Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Органи виконання покарань

До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених на союзному та республіканському рівнях. Основними нормативно-правовими актами, що слугували у післясталінський період правовою основою діяльності органів виконання покарань, були загальносоюзне (грудень 1958 р.) та республіканське (липень 1961 р.) Положення про виправно-трудові колонії і тюрми. Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік (липень 1969 р.) та Виправно-трудовий кодекс УРСР (грудень 1970 p.). У цих документах визначалися система управління місцями позбавлення волі, їх структура, режим утримання засуджених тощо.

Довоєнна структура управління місцями позбавлення волі в основному існувала й у повоєнні роки, аж до 1960 року. Щоправда, створення у березні 1953 р. одного (об'єднаного) Міністерства внутрішніх справ СРСР безпосередньо позначалося на підпорядкуванні органів виконання покарань - тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені в МВС, а виправно-трудові колонії і табори передали у підпорядкування Міністерства юстиції. Проте таке рішення не виправдало себе, і на початку 1954 р. виправно-трудові колонії і табори знову були повернуті у відання МВС. Структурні підрозділи пенітенціарної системи у складі МВС - управління виправно-трудових таборів і колоній, відділ трудових колоній і тюремне управління мали цілком замкнуті структури. У їхньому складі були всі служби, необхідні для забезпечення діяльності підвідомчих підрозділів, у тому числі охорона, медична служба та ін.

Восени 1956 р. було визнано за недоцільне подальше існування виправно-трудових таборів, які були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у підпорядкування Міністерству юстиції. (До відання системи МВС місця позбавлення волі знову були повернені 1958 p., де вони перебували до кінця радянської державності). Управління місцями позбавлення волі було передано виконавчим комітетам обласних (крайових) Рад. Такі структурні зміни закріплювало загальносоюзне Положення про виправно-трудові колонії і тюрми (1958 p.).

Зі скасуванням союзного МВС (січень 1960 р.) в МВС УРСР структуру органів виконання покарань було перебудовано. Самостійні управління (відділи), що відали місцями ув'язнення, відтоді об'єднувалися в один орган - Управління виправно-трудових установ (УВТУ). Така реорганізація ліквідовувала зайві й дублюючі управлінські ланки та дозволяла ефективніше вирішувати питання діяльності місць позбавлення волі (комунально-побутова облаштованість, розвиток виробництва, навчання засуджених робітничим професіям і т. ін.). У червні 1974 р. Управління ВТУ МВС УРСР було перетворено на Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ). що позначилося на його структурі. Зокрема, до складу ГУВТУ ввійшло управління матеріально-технічного постачання, яке до цього було самостійним структурним підрозділом міністерства, хоча обслуговувало воно в основному виправно-трудові установи. Зміни у структуру ГУВТУ вносилися і у наступні роки. Так, у 1989 р. ГУВТУ було реорганізовано в Головне управління виправних справ (ГУВС) із частковими структурними змінами. Зокрема, тоді було організоване Управління режиму і спецробіт.

Охорона виправно-трудових колоній покладалася на Управління внутрішніх військ МВС УРСР (із 1966 р. підпорядковувалося МВС СРСР). При кожній колонії створювався спеціальний конвойний підрозділ (взвод, дивізіон) з військовослужбовців строкової служби. У виховно-трудових колоніях, тюрмах і слідчих ізоляторах охорона залишилася стара, яка комплектувалася за вільним наймом. У зв'язку з передачею охорони колоній у відання Управління внутрішніх військ, в Управлінні виправно-трудових установ був створений відділ режиму.

Місця позбавлення волі класифікували, поділяючи на декілька видів. Так, за загальносоюзним Положенням про виправно-трудові колонії і тюрми (1958 p.), основним видом виправно-трудових установ для дорослих засуджених оголошувалися виправно-трудові колонії. В останніх встановлювалося три види режиму: загальний, посилений і суворий, а в тюрмах - загальний і суворий. Натомість Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС Української PCP (26 липня 1961 р.) вже передбачало чотири види виправно-трудових колоній: загального, посиленого, суворого й особливого режимів. До штатів виправно-трудових колоній вводилися посади начальників загонів, організовувалися загальноосвітні школи, створювалися професійно-технічні училища.

Указом Президії Верховної Ради (ПВР) СРСР "Про організацію виправно-трудових колоній-поселень і про переведення до них засуджених, які впевнено стали на шлях виправлення" (26 червня 1963 р.) система колоній поповнилася ще одним видом виправно-трудових установ - колонією-поселенням. Основами виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік, що введені в дію з 1 листопада 1969 p., передбачалися такі види виправно-трудових закладів: виправно-трудові колонії (загального, посиленого, суворого, особливого режимів і колонії-поселення); тюрми (загального і суворого режимів); виховно-трудові колонії (загального і посиленого режимів) для неповнолітніх злочинців. Згідно з Указом ПВР СРСР "Про внесення доповнень та змін в Основи виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік" (8 лютого 1977 р.) до системи виконання покарань додалася ще й колонія-поселення для осіб, які вчинили злочин з необережності.

