Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Розділ IX. Держава i право незалежної України (1991-2000 pp.)

Процес відродження новітнього національного державотворення в Україні започаткувало ухвалення Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), доленосного документа, що проголошував створення самостійної Української держави - Україна; встановлював неподільність і недоторканність її території, закріплював чинність у державі виключно Конституції та законів України. Правовим оформленням Української держави кінця XX століття стала Конституція України (28 червня 1996 р.), яка визначила основні напрями її розвитку як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави (ст. 1).

Проголошення України самостійною, а отже, суверенною і незалежною державою, висунуло на порядок дня потребу масштабних змін у дотеперішній державно-правовій структурі республіки - необхідність нормативно-правового забезпечення процесу становлення незалежної національної державності, визначення державних атрибутів, закріплення прав та статусу людини й громадянина в Україні; творення основ національного державного устрою, зокрема утворення нових владних органів або реорганізації старих, що відповідали б статусу незалежної держави; формування національної судово-правоохоронної та правової систем, зокрема створення нових нормативно-правових актів (або внесення поправок до існуючих), які відображали б нову політико-правову реальність.

Нормативно-правове забезпечення процесу становлення незалежної української національної державності

У зв'язку з проголошенням незалежності України і створенням самостійної Української держави насамперед необхідно було визначити її державну територію, долю державних органів, питання майнових прав і обов'язків України, її громадянства. З цією метою Верховною Радою республіки було прийнято Закон "Про правонаступництво України" (12 вересня 1991 p.). Відповідно до цього Закону Україна стала універсальною правонаступницею Української PCP і частково - правонаступницею СРСР.

Законом, зокрема, встановлювалося, що: з моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада (ВР); до прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР; закони й інші акти УРСР діяли на території України за умови, якщо вони не суперечили законам України, прийнятим після проголошення незалежності України; органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діяли до створення органів держави на основі Конституції України; державним кордоном України був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 року; Україна підтверджувала свої зобов'язання за міжнародними договорами, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності України, і проголошувала себе правонаступницею прав і обов'язків за договорами СРСР, що не суперечать Конституції України й інтересам Республіки; Україна не несла відповідальності по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди України; усі громадяни СРСР, що постійно мешкали на момент проголошення незалежності України на її території, ставали громадянами України.

При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва Україна надалі виходила зі своїх національних інтересів. Так, Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (21 грудня 1991 р.) містить гарантії держав - учасниць СНД з виконання міжнародних зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР (В. Денисов). Водночас кожна держава СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР.

Важливе значення в процесі врегулювання правонаступництва України у зв'язку з припиненням існування СРСР мало укладення Меморандуму про порозуміння з питання правонаступництва у відношенні договорів СРСР, представляють взаємний інтерес (6 червня 1992 p.). Питання про участь у цих договорах мало вирішуватися відповідно до принципів і норм міжнародного права кожною державою-учасницею самостійно, залежно від специфіки конкретного випадку, характеру й змісту того або іншого договору. Меморандум установив, що держави - правонаступник СРСР підтвердили свою участь у договорах колишнього Союзу PCP, які стосуються інтересів двох і більше держав - учасниць Співдружності стосовно їх території із урахуванням їх національних інтересів. Такими договорами є договори про нерозповсюдження різних видів озброєнь, договори щодо роззброєння та щодо кордонів (О. Задорожній, В. Буткевич, В. Мицик). На основі згаданого Меморандуму для вирішення проблем правонаступництва було створено Комісію з правонаступництва стосовно договорів, що становлять взаємний інтерес, державної власності, боргів і активів колишнього Союзу PCP, у рамках якої було підготовлено значну кількість угод між державами колишнього СРСР (наприклад, Договір про правонаступництво стосовно колишнього державного боргу й активів Союзу PCP 1991 року, Угода глав держав - учасниць СНД про власність колишнього Союзу PCP 1991 року, Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу PCP за кордоном 1992 року, Декларація глав держав - учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав людини й основних свобод 1993 року та ін.).

Важливим елементом становлення незалежності будь-якої держави є створення власних Збройних сил та визначення державних атрибутів, зокрема: назви держави, державної мови, державних символів.

