Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Формування станових ознак українського козацтва та боротьба за правове утвердження

Стихійне формування на південному порубіжжі держави впливової військової сили відбувалося через неспроможність армії Великого князівства Литовського захистити свої землі від нападів кримських, ногайських та інших причорноморських орд. Через те правляча еліта мусила звернути увагу на козацтво та спробувати зорганізувати його.

Особливої гостроти проблема набула із середини XVI ст., коли розпочався принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття (незалежного і волелюбного) на внутрішні українські землі. За ствердженням І. Крип'якевича, процес приживлення козацьких звичаїв і традицій у давніх українських центрах відбувався досить швидко і органічно.

Украй важливо, що ці явища збіглися за часом із консолідацією панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних щаблів напіврицарського стану. Підставою для визнання приналежності до феодальної верстви відтепер стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Оскільки більшість руських, литовських та інших дрібних феодалів (бояр) здавна володіли землею за звичаєм, їм перекривають доступ до привілеїв шляхетського стану.

Подібні процеси прискорюються після Люблінської унії 1569 р. Адже в польській правовій системі взагалі не було місця для давньоруського боярського стану. Уже наступного року було організовано люстрації Київського та Брацлавського воєводств, і за їх результатами лише незначну частину феодалів визнали боярами-шляхтою. Переважна більшість, не потрапивши до шляхетського стану, мусила шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найприйнятнішим варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва.

Ця обставина була вкрай важливою. Адже відтепер, як слушно твердить дослідник С. Леп'явко, замість споконвічної, досить аморфної, прикордонної спільноти під впливом боярства утвердилася сильна, соціально визначена верства. Вона так чи так виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та утримання за військові послуги.

Уперше про обговорення на засіданні державної ради Великого князівства питання про узаконення і прийняття на службу загону козаків згадується ще до 1524 р. Тоді ж ухвалили виділити з державної скарбниці на ці потреби кількасот кіп грошей. Брак коштів завадив утілити задум. Так само не дали результату спроби організувати регулярну сторожову прикордонну службу (1533 р.), переписати козацтво та не допустити його до несанкціонованих владою походів на татарські улуси (1541 р.).

Як справедливо зауважує дослідник українського козацтва В. Щербак, у даних випадках про організацію козацтва не йшлося. Набагато більше урядовців стурбувало питання встановлення контролю над діяльністю дедалі більшої групи населення, яка не бажала визнавати жодної влади.

Реалізація подібних планів стала можливою під час Лівонської війни (1558-1583 рр.), коли виникла потреба поповнення війська. Попервах до армії Великого князя та короля козаків залучали за ініціативою київського воєводи Костянтина Острозького та черкаського старости Олександра Вишневенького, котрі набирали козаків на військову службу за "даток і живність" (грошову плату і продукти).

У 1568 р. на Запорожжя офіційно передали грамоту Сигізмунда II Августа, що містила пропозицію до козаків іти служити до нього як брати участь у походах, так і для поліцейських функцій у межах держави. Грамотою від 5 червня 1572 р. цей король оголосив про набір 300 козаків на державну службу, звільнивши їх з-під юрисдикції місцевої влади. Так було покладено початок правовому закріпленню за козацтвом привілею окремішнього соціального стану (реєстрового козацтва). Надалі передусім його обстоюватимуть козаки, коли боротимуться за свої права і вольності.

Наступний крок було зроблено за правління Стефана Баторія, з яким у 1578 р. у Львові домовилися про набір 500 козаків на королівську службу, за виконання якої вони мали отримувати кожен по 15 флоринів на рік. Формальним старшим реєстровців призначено черкаського і канівського старосту князя Михайла Вишневенького (двоюрідного брата славетного Байди-Вишневецького), а його помічником і безпосереднім керівником козаків - гетьманом (як називають його тогочасні джерела) - шляхтича Яна Оришовського.

Ці домовленості було скріплено Універсалом Стефана Баторія - "Постановою про низовців" (низових козаків) від 16 вересня 1578 р. Відповідно до неї козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їхню незалежність від коронного війська. Резиденцією проголосили містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався козацький шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди - корогва, військова печатка, булава, бунчук. День святого Миколая призначили днем видачі козакам королівської платні.

Звичайно, набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку.

Універсал Баторія попри те, що мав позитивні аспекти, призвів до розколу козацтва. Адже, крім військових завдань, реєстровці були зобов'язані виконувати й певні поліцейські функції стосовно решти козаків. З огляду на стрімке збільшення кількості козацтва наприкінці XVI ст. та зростання його військової міці потреба саме у поліцейських функціях посилювалася. Тому польський уряд у 1590 р. набрав на державну службу тисячу козаків, головним завданням яких було утримання решти козацтва від походів проти татар та "погамування свавілля українського". При цьому підкреслювалося, що над реєстровцями ніхто не може мати влади ані чинити судочинство, крім гетьмана (поручника Я на Оришовського).

Але у такий спосіб владі було не до снаги тримати козацтво в покорі. Посилення експлуатації селянства сприяло тому, що шукачів козацької вольності за дніпровськими порогами більшало. Чисельність так званого "свавільного козацтва" (тобто неконтрольованого владою) значно перевищувала кількість козаків, що перебували на королівській службі До того ж, реєстровцям далеко не завжди надходила обіцяна платня, що викликало невдоволення вояків. Ситуація загрожувала стати критичною.