Особливо у період Хрущовської "відлиги" проводилася значна робота щодо демократизації діяльності пенітенціарної системи. Вона полягала у гуманізації її діяльності та відновленні в роботі відомства знецінених у роки сталінщини загальнолюдських норм моралі, супроводжувалася залученням громадськості до контролю за роботою органів виконання покарань. У рамках такого підходу Указом ПВР СРСР від 24 квітня 1954 р. було скасовано інститут заліку робочих днів, що існував до цього, і відновлено дострокове й умовно-дострокове звільнення засуджених з місць позбавлення волі. Можливість звільнення від подальшого відбуття покарання чи заміни його більш м'яким покаранням вирішувалось судом за місцем утримання засудженого на основі подання табірної або тюремної адміністрації. Важливе значення для демократизації діяльності пенітенціарної системи мало Положення про прокурорський нагляд в СРСР (1955 p.). Наприкінці 1950-х pp. оголошено чергову амністію, приурочену до 40-ї річниці Жовтневої революції. Цій же меті мав служити прийнятий ГІBP СРСР Указ "Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що стали на виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства" (20 березня 1964 p.).

Правовою основою залучення громадськості до контролю за роботою органів виконання покарань стало затверджене РМ УРСР Положення про спостережні комісії та про комісії у справах неповнолітніх (1957 p.). На спостережні (наглядові) комісії, то створювалися при виконкомах районних та міських Рад депутатів трудящих, покладалися завдання здійснення громадського контролю за діяльністю виправно-трудових закладів. Комісії мали право порушувати клопотання про скорочення строку покарання, дострокове чи умовно-дострокове звільнення або навіть про помилування ув'язнених, хоча серйозного впливу на судово-правову систему громадськість справиш не могла. У першій половині 1960-х pp. пожвавилася діяльність комісій у справах неповнолітніх при місцевих Радах. У 1965-1967 pp. були розроблені та прийняті нові Положення про наглядові комісії і Положення про комісії у справах неповнолітніх.

Важливим кроком, що сприяв розвитку пенітенціарної системи, став Указ ПВР СРСР від 26 липня 1966 р. Він передбачав установлення адміністративного нагляду за визначеною категорією осіб, що звільняються з місць позбавлення волі. З огляду на це. дослідники (О. Пташинський) кваліфікують цей крок як такий, що започаткував майбутню службу ресоціалізації. У наступні роки неодноразово вносилися зміни в чинний Виправно-трудовий кодекс (ВТК) УРСР. Так, 5 червня 1973 р. було уточнено порядок розміщення засуджених до позбавлення волі у виправно-трудових установах; 23 березня 1977 р. ВТК УРСР було доповнено новим розділом - Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі й умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці тощо.

У "перебудовні" 1980-ті роки було продекларовано, що основними напрямами розвитку пенітенціарної системи знову мали стати її гуманізація та демократизація. Однак першим реальним кроком до гуманізації існуючої на той час каральної політики в УРСР стала розроблена МВС республіки і затверджена Постановою РМ УРСР Концепція реформування кримінально-виконавчої системи УРСР (11 липня 1991 p.). Вона пропонувала реформу кримінально-виконавчої системи республіки з урахуванням міжнародного досвіду й актів про права людини, принципів законності, гуманізму, демократизму, справедливості, диференціації та індивідуалізації виховного впливу на засуджених.

Отже, після викриття діяльності Барії та суду над ним суспільство жило в очікуванні змін насамперед в організації та структурі правоохоронної системи. До XX з'їзду КПРС силові правоохоронні і каральні органи - держбезпеки, міліції і виконання покарань - стають підконтрольними партійним комітетам. Відповідно, вирішення всіх питань правоохоронної сфери стало виключно прерогативою КПРС в особі відділів адміністративних органів партійних комітетів. Спроби десталінізації, відтак демократизації структури та діяльності органів держбезпеки, міліції і виконання покарань, що розпочалися в другій половині 1950-х років, не дістали логічного втілення. З приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва в діяльності органів міліції та кримінально-виконавчої системи відновилися й утвердилися принципи суворого централізму та адміністративно-командного управління. їх структура ставала усе більш розгалуженою, з'являлися нові підрозділи, а діяльність значно ускладнювалася. Органи КДБ СРСР, застосовуючи репресивні методи і порушуючи права людини, стали основним знаряддям партійної верхівки СРСР у боротьбі з інакомисленням. Тоді КДБ в УРСР вкупі з жорстким ідеологічним пресом КПУ зуміли приглушити національно-визвольний рух І соціальний спротив у республіці. Проте остаточно зламати його цій могутній структурі було не під силу, допоки існували причини, які породжували ці явища як неминучі.