Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 4. Галицько-Волинська держава і право

1. Утворення Галицько-Волинської держави

На тлі поглиблення феодальної роздробленості й ослаблення Київської Русі внаслідок постійних вторгнень кочівників на її південно-західній околиці вирізняються Галицьке та Волинське князівства.

Від утворення (друга половина XI ст.) Галицьке князівство, власне, розвивалося так, як і решта складових єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, по смерті засновника роздробилося. Однак уже в середині XII ст. воно знову об'єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця - Галич, нині це Івано-Франківська область). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (тепер Галац на території Румунії).

Північніше Галичини пролягали землі Волинського князівства (назва походить від міста Волиня, зараз село Грудек на території Польщі). Давнє суперництво між Галичем і Волинєм закінчилося наприкінці XII ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася, відколи помер князь Володимир. Скориставшись цим, волинський князь Роман 1199р. завоював Галич, об'єднав Галичину з Волинню і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, далі - Холм (тепер на території Польщі), аз 1272 р. - Львів.

Ставши правителем великої держави, Роман насамперед приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подніпров'я, зокрема Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої половини XIV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель - від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа - "самодержцем усієї Русі". Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди дійшли і до стін Константинополя.

Період розквіту Галицько-Волинської землі за часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 р. західноукраїнські землі охопили князівсько-боярські міжусобиці, їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час не виповнилося й трьох років). У справи держави почали втручатися сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично переросло у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили князівство. Над ним нависла загроза розпаду.

Галицьке боярство прагнуло відірвати Галичину від Волині й домагалося проголошення на князівському столі кандидатами вигідних для себе людей. У послабленні Галичини і Волині були зацікавлені також найближчі сусіди - Польща й Угорщина.

Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалася князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. 1211р. сини київського князя Ігоря Святославовича, що спільно правили Галичиною, пішли на конфлікт із місцевим боярством, за допомогою якого вони свого часу утвердилися тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів. У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем малолітнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів - боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри "Данила князем назвали, а самі землю тримали". У боротьбі з боярством Данило спробував був спертися на віче, яке скликали у 1213 і 1235 рр., однак реальної підтримки й допомоги так і не отримав.

У цей складний час деякою опорою для молодої династії Романовичів стала частина волинських бояр, зацікавлена у відновленні великої й сильної держави. Не забувала вона при цьому і про власні інтереси. Рятуючись від боярських заворушень, Данило з матір'ю та братом Васильком перебував при дворі угорського короля, а пізніше князював у дрібних волинських князівствах. Утвердившись на Волині й діставши підтримку феодалів, князь Данило зумів у 1238 р. підкорити Галич, а наступного року поновив владарювання над Києвом. Розвиток подій сприяв зростанню могутності Галицько-Волинської держави, але реформаторську діяльність Данила Галицького перервала монголо-татарська навала.

Данило Галицький мусив визнати себе васалом хана, однак зумів зберегти владу. Залежність Галицько-Волинської Русі від орди була меншою, ніж північно-східних князівств (у майбутньому - Московської держави). Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійснювали подушних переписів населення із метою обкладання його даниною. Однак галицько-волинські князі були зобов'язані під час військових походів орди надавати у розпорядження ханів свою рать, а також сплачувати татарщину.

Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зокрема, є згадка в англійській енциклопедії XIII ст., де Галичину ототожнено з Руссю. Сусідні держави з тривогою та страхом спостерігали за її розвитком. Проти Данила Галицького виступила Угорщина в союзі з поляками, яких підтримали місцеві бояри. Однак 1245 р. у битві під Ярославом (нині місто у Польщі) Данило Галицький переміг коаліцію й остаточно поширив владу на весь регіон, відновивши Велике Галицько-Волинське князівство.

