Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Розвиток радянської пенітенціарної системи в Україні

Прийшовши до влади 1917 р., більшовики покінчили з попередньою, російсько-імперською пенітенціарною системою. А розбудова радянської пенітенціарної системи розпочалася на принципово нових засадах відповідно до потреб пролетарської влади.

Дослідники виділяють кілька періодів у розвитку радянської пенітенціарної системи. Перший період розпочався в жовтні 1917 p. На цьому етапі місця ув'язнення перебували в компетенції Наркомату юстиції. Тільки деякі функції зосереджувалися у НКВС. 12 грудня 1917 p. у складі НКЮ було утворено відділ тюремного управління, а 6 січня 1918 p.- тюремну колегію.

Тимчасова інструкція НКЮ "Про позбавлення волі як захід покарання та про порядок відбування такого" (23 липня 1918 р.) усі місця позбавлення волі поділила на чоловічі та жіночі, а за призначенням - на: а) загальні місця ув'язнення (тюрми); б) реформатори і земельні колонії як установи карально-виховні (для молодих злочинців); в) випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для ослаблення режиму або дострокового звільнення; г) карально-лікувальні установи; г) тюремні лікарні.

Реформування пенітенціарної системи було також пов'язане зі створенням у складі НКЮ Центрального карального відділу. Йому були підпорядковані відповідні губернські відділи. Останні створювали т. зв. розподільчі комісії, які не тільки розподіляли засуджених по розрядах, а й забезпечували реалізацію принципу колективного управління місцями позбавлення волі.

Від часу, коли пенітенціарні функції від НКЮ фактично повністю перебрав на себе НКВС (6 грудня 1922 p.), пенітенціарна система стала складовою каральної системи держави й засобом боротьби з "класовим ворогом". Остання обставина (за О. Пташинським) започаткувала другий період у формуванні пенітенціарної системи. Тоді у складі НКВС було створене Головне управління місць позбавлення волі. Керівництво виправними установами на місцях покладалося на губернські управління, що діяли на правах підвідділів губвиконкомів.

Правовою основою розвитку радянської пенітенціарної системи з другої половини 1920-х років став затверджений ВУЦВК Виправно-трудовий кодекс УСРР (27 жовтня 1925 p.). Він закріпив головні принципи виправно-трудового права: відмова від місць ув'язнення тюремного типу (тюремне ув'язнення як форму покарання було скасовано ще в 1920 p.), розвиток мережі трудових колоній, обов'язковість пращ засуджених, організація режиму відбування покарань на гуманних засадах, застосування прогресивної системи покарання (тобто поступове полегшення режиму для тих, хто виправляється), сувора ізоляція найбільш небезпечних злочинців і т. ін. Кримінально-виконавчий кодекс також закріпив встановлену систему управління органами, що виконували покарання. Керівництво ними здійснював НКВС УСРР, до структури якого входило Управління виправно-трудових установ. У 1927 р. Управління складалося з таких інспекцій: адміністративно-пенітенціарної; виробничої; фінансової та господарської; культурно-просвітницької; конвойної сторожі (О. Олійник).

Серед місць ув'язнення, які передбачав кодекс, переважали установи, в яких засуджені тримались без суворої ізоляції від суспільства.

Провідним принципом перевиховання в таких установах проголошувалась праця. До них належали: будинки попереднього ув'язнення (для тих, хто перебував під слідством), будинки примусових робіт {допри - від рос - дом общественных принудительных работ), сільськогосподарські трудові колонії, т. зв. реформатора для неповнолітніх правопорушників. Поряд з реформаторіями (за О. Олійником) в Україні з 1924 р. діяли трудові комуни О ДПУ та Наркомату освіти УСРР. Це були виправні установи інтернатного типу. В комуни направлялись діти віком від 10 до 18 років, затримані за жебракування, безпритульні та правопорушники. Саме діяльність таких комун пов'язана з ім'ям А. С. Макаренка. І тільки один вид установ з виконання покарань - ізолятори спеціального призначення - передбачав позбавлення волі в умовах суворої ізоляції осіб, засуджених за найбільш тяжкі злочини, в тому числі за всі злочини, скоєні "класово ворожими елементами". При визначенні режиму відбування покарань характерною ознакою стало домінування класового принципу.

Отже, у 1920-ті рр. радянська пенітенціарна система розглядалася як складова каральної системи держави й дієвий засіб боротьби з "класовим ворогом". Утім, система виправно-трудових установ в Україні ще не розглядалась як засіб суворого покарання в умовах ізоляції від суспільства, а трактувалася, радше, як невід'ємна частина системи перевиховання засуджених в умовах суспільно корисної праці.