Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 3. Державний устрій

Носієм верховної влади був великий князь. Як і в Київській Русі, ця прерогатива передусім належала представникам роду Володимира Великого. Галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори й широкої економічної бази, тому їхня влада була слабкою і часто непевною. За традицією, її передавали у спадок старшому синові, але цієї лінії дотримувалися не завжди.

Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський престол. Були випадки, коли воно запрошувало або усувало чи навіть фізично знищувало князів. Так, повісили у 1208 р. Володимира і Романа Ігоревичів, а в 1210 р. у Галичі "вокняжився" багатий боярин Владислав Кормильчич.

У Галицько-Волинській державі, як і в більшості середньовічних феодальних держав, існувала система сюзеренітету-васалітету, за якою встановлювали своєрідну ієрархію у середовищі феодального стану. Кожне князівське володіння було політично незалежним, проте князі, які втратили підтримку боярства, були змушені залишати свої посади. Боярські заколоти нерідко очолювали представники церковної знаті, а тому князі шукали підтримки середніх та дрібних феодалів, міського патриціату.

Династичний порядок успадкування посади першого правителя мав як позитивні, так і негативні аспекти. З одного боку, він підтримував єдність держави, а з другого - йому бракувало досконалості й стабільності. Сам принцип престолонаслідування поступово змінювався. Боротьба за вишу сходинку влади тривала постійно, і в ній фактично перемагав не той, хто мав на це більше підстав, а той, хто був сильніший, а головне - заручався підтримкою боярства.

Компетенція та влада князя не були чітко окресленими й залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак у будь-якому випадку єдиновладець був головним воєначальником, він ініціював та організовував військові походи. Галицько-волинські правителі мали широкі судові, військові, адміністративні та інші повноваження. Питання державного управління та суду князь, як правило, вирішував за допомогою своїх радників, до складу яких входили представники служилих феодалів, духовної та міської знаті, а також вищі посадові особи держави. З-поміж них призначали намісників на волості, які не тільки отримували за службу землі, а й збирали з населення податки та мито і навіть карбували монети й відали скарбницею. Але групи княжих радників не оформилися в якийсь постійно діючий орган із чітко регламентованими правами й обов'язками.

Князь очолював військо держави, до складу якого, як і за часів Київської Русі, входили професійні воїни-дружинники та народне ополчення (вої). Своє військо мали і галицькі бояри, причому їхні полки за чисельністю інколи переважали князівське військо. Бояри були сильною противагою верховному правителеві не тільки у військовій, а й у судовій, адміністративній та інших сферах державного управління. Князь змушений був допускати бояр до управління, оскільки фактично залежав від них, часто був знаряддям забезпечення інтересів панівної верхівки.

Галицько-волинські князі мали атрибути державної влади: "вінець" (корону), герб, державну печатку та прапор. Ці ознаки керівних повноважень змінювались під впливом західноєвропейської геральдики. На початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави стало зображення золотого лева на синьому щиті, а прапором-корогвою - синє полотнище, на якому зображений лев.

Галицьке боярство здійснювало державне управління через боярську раду. Тепер важко визначити, був цей орган постійно діючим політичним інститутом чи скликався час від часу, за необхідності. Значення боярської ради як державно-політичної інституції особливо зросло на початку ХНІ ст., коли боярство набуло найбільшої могутності та впливу. Намагаючись максимально обмежити владу державного правителя, воно позбавило князя права розпоряджатися фондом землеволодінь Галицько-Волинської Русі. Як уже зазначалося, по смерті князя Романа у 1205 р. під Завихостом у Польщі бояри не дозволили вдові правити від імені свого малолітнього сина Данила, вигнали її з дітьми з Галича, і законні спадкоємці престолу мусили деякий час перебувати при дворі угорського короля.

Боярська рада була місцевим різновидом олігархічної форми правління, що протистояла князівському єдиновладдю. До її складу входили великі землевласники, впливове духовенство, найвищі державні сановники. Раду скликали переважно з ініціативи боярства; це свідчить про те, що вона не залежала від князя. Правитель не міг видати жодного законодавчого акта без згоди боярської ради. Глава держави був зацікавлений у співпраці з боярами, оскільки потребував відповідної військової та фінансової підтримки для утвердження власного авторитету і втілення задумів.

Сильне згуртоване боярство не давало змоги князеві зосередити в своїх руках усю повноту керівництва державою. Бояри підтримували князівську владу тільки в тих питаннях, які стосувалися їхніх інтересів, захищали від внутрішньої смути та зовнішньої небезпеки. У деякі періоди великокнязівські прерогативи настільки знецінювалися, що без відома і підтримки бояр не проходила жодна політична акція. Усе це дає підстави вважати, ЩО за формою правління Галицько-Волинська держава нагадувала феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями серед місцевого боярства.

