Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Зобов'язальне право

Головним правовим інститутом цивільного права було право власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих суспільних верств. Об'єктами власності були маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера та річки, продукти сільськогосподарського й ремісничого виробництва, будівлі, худоба тощо.

Існував поділ майна на рухоме і нерухоме. До останнього належало все, що стосувалося землеволодіння.

У нормах права головну увагу приділено регулюванню феодальної земельної власності. Залежно від способу набуття маєтки поділялися на: вотчини (одержані в спадщину родові володіння); маєтки вислужені або одержані у користування на певних умовах; маєтки куплені. Лише власники останніх могли розпоряджатися ними на свій розсуд, решту було обмежено у праві володіння та розпорядження.

Шляхетську земельну власність усіх видів вважали недоторканною. Однак це правило було відносне: а) підданців, що втекли до "землі ворожої", мали за державних злочинців, а відтак їхні маєтки переходили до держави. Діти таких осіб втрачали право на успадкування нерухомого майна; 6) права володіти батьківськими землями позