Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Розвиток конституційного законодавства

Позаяк, факт "укладення" Союзного договору поклав початок новому етапові "конституціоналізму", бо 1924 р. було прийнято першу союзну Конституцію (окремою частиною до якої ввійшов текст Союзного договору), тому належало під спільний ранжир підігнати її республіканські варіанти. У травні 1925 р. на IX Всеукраїнському з'їзді Рад Постановою "Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської республіки" до тексту Конституції УСРР були внесені суттєві зміни, які закріпили існуюче становище, пристосувавши УСРР до нового статусу - союзної республіки (ст. 4). Цією ж статтею законодавчо оформлювалося утворення в складі УСРР Молдавської АСРР.

Здійснювана одержавленою партією потужна централізація народногосподарського і військового управління на територіях радянських республік закріплювалася ст. 9 Конституції (в редакції 1925 p.), яка підкреслювала обов'язкову силу декретів і постанов верховних органів влади Союзу PCP на території УСРР.

Тенденція централізації та уніфікації влади була закріплена конституційно 15 травня 1929 p., коли на XI Всеукраїнському з'їзді Рад було затверджено другу Конституцію УСРР як союзної республіки. Викладені в ній права УСРР мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна фактично втратила свій суверенітет. Хоча УСРР мав свою Конституцією, втім її зміст цілком і повністю відповідав вимогам Конституції СРСР. Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визначенням верховенства загальносоюзних законодавчих актів.

Текст Конституції 1929 р. складається з п'яти розділів, які включають 82 статті. У першому розділі - "Загальні положення" - подається виклад "Декларації прав і обов'язків трудящих УСРР", яка в дещо іншому виді входила і до першої Конституції. У другому розділі йдеться про "радянське будівництво". Тут цілковито виявив себе принцип централізації, тобто безумовного підпорядкування нижчих владних органів вищим. Зокрема, декларувалося, що організація радянської влади засновувалася на принципі "вся влада Радам". Відповідно, верховним органом влади називався Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а на місцях влада належала радам робітничо-селянських і червоноармійських депутатів, районним і окружним з'їздам рад та обраним ними виконкомам.

ВУЦВК, згідно зі ст. 25 Конституції, вважався верховним законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР у періоди між Всеукраїнськими з'їздами рад і був відповідальним перед ними. РНК УСРР залишався виконавчим та розпорядчим органом ВУЦВК, що здійснював загальне державне управління. Уряд мав право видавати нормативні акти у межах прав, наданих ВУЦВК.

Конституція вперше конституювала Президію ВУЦВК як вищий законодавчий, виконавчий і розпорядчий орган влади УСРР між сесіями ВУЦВК. Президії надавалися повноваження припиняти та скасовувати постанови РНК УСРР й окремих народних комісаріатів, Всемолдавського ЦВК і окружних виконкомів, видавати декрети, постанови та розпорядження, розглядати и затверджувати проекти декретів і постанов, що вносилися РНК УСРР. Президії ВУЦВК надавалося право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР, внесення (у порядку, визначеному Конституцією і законодавством СРСР) протестів на постанови Президії ЦВК СРСР, РНК СРСР, а також припинення в обумовлених законом випадках чинності актів союзних наркоматів та інших центральних установ СРСР.

Основні засади виборчої системи, що їх визначила Конституція УСРР (1929 р.), як і раніше, основувалися на класовому принципі - переваги представництва робітників ("диктатура пролетаріату"). Так, делегати на Всеукраїнські з'їзди обиралися Всемолдавським з'їздом та окружними з'їздами з розрахунку: один делегат на 10 тис. виборців - від міських і селищних рад, один делегат на 50 тис. виборців - від сільських рад.

У третьому розділі йшлося про виборчі права, привілей користуватися якими мали лише "трудящі класи". Тобто, обирати й бути обраними до рад могли громадяни УСРР віком від 18-ти років; особи, які добували засоби до життя виробничою і суспільно корисною працею або вели хатнє господарство, що забезпечувало іншим можливість продуктивно працювати; червоноармійці та червоно-флотці; громадяни, які належали до наведених вище категорій, але втратили працездатність; іноземці, які перебували на території УСРР і належали до робітничого класу або селянства і не застосовували найманої праці. А т. зв. "експлуататорські класи" позбавлялися таких прав повністю.

Конституція декларувала політичні права для трудящих (свободи слова, друку, зібрань, мітингів та демонстрацій, спілок, віросповідання тощо), для націй - право на самовизначення, на створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Мови всіх національностей оголошувалися рівноправними, кожному громадянинові гарантувалася можливість вживання рідної мови. Із соціально-економічних прав Конституція гарантувала повну, всебічну та безплатну освіту, право на розвиток "пролетарськими шляхами української національної культури й культури національних меншостей". Праця визнавалась обов'язком усіх громадян, встановлювався також конституційний обов'язок оборони соціалістичної батьківщини і загальна військова повинність. Почесне право обороняти революцію зі зброєю в руках надавалося лише трудящим, а на нетрудові елементи покладалися інші військові обов'язки. Про права на відпочинок, охорону здоров'я, матеріальне забезпечення старих і непрацездатних та інші соціально-економічні права, як і про особисті права (недоторканність особи, житла, листування тощо), Конституція 1929 р. не згадувала.

Четвертий розділ стосувався питань формування республіканського бюджету, п'ятий присвячувався символіці (герб і прапор) і визначенню столиці, якою на той час був Харків.

Отже, у рік т. зв. "великого перелому" конституційно закріплюється всеосяжний централізм державної влади. Під категорією осіб, обмежених у громадських правах, під час колективізації потрапили мільйони заможних селян-трудівників. Невдовзі усіх потенційних "ворогів народу" проженуть через чистки "Великого терору" (за А. Авторхановим, аналіз жертв свідчить, що саме серед української інтелігенції жертв терору було у кілька разів більше, ніж в центральній Росії) та масового голодомору-геноциду 1932-1933 рр., які ми розуміємо як акти цілеспрямованої політики нищення української інтелектуальної еліти, селянства.