Органом державної влади були також князівські з'їзди (снеми). Під час їх роботи укладали угоди, підписували мирні договори. Рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинській державі, як і в інших давньоруських землях, існувало віче, яке скликав князь. Однак тут воно не набуло таких форм і не було таким впливовим, як, наприклад, у Новгороді чи Пскові, бо не мало ні окресленої компетенції, ні чіткого порядку скликання. Князь намагався опертися на нього у протистоянні боярській опозиції. Данило Галицький двічі (у 1213 та 1235 рр.) скликав віче, прагнучи подолати боярські міжусобиці та об'єднати розірвану на частини Галицько-Волинську Русь, однак очікуваної реальної допомоги та істотної підтримки правитель не отримав. Позаяк міське населення було нечисленним, віче не відігравало практично ніякої політичної ролі в житті краю. У деяких випадках воно могло лише скаржитися князеві на зловживання представників адміністрації. Віче, як і боярська рада, не набуло якихось станово-представницьких форм, не перетворилося на певну інстанцію, а залишилось випадковим зібранням, у якому всім заправляла верхівка феодалів.

Для внутрішнього управління державою існувала розгалужена система посадових осіб, яких особисто призначав князь. Досить рано виникло двірцево-вотчинне управління. Своєрідність його полягає в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували управлінські функції в межах держави. Центральною постаттю в цій системі був дворецький, який опікувався князівським палацом і очолював апарат управління. Від імені князя дворецький часто здійснював також судочинство, виступаючи в ролі "судді князівського двору". Він виконував обов'язки воєначальника, забезпечував охорону верховного головнокомандувача під час воєнних дій, супроводжував князя під час виїздів за кордон.

Особливе місце в органах управління належало канцлерові-печатнику, який був не лише хранителем державної печатки, а й автором текстів князівських грамот; після затвердження правителем прикладав до документів печатку - знак владного верховенства. Цей чиновник виконував також дипломатичні та військові доручення князя. Він мав у своєму розпорядженні канцелярію - штат писців, перекладачів, канцеляристів, хранителів князівської скарбниці й архіву.

Управління князівськими маєтками здійснював стольник. Головний його обов'язок полягав у забезпеченні своєчасного надходження доходів із князівських володінь, він також був постачальником харчів до князівського двору. У розпорядженні цього чиновника перебували посадові особи нижчого рангу, зокрема, ловчий та конюший. Ловчий відав полюванням, супроводжував під час нього князя та його почет. Головною функцією конюшого було обслуговування князівських стаєнь, спорядження урочистих екіпажів.

Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчими судовими урядовцями були вірники, мечники й отроки.

Держава поділялась на князівства-землі, а ті, у свою чергу, - на волості, центрами яких були міста ("городи"). Землі-князівства належали на правах "отчини" "уродженим князям", тобто боярській аристократії, а управителів волостей (волостелів) призначав з-поміж місцевих бояр великий князь.

У Галицько-Волинській державі, як і в Київській Русі, існувала також десяткова система управління, що виникла з військових формувань давніх часів. Звичайний територіальний округ (тисячу) очолював тисяцький. У межах своїх володінь він був керівником військових сил округу, здійснював судово-поліцейські та фіскальні функції. З часом місце тисяцьких посіли воєводи, які очолювали збройні сили впливових бояр. Підпорядковані тисяцьким соцькі та десяцькі поступово ввійшли до складу двірцево-вотчинного апарату князя.

Усю адміністрацію утримували за рахунок княжих і боярських земельних пожалувань. Грошово-матеріальне забезпечення чиновницького апарату здійснювалося шляхом застосування системи "кормлінь".

У містах панувала боярсько-патриціанська верхівка, з-поміж якої князь призначав посадників. У зв'язку з тим, що, відповідно до системи "кормлінь", платня цих посадових осіб залежала від зібраних податків і поборів, такі посади були досить прибутковими і престижними. Посадники не тільки мали адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину й мито з місцевого населення та приїжджих купців. Територіально міста поділялися на сотні та вулиці, очолювані відповідними чиновниками. З першої половини ХІІІ ст. тут поширюється магдебурзьке право; першим його отримало місто Сянок, згодом - Львів. Такі міста мали власне самоврядування й окремий суд.

Органом самоврядування на рівні сільської общини була общинна рада на чолі зі старостою. Останній мав невеликий штат помічників, які опікувалися деякими адміністративними та дрібними судовими справами.

Військові сили складалися з воїв та дружини. Перші входили до земського війська, сформованого переважно зі смердів. Частину загонів воїв формувало віче. Як уже було сказано, ратники-смерди воювали, застосовуючи власну зброю та коней, хоча здебільшого це ополчення діяло як піше військо. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів (оружників і стрільців). За військову службу старші дружинники діставали як винагороду землю, а рядові - частину здобичі.

Щоб зменшити свою залежність від бояр, галицькі князі збирали наймане військо (переважно з угрів та кочівників). Данило Галицький удосконалив військову організацію, поділивши військо на важко-озброєних оружників і легкоозброєних стрільців. Нове військо підпорядковувалося князеві.