Передусім, з метою закріплення визначеної в Акті проголошення незалежності України назви держави - Україна - Верховна Рада УРСР 17 вересня 1991 р. внесла відповідні зміни до Конституції. Було розвинуто положення про зовнішньополітичну діяльність, в якому передбачалося підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. А статус української мови як державної, себто офіційно визнаної обов'язкової мови законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобів масової інформації і т. ін., визначала ст. 10 Конституції України (1996 p.).

Закріплення української мови державною мовою в Україні означає, що саме українська мова є: 1) мовою актів органів державної влади й управління; 2) мовою діловодства й документації; 3) мовою судочинства, адміністративного провадження, нотаріального діловодства, прокурорського нагляду; 4) мовою міжнародних договорів і угод, освіти; 5) мовою офіційних засобів масової інформації та зв'язку; 6) мовою офіційних назв державних та громадських органів, господарських товариств, топонімів. Закріплення за українською мовою статусу державної мови означає також наявність в Україні державної (офіційної) політики щодо української мови, проблем її збереження та дальшого розвитку.

Верховна Рада України затвердила державні символи - Державний Герб України, Прапор і Гімн. Адже без урегулювання проблеми державних символів неможливою ставала дипломатична діяльність Української держави.

Постанова ВР "Про Державний Прапор України" (28 січня 1992 р.) затверджувала як Державний національний прапор українців " стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Уперше як Національний синьо-жовтий прапор замайорів над будинком Львівської міської ради (3 квітня 1990 р.) та Верховної Ради УРСР (4 вересня 1991 р.). Державний Герб України - золотий Тризуб, офіційний відмітний знак, який є емблемою держави, затверджено Постановою ВР України "Про Державний Герб України" (19 лютого 1992 р.). В основу Гімну незалежної України покладені слова національного Гімну "Ще не вмерла України...", створеного Павлом Чубинським (1862 р.). Музику написав Михайло Вербицький (1865 р.). Гімн незалежної України затверджено Указом Президії ВР України "Про Державний Гімн України" (15 січня 1992 р.). Слова Державного Гімну України передбачено затвердити окремим законом. Конституцією України підтверджено конституційне закріплення державних символів України - прапора, герба і мелодії національного гімну "Ще не вмерла України..." як мелодії Державного Гімну України.

Україна не мала своїх збройних сил. Розташоване на її території військове угруповання в 700 тис. осіб підпорядковувалося колишньому СРСР; наявність його в Україні суперечила нейтральному і позаблоковому статусу України, який проголосила Верховна Рада. Через те прийнята парламентом Постанова "Про військові формування на Україні" (24 серпня 1991 р.) підпорядкувала усі війська, дислоковані на території республіки, Верховній Раді. Тоді ж було створене Міністерство оборони України. На базі внутрішніх військ згідно із Законом "Про Національну гвардію України" (4 листопада 1991 р.) було створено озброєний загін для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, а також життя, гідності, конституційних прав і свобод громадян від злочинних посягань та інших антигромадських дій. На службу в Національну гвардію приймалися громадяни України незалежно від національності та віросповідання; її комплектування здійснювалося за контрактом.

Закон "Про Збройні сили України" (6 грудня 1991 р.) заборонив використовувати їх без рішення Верховної Ради на виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави, встановлював використання у Збройних силах України української мови, забороняв діяльність у військах будь-яких політичних партій і рухів. Згідно із законом загальне керівництво Збройними силами України здійснює Президент України як Головнокомандувач (з 12 грудня 1991 р.) Збройних сил України і Голова Ради оборони України. Безпосереднє керівництво Збройними силами покладалося на Міністерство оборони України. Однак частини стратегічних сил колишнього СРСР підпорядковувалися не Міністерству оборони України, на чолі якого став генерал-майор авіації Костянтин Морозов, а керівництву Збройних сил Співдружності Незалежних Держав. Це призвело до загострення ситуації у військах, і Президент Л. Кравчук 5 квітня 1992 р. підпорядкував усі війська, що перебували в Україні, Міністерству оборони України. Військовослужбовці за бажанням присягали на вірність Україні. У той же час 3 жовтня 1993 р. Верховна Рада оголосила, що українські Збройні сили захищають національні інтереси своєї держави, відмовляються від застосування зброї для розв'язання політичних проблем на терені України.