Ярославська битва стала важливою віхою в історії боротьби Південно-Західної Русі за незалежність. Ліквідація боярської опозиції сприяла поновленню єдності Галицько-Волинської Русь Данило відбудовує Волинське князівство, зміцнює його кордони, знов налагоджує добросусідські відносини з правителями сусідніх країн. Він підтримував контакти з Папою Римським Інокентієм IV, погодився на унію, прийняв від Папи королівську корону і в 1252 р. став першим українським королем. Підкреслюючи мудрість князя, літописець (може, трохи перебільшуючи) зазначав, що він - другий після біблійного Соломона.

Зрозуміло, що піднесення Галицько-Волинської держави, її воєнні та дипломатичні успіхи не могли не викликати тривоги й занепокоєння монгольських ханів - правителів Золотої Орди. У 1245-1246 рр. Данило Галицький відвідав монгольську столицю Сарай, де домігся підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство та визнав зверхність татарського хана. З переказів відомо, що хан Батий підніс Данилові келих кислого кумису, улюбленого напою монголо-татар, та порадив звикати до нього, бо, мовляв, "тепер ти один із нас".

Данило Галицький фактично став спадкоємцем усіх тих виключних прав, що належали раніше київським князям. Так, у 1246 р. він висуває на посаду київського митрополита кандидатуру від себе Кирила. Раніше право на таке мали тільки правителі великокнязівського престолу в Києві.

Таким чином, встановлення васальних відносин із золотоординськими ханами не тільки не призвело до втрати політичної суверенності Галицько-Волинської держави, а навпаки, розширило масштаби політичної діяльності її правителя. Щоб завоювати прихильність руського короля, угорський король Бела IV віддав свою дочку Константину за Данилового сина Лева (на його честь назвали місто Львів), а донька литовського князя Міндовга побралася з іншим Данилові!м сином - Шварном, який згодом (з 1267 р.) став першим українсько-литовським князем.

Однак подальші історичні події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого зростання її воєнно-політичної могутності. Його спадкоємці зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому. Все ж попервах вони продовжували батькову політичну лінію. Зокрема, син Данила Лев, підтримуючи лояльні стосунки з татарами та скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі й Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблінщину і частину Закарпаття з Мукачевим, де жило українське населення.

У XIV ст. для Галицько-Волинської держави настали скрутні часи. Зміцніла сусідня Польща, Угорщина відвоювала Закарпаття, з півночі погрожувала Литва. Крім того, порівняно молодий політико-територіальний організм роз'їдала внутрішня криза, спричинена боротьбою за престол між князями та галицькими боярами. Так, обраний у 1325 р. на королівство у Галицько-Волинській землі Юрій-Болеслав, син мазовецького князя Тройдена, у своїх намаганнях обмежити прерогативи боярської олігархічної верхівки зіткнувся із серйозною опозицією феодалів, які не зупинилися перед фізичним знищенням останнього князя держави (1340 р. його отруїли).

По смерті Юрія-Болеслава Галичина ще деякий час зберігала незалежність. Заручившись підтримкою Пали Римського, польський король Казимир у 1344-1345 рр. розпочав проти Галичини воєнні дії та захопив деякі території. Унаслідок нового походу в 1349 р. Галицько-Волинську Русь захопили польські феодали, згодом ці землі забрав у Польщі під свою владу угорський король. У 1387 р. Галичину остаточно приєднали до польської корони. На Волині у 60-х роках XIV ст. утворився протекторат литовських князів.

Отже, Галицько-Волинська територіально-політична спільність була другою формою державності українського народу, що склалася після розпаду Київської Русі. За часів розквіту Галицько-Волинська держава об'єднувала понад 90% українських земель. Зберігши державно-правові традиції Давньоруської держави, утворення розвивалося під політичним впливом суспільних відносин, властивих середньовічній Європі. Яскравим свідченням того були сильні економічні та політичні позиції боярства. З думкою боярської олігархії галицьким князям доводилося рахуватися навіть у періоди минулого владарювання. Урешті-решт, внаслідок внутрішніх і зовнішніх несприятливих факторів Галицько-Волинська Русь у другій половині XIV ст. фактично припиняє існувати як єдина держава.