'їзду Рад СРСР не була виконана Можна знайти лише одне-єдине пояснення цих фактів: союзні республіки, незважаючи на грубий тиск Центру, закидали комісію з 13-ти осіб такою кількістю поправок і доповнень, що ставити Декларацію і Договір на обговорення і остаточне затвердження означало провалити їх централізаторський характер і створити фактично конфедерацію (а це не входило у плани Сталіна). Однак, скориставшись траурною атмосферою, Сталін виніс на розгляд делегатів II Всесоюзного з'їзду рад проект Конституції СРСР, який був ухвалений з'їздом. Однак "фокус" полягав у тому, що Декларація і Договір про утворення СРСР були її складовими частинами.

По-третє. Існує ще один непрямий доказ провалу І з'їзду рад СРСР. 17 квітня 1923 р. генсек Й. Сталін в оргзвіті ЦК XII з'їздові РКП(б) не сказав про створення СРСР ані слова!

А 23 квітня в "Доповіді про національні моменти в партійному і державному будівництві" він заявляв, що більшовикам ще тільки належало "об'єднати ці республіки" в той самий "єдиний союз, який називається СРСР...Але легко казка мовиться, та не скоро діло робиться". Сталін визнає "цілий ряд факторів, які не тільки сприяють об'єднанню народів в одну державу, але й гальмують це об'єднання".

В цілому, багато фрагментів цієї доповіді виголошено в гіпотетичному плані або стосувалося майбутнього часу. Більше того, вона засвідчує, що "національні" республіки домагалися мінімізації дедалі наростаючої залежності від Кремля. Зрештою, однією з гарантій мало бути функціонування інституту чотирьох голів ЦВК проектованого, проте, так і не узаконеного СРСР. Перший з'їзд обрав Центральний виконавчий комітет, а його перша сесія - цих перших керівників. Від Російської Федерації, Закавказької Федерації, Білорусії ними стали голови ЦВК республік - відповідно Калінін, Наріманов, Черв'яков. А від України - В. Я. (!!!) Петровський. Так записано в протоколі, хоча звичайно мався на увазі Григорій Петровський. Так, це технічна помилка, проте, з суто юридичної точки зору, діяльність цього ЦВК не можна вважати законною. Іншими словами, Союз PCP тоді не відбувся як юридичне об'єднання радянських республік.

По-четверте, характер укладення Союзного договору суперечив елементарним нормам міжнародного права (а Союзний Договір 1922 р. мав, без сумніву стати міжнародним актом): його ніхто не підписував; у ньому не йшлося про термін дії договору; він не був ратифікований. А такі речі є взагалі несумісними з поняттям "міжнародний договір". Отож, й як міжнародний акт Договір про утворення СРСР ніколи не діяв ні формально, ні фактично.

Отже, "проект нереалізованого Договору не може вважатися юридичною підставою утворення СРСР і входження до нього України та інших т. зв. республік" (Я. Дашкевич). Особливості укладення Договору про утворення СРСР засвідчує проведення свідомої політики підпорядкування республік єдиному центру й завершення процесу відродження єдиної наддержави в межах колишньої Російської імперії. А той факт, що така політика здійснювалася без дотримання елементарних процедур і з порушенням юридичних норм, надає усі підстави вважати створення СРСР нелегітимним. За спостереженнями дослідників (М Дністрянський), навіть партійні документи того часу свідчать, що утворення СРСР розумілось значною частиною радянських чиновників у центрі і на місцях "не як союз рівноправних державних одиниць, а як крок до ліквідації республік".

Таким чином, можемо стверджувати, що впродовж 1917-1922 pp. тривав пошук оптимальної моделі реалізації політичної та правової доктрини Росії щодо України. Змінювалися форми її практичного втілення, проте незмінною залишалася її сутність. Декларуючи на різних етапах різні варіанти встановлення правових міждержавних зв'язків, Росія фактично намагалася використати їх для досягнення стратегічної мети - збереження цілковитого контролю над усіма найважливішими сферами життєдіяльності українського суспільства. Практично централізаторські принципи більшовицької партії переносилися на організацію державних структур. Форма ж (утворення СРСР) мала лише вуалювати справжню сутність запроваджуваної унітарної державності.