Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Скіфо-сарматське державне об'єднання

Скіфське царство - протодержавне утворення іракомовних племен VI-III ст. до н. е. - є першим суб'єктом писемної історії на території України. Найдавніші згадки про скіфів містяться в ассирійських клинописах і датуються серединою VII ст. до н. е. Писемні джерела фіксують наявність у скіфів публічної влади царів. Про сарматів відомостей менше. Нерідко джерела називають сарматів скіфами, а Птоломей іменував усю Скіфію Сарматією.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я прискорила формування ранньокласової структури у скіфів. Під впливом греків кочові скіфи перейшли до осілого способу життя. Проявом цього стало формування периферійної частини грецьких полісів - Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, заселених осілими скіфами, що сприяло остаточному оформленню скіфської держави. Процес формування державності завершився в IV ст. до н. е., в епоху царя Атея, під зверхністю якого опинилася величезна територія Надчорномор'я від Дунаю до Дону. Царство дістало назву Велика Скіфія. Столицею держави, на думку вчених, було Кам'янське городище в районі сучасного Нікополя.

У IV ст. до н. е. Скіфія досягла вершини свого суспільно-політичного розвитку, після чого поступово почала занепадати. Криза настала після вторгнення сарматів - кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на стадії зародження класових відносин і елементів державності.

У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Відстаючи в історичному розвитку від скіфів, сармати запозичили скіфську політико-правову систему, асимілювавшись із розвинутішим, але підкореним ними народом. Під натиском сарматів територія Скіфської держави помітно зменшилася, а головне - було втрачено панування над усім лісостепом, частиною степу і хліборобським осілим населенням - головними джерелами існування країни. Територія власне Скіфії охоплювала відтепер лише Нижнє Подніпров'я і Тавриду. Відступивши на південь, скіфи створили дві свої держави - так звану Малу Скіфію (Дніпровське Пониззя і Північний Крим зі столицею Неаполіс, або Неаполь скіфський - сучасний Сімферополь) і Дунайську Скіфію (Нижній Дунай зі столицею Добруджа).

Кримський період історії Скіфської держави ознаменувався відродженням і піднесенням країни за царювання Скілура та його сина Палака. Столиця Неаполіс стала великою міцною фортецею, важливим ремісничим, торговельним і культурним центром, резиденцією скіфських правителів. Було підкорено Ольвію, обкладено даниною Боспорське царство. Успіхи спонукали скіфських царів до наступу на всі південнокримські міста, але тепер фортуна зрадила Скіфію. Інтервенція Понтійського царства, яке утворилося на території Малої Азії, на Східну Тавриду, повстання під проводом Савмака у Боспорському царстві загальмували встановлення гегемонії над Кримом. Після цього в державі настала глибока політична і соціально-економічна криза, подолати яку Скіфія не змогла. Десь на межі II-III ст. н. е. Скіфське царство, ослаблене і зруйноване готами, розпалося.

Про інший кочовий народ - сарматів - писемні джерела перестають згадувати у І ст. н. е. Натомість пишуть про амінів - одне з найбільших сарматських племен. Алани утворили союз, який сягав Аральського моря, а жили переважно на узбережжі Азовського моря, між Дніпром і Міосом. Алани здійснювали бойові вилазки на береги Дунаю, в басейн Тиси (Угорщину). Згодом частина розбитих гунами аланів подалася до Північного Кавказу (стали предками сучасних осетинів), інша частина оселилася в Криму, а решта розпорошилася по степах між Сіверським Дінцем і Доном.