Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Цивільне законодавство

Розвиток українського радянського права 1920-х років характеризується суперечливими тенденціями. З одного боку, кодифікація, що проводилася, мала на меті забезпечити ефективне здійснення непу, а з іншого - після проголошення утворення СРСР на території УСРР чинними ставали загальносоюзні законодавчі акти. Попри те, що союзні органи влади і управління мали приймати правові нормативні акти в межах, передбачених ст. 1 Конституції СРСР (1924 р.), на практиці, здійснюючи правотворчу діяльність, вони поступово відходили за межі прав, наданих їм союзною Конституцією. Тим самим звужували компетенцію УСРР, в т. ч. у сфері правотворення - зводили нанівець законодавство УСРР, підпорядковуючи його союзній правовій системі.

Цивільне законодавство

У правовій сфері тимчасове повернення в досить широких масштабах до приватного господарства, що пов'язувалося з реалізацією нової економічної політики, найбільш випукло позначалося передусім на цивільному законодавстві. Ухвалені нормативно-правові акти, які, однак, не були позбавлені певних суперечностей, спрямовувалися, насамперед, на урегулювання права масності громадян та розвиток їх ініціативи в економічному житті.

Так, одна з перших постанов РНК УРСР - "Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" (21 червня 1921 р.)- надавала можливість громадянам набували права вільно вести кустарні промисли і створювати дрібні промислові підприємства. Згодом інша Постанова ВУЦВК - "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР" (26 липня 1922 р.) - визначила обсяг і межі приватногосподарської діяльності громадян. Зокрема, Постановою цілком виключалося із цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише за умови, якщо воно не було вилучене з цивільного обігу. Так само, перші спроби денаціоналізації невеликих будинків трудящих та осіб т. зв. експлуататорських класів передбачав "Житловий закон" (1 листопада 1921 р.). Проте, за цим документом, земельні ділянки - як забудовані, так і незабудовані,- визнавалися власністю держави й передавалися їхньому володільцеві лише в користування.

Вперше юридично було визнано право власності громадян у Постанові Раднаркому УРСР "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.), в якій власникам дозволялося відчужувати належні їм ненаціоналізовані будівлі за умови, що в одній сім'ї "набувача" власності не зосереджувалося більш як одне землеволодіння. Подібне відчуження будівель у сільській місцевості заборонялося, за винятком випадків відчуження на підставі ухвал повітових виконкомів. Цей нормативний акт торкався і проблем спадкування. Так, спадкування за заповітом і за законом допускалося в разі, якщо вартість спадщини не перевищувала 10 тис. золотих крб.

Основні положення Постанови "Про дозвіл угод з нерухомістю" (18 листопада 1921 р.) були внесені в Цивільний кодекс УРСР, який набрав чинності на території УСРР з 1 лютого 1923 р. Структурно Кодекс складався із загальної частини, розділів про право власності, право зобов'язань і спадкове право. За розміром це був найкоротший цивільний кодекс у світі: налічував лише 435 статей Цивільний кодекс УСРР визнавав правоздатність за усіма громадянами, які не були обмежені в правах судом. Дієздатність наставала з досягненням повноліття, тобто із виповненням 18-річного віку. Визначальною для встановлення правових засад у відносинах власності стала ст. 52 Цивільного кодексу УРСР 1922 р., яка передбачала державну (націоналізовану й муніципалізовану), кооперативну й приватну форми власності. Здійснення громадянами права власності мало відбуватися лише в межах, передбачених законом Цивільний кодекс визнавав приватну власність фізичних і юридичних осіб, але обмежував її розмір та правомочності власників Заборонялась можливість реприватизації. Зокрема, у примітці до ст. 59 Цивільного кодексу встановлювалося, що власники, майно яких було експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р. не мають права вимагати повернення цього майна. Як зазначають дослідники (Л. Головко), фактично ця примітка ніколи не була скасована і залишається до наших днів.

З права зобов'язань у Кодексі детально унормовувалися договір купівлі-продажу, договір найму, а також містилися постанови про позику, довіреність, комісію, забезпечення, дарування. У галузі спадкового права, після повного скасування у 1919 р., у період непу право спадщини повертається, але в обмеженому виді. Коло законних спадкоємців обмежується прямими (дітьми, внуками й правнуками) спадкоємцями, дружиною померлого, а також непрацездатними особами, що фактично перебували на утриманні померлого не менше як рік до його смерті. При спадкуванні за законом спадщина ділилася порівно між зазначеними вище особами. З 1928 р. дозволялося робити заповіти також на користь держави, партійних та громадських організацій.