Складовою процесу становлення незалежної української національної державності було нормативне забезпечення правового статусу людини й громадянина в Україні. Було прийнято ряд законів, що визначали правовий статус населення, спрямовувалися на дотримання прав людини. Зокрема, практичне значення для демократичних перетворень у суспільстві мало прийняття законів про реабілітацію репресованих, про свободу совісті і релігійних організацій, про права національних меншин.

Після здобуття Україною незалежності становище інституту громадянства України регламентував Закон "Про громадянство України" (8 жовтня 1991 р.). Закон встановив, що громадянство України визначає постійний правовий зв'язок особи і Української держави, який знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Для визначення належності до громадянства України законодавець встановив т. зв. "нульовий варіант". Згідно з ним громадянами України визнавалися всі особи, які на момент набрання чинності Законом (13 листопада 1991 р.) проживали на її території і не заперечували проти набуття громадянства України. Законом передбачалося також широке коло підстав набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за походженням; 3) через прийняття до громадянства; 4) через поновлення у громадянстві; 5) за іншими підставами, передбаченими Законом; 6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Законом передбачалося єдине громадянство. Але на підставі двосторонніх міждержавних договорів (стаття І) допускалося подвійне громадянство. Стаття 4 Конституції України не допускає подвійного громадянства. Неодноразові зміни і доповнення до Закону "Про громадянство України" (останні - від 11 травня 2007 р.) спрямовувалися на більш ефективне і справедливе вирішення права особи на громадянство, становлення справді відкритого демократичного суспільства.

Важливим кроком нашої держави на шляху забезпечення прав людини стало формування законодавства про національні меншини. Спеціальна постанова "Декларація прав національностей України" (1 листопада 1991 р.) від імені Української держави гарантувала усім народам і національностям, що проживають на її території: 1) рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права; 2) право на збереження їх традиційного розселення і забезпечення існування національно-адміністративних одиниць, обов'язок Держави створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур; 3) право вільного користування рідними мовами в сфері суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації; 4) право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів; 5) право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів; займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом.

З метою гарантування національним меншинам вільного розвитку був прийнятий Закон "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.). Його ідейно-тематична спрямованість та зміст цілком узгоджуються з міжнародними стандартами. Зокрема, законодавець виходить з того, що права меншин є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини. Закон дає офіційне визначення "національної меншини" ("групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національної самоідентифікації та спільності між собою"). Центральним у Законі є те, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: а) користування і навчання рідною мовою; б) розвиток національно-культурних традицій; в) використання національної символіки; г) відзначення національних свят: г) сповідування своєї релігії; д) задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; е) створення національно-культурних і навчальних закладів.

Здійснення прав і свобод етнонаціональних меншин забезпечує Конституція України (28 червня 1996 р.). Вона закріплює як основні колективні права та свободи національних меншин, так і індивідуальні права і свободи осіб, які належать до національних меншин України, а також гарантує їх правове забезпечення та перспективи розширення.

Орієнтацію Української держави на світові моделі забезпечення прав людини відбиває Закон "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (21 серпня 1994 р.). У ньому проголошувалося, що "громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну". При цьому за громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Заборонялося будь-яке обмеження їхніх цивільних, політичних, соціальних, економічних та інших прав.

Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" (4 лютого 1994 р.) в основі правового статусу іноземців, як і статусу громадян України, лежить принцип рівності. Він означає, що іноземці рівні перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Відповідно іноземці мусять поважати й дотримуватися Конституції і законів України, поважати традиції та звичаї народу України (В. Тацій).

Отже, становлення незалежної української національної державності супроводжувалося нормативним забезпеченням питань міжнародно-правового урегулювання майнових прав і обов'язків України, створення власних Збройних сил, визначення державних атрибутів, а також закріплення правового статусу людини, особи й громадянина в Україні. Українська незалежна держава орієнтувалася на світові моделі забезпечення прав людини і громадянина і формувалася через реалізацію права на самовизначення українського народу як держава національного типу, в якій традиція і звичай титульної нації кладеться в основу суспільного устрою при гарантуванні прав національних меншин. Право громадянина надавалося кожній людині, що жила в Україні, незалежно від походження та національної належності. В основі правового статусу іноземців, як і статусу громадян України, лежить принцип рівності. Здійснення прав і свобод етнонаціональних меншин в Україні забезпечують закони та Конституція України.