Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Суспільний устрій

Суспільна організація на українських землях, що перебували у складі Польської корони, склалася під впливом процесів, притаманних середньовічній Європі. Йдеться перш за все, про формування закритих суспільних верств - станів. Спочатку правові відмінності між станами були малопомітними, і дозволявся перехід з одного стану до іншого. Згодом право такого переходу обмежили і скоро унеможливили.

Магнати. За своїм походженням вони були українцями, литовцями і поляками, але разом вони становили польську політичну еліту. За постановами сейму та королівськими універсалами магнати отримали величезні землеволодіння на Волині, Брацлавщині, Київщині та Лівобережній Україні. Тут створювали великі латифундії, де практично безконтрольно господарювали управителі (зокрема й українці за походженням), а також орендарі-євреї.

Правове становище магнатів дістало оформлення у привілеях 1492-го і 1506 рр. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок - сенатори (депутати сейму). З ними узгоджував свою діяльність король. Кожні 2 роки сенат призначав зі свого складу 16 сенаторів-резидентів при главі держави.

Магнати мали право видавати правові акти, чинність яких поширювалася на всіх їхніх підданців (типовий приклад партикуляризму феодального права).

Із середніх та дрібних феодалів сформувалася шляхта. Тільки осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Польщі. Втратити шляхетство він міг або за рішенням суду, або в разі переїзду до міста, аби зайнятися ремеслом чи торгівлею. В Речі Посполитій шляхта становила майже 10% населення, що було найвищим показником у Європі.

У Галичині 1425,1430 та 1433 рр. на українську шляхту поширювалися привілеї польського права, а привілей 1434 р. остаточно зрівняв її у правах із поляками.

Після реформ 50-60-х років XVI ст. політична роль шляхти в державі посилилася, що призвело до встановлення так званого режиму шляхетської демократи. Його суть полягала в тому, що: шляхетство передавалося у спадок; право надавати особі шляхетське звання мав лише сейм; шляхта звільнялася від сплати мита; встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича; присягу шляхтича в суді вважали незаперечним доказом.

Завдяки постановам сейму шляхта згодом зрівнялася з магнатами щодо свого правового статусу, хоч статки мала незначні (шляхтич на українських землях володів у середньому одним селом у 20-30 ланів). На місцях було запроваджено повітові сеймики, на яких шляхта обирала органи місцевого самоуправління, суди та депутатів до сейму.

Духовенство. Поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке і православне. Православна церква втратила привілейоване становище і цілком підпала під владу і свавілля адміністрації. Священики на правах держання мали землю, їх утримували парафіяни. Православним заборонялося мати приватну власність.

Але таке становище існувало лише до 1434 р., доки православних священиків було частково зрівняно у правах із католиками. їм надавалося право приватної власності, було скасовано будь-які покарання без рішення суду, їх звільнили від обов'язкового податку худобою. Та остаточного паритету в правах православні священнослужителі досягли тільки напередодні Люблінської унії.

Міщани. Порівнянні із міщанами у західноєвропейських державах у Польщі вони мали значно меншу політичну вагу. Показником цього є те, що вони не були представлені в сеймі як окремий суспільний прошарок (у Західній Європі утворювали окрему палату в станово-представницьких установах).

Міським жителям заборонялося мати у приватній власності землю, обіймати державні пости, їм обмежували доступ до високих церковних посад. Загалом правове становище міщан залежало від статусу міста (королівського, приватного чи самоврядного), а також від роду занять і майнового стану.

Міщани були основними платниками податків і виконували повинності на користь держави і міста. Хоча магдебурзьке право передбачало рівність усіх громадян міста перед законом, фактично міськими справами опікувався місцевий патриціат, який складався переважно з поляків, німців та євреїв.

Селяни (кметі) ставали дедалі одноріднішою масою. За Третім Литовським статутом, селянин, котрий прожив на землі феодала 10 років, робився кріпаком. Феодал дістав право розшукувати і повертати селян-утікачів протягом 10 років.

Панщина досягала шести днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицьких кметі в, до того ж, обкладали податком на користь скарбниці.

Судочинство над селянином здійснював власник-феодал. Смерть кметя оцінювали вчетверо дешевше, ніж шляхтича. Головщину за його вбивство ділили між родичами (3/4) та паном (1/4). Щодо селян польське право нерідко застосовувало такий вид покарання, як "покора". Воно полягало в тому, що вбивцю ставили на коліна перед родичами жертви, які на власний розсуд могли або стратити його, або помилувати. Фактично то був самосуд.

Щодо кріпосного права зазначимо, що в Польщі воно було узаконене постановою Петриківського сейму 1496 р., а в Речі Посполитій - фактично запроваджене Третім Литовським статутом 1588 р.

Козацтво виникло як реакція на посилення кріпацтва,' утиски національних і релігійних прав українського народу. Однією з його груп було низове козацтво, яке сформувалося стихійно із селян-утікачів, що поселялися у безлюдних степах біля нижньої течії Дніпра і Південного Бугу. Вони вважали себе вільними людьми і порівняно із селянами-кріпаками були куди заможніші. Суспільною організацією козацтва була "громада", яка базувалася на демократичних принципах.

Другою верствою козацтва було реєстрове козацтво, що складалося із прийнятих на державну службу козаків, яких заносили до окремого списку (реєстру). Чисельність їх була невеликою, її постійно змінював польський уряд. Реєстрових козаків звільняли від юрисдикції польської адміністрації, вони підлягали виключній юрисдикції реєстрового війська. На чолі реєстровців стояв гетьман, якого призначав польський король. За службу вони отримували грошове жалування і деякі привілеї (право на землю, на промисли і торгівлю, звільнення від податків).