Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Кримінальне законодавство

Основою для створення Кримінального кодексу УСРР - єдиного нормативного акта, який відображав державну кримінально-правову політику - стали російські "Керівні засади" (1919 р.), а також прийняті урядом УСРР впродовж 1921 р. нормативні акти, що спрямовувалися на боротьбу з бандитизмом (Постанова "Про заходи боротьби з бандитизмом"), посадовими злочинами (Постанова "Про заходи боротьби з посадовими злочинами"), хабарництвом (Постанова "Про боротьбу з хабарництвом").

Порівняно з раніше чинним кримінальним законодавством, Кримінальний кодекс УСРР (1922 р.) передбачив у своєму складі Загальну (в основі якої було покладено російські "Керівні засади" 1919 р.) і Особливу частини. У Загальній частині законодавець подавав своє розуміння злочину, мети і системи покарань. Зокрема, під злочином розумілися "будь-яка суспільно небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленого робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного період" (ст. 6). Метою покарання, яке здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", мало стати позбавлення злочинця можливості вчиняти нові злочини, а ширше - запобігання правопорушенням.

Склади конкретних злочинів, що формулювалися в Особливій частині першого КК УСРР, були спрямовані на виконання соціально-політичних завдань більшовиків. Крізь призму тих чи інших діянь, що визнавалися суспільно небезпечними, належали до категорії злочинних, конструювалися конкретні кримінально-правові норми, якими визначали відповідальність за конкретні злочини. Структурована на підставі родових об'єктів злочинних посягань Особлива частина КК УСРР (1922 р.) включала такі групи злочинів: державні (контрреволюційні) злочини (вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини); злочини проти порядку управління; посадові (службові) злочини; порушення правил про відокремлення церкви від держави; господарські злочини; злочини проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові злочини; військові злочини; злочинні порушення правил охорони народного здоров'я; злочини проти суспільної безпеки та громадського порядку. Визначалися санкції за їх скоєння - від громадського осуду, позбавлення волі й до вигнання за межі УСРР. Максимальний термін позбавлення волі становив десять років, а мінімальний ~ шість місяців. У справах, що перебували на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання - розстріл (від неї звільнялися неповнолітні, вагітні жінки, а також розстріл як міра покарання не міг бути призначений, якщо з часу вчинення злочину минуло більше п'яти років).

Після утворення СРСР (грудень 1922 p.), зокрема прийняття першої загальносоюзної конституції (1924 p.), основним джерелом кримінального права стали "Основні засади кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік" (31 жовтня 1924 p.), які містили переважно норми Загальної частини кримінального права. (Всього у документі було 39 статей, які формували його частини: Вступні положення (преамбула) і чотири розділи: І. "Межі дії кримінального законодавства"; ІІ. "Загальні ухвали"; ІІІ. "Заходи соціального захисту..."; IV. "Про умовно-дострокове звільнення засудженого...").

Прийняття "Основних засад..." (1924 р.) започаткувало новий етап розвитку радянського кримінального права. По-перше, цей акт найбільш яскраво відображав необхідність посилення кримінальної репресії - основу кримінально-правової політики більшовицької держави у наступні більш як 30 років. По-друге, під впливом нього нормативного акта аж до розпаду СРСР (грудень 1991 р.) формально розвиток структури кримінального законодавства здійснювався на двох рівнях - загальносоюзному й республіканському. Хоча остання обставина через формулювання єдиних для усього СРСР принципів, понять та інститутів кримінального права аж ніяк не перешкоджала глибокій уніфікації кримінально-правових норм.

Ідеєю посилення кримінальної репресії були позначені прийняті на загальносоюзному рівні в один день (25 лютого 1927 р.) кілька кримінально-правових актів: "Положення про злочини державні", у якому визначалися дві групи державних злочинів: контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу PCP злочини проти порядку управління, давалося поняття т. зв. контрреволюційних злочинів (будь-які дії, спрямовані на повалення, підрив або послаблення робітничо-селянської влади, зовнішньої безпеки Союзу PCP і основних господарських, політичних та національних здобутків пролетарської революції), їх склад (антирадянська пропаганда та агітація, розповсюдження неправдивих чуток, що могли викликати суспільну паніку, збуджувати недовіру до влади та дискредитувати її) та основні напрями кримінально-правової боротьби з ними; "Положення про військові злочини" визначало поняття військового злочину, коло діянь, які утворювали військові злочини, їх склали та покарання за їх учинення. Постанова ЦВК СРСР "Про зміни основних засад кримінального законодавства СРСР і союзних республік" (27 лютого 1927 р.) вимагала зазначені та деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти включити до складу республіканських кримінальних кодексів. У результаті - з'явився узгоджений з пропонованими змінами Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. (у редакції 1927 p.). Оскільки зміни, внесені (8 червня 1927 р.) в республіканський акт, були досить вагомими, в юридичній літературі його часто називають Кримінальним кодексом 1927р., що формально не зовсім правильно.

Найбільш повно посилення кримінальної репресії, звісно, демонструвала Особлива частина КК УСРР (у редакції 1927 p.), яка. зокрема, передбачала: 1) можливість застосування кримінальної репресії за вчинення діянь без вини (до всіх повнолітніх членів сім'ї військовослужбовця, який вчинив втечу або переліт за кордон, що проживали з ним разом, навіть якщо вони не знали про намір винного, застосовувалось позбавлення виборчих прав та заслання у віддалені райони Сибіру строком на п'ять років); 2) можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, які перебували у т. зв. небезпечному стані, тобто "небезпечні своїм зв'язком із злочинним оточенням чи своєю колишньою злочинною діяльністю" - застосовувався принцип т. зв. об'єктивного ставлення у провину. Зауважимо: прийняттям цієї норми нехтувалася загальновизнана в теорії кримінального права засада про те, що закон не мас зворотної сили; 3) Можливість застосування аналогії кримінального закону; яка розв'язувала руки виконавцям політики терору тощо.

Характерним ставало покарання за неповідомлення про державні злочини. Організована масова розправа за інакомислення чи будь-який прояв незгоди, сумніву у вірності партійно-державних настанов, розпочалася із запровадженням норм про контрреволюційні злочини, які передбачали санкції до вищої міри покарання. Навіть при недоведеності контрреволюційності зазначених діянь кримінальне покарання не виключалось, а тільки знижувалось його міра. Кількість злочинів, за які передбачалася можливість застосування смертної кари, зросла на третину. Розстріл як вища міри соціального захисту згадується близько 50 разів. Такі зміни обґрунтовано давали підстави зарубіжним правознавцям (Г. Гіппель) характеризувати тодішнє радянське кримінальне право "одностороннім класовим виміром справедливості з засадою терору у виді закону".

Адміністративно-правова система, що закріплювалася в країні репресивними методами, потребувала нових визначень і доповнень у кримінальному праві, тому впродовж двох років після прийняття нової редакції кримінального кодексу було додатково прийнято ще 56 законодавчих актів. Вони стали опертям щодо розширення можливості кваліфікації широкого кола дій як злочинних, а отже,- і застосування кримінальної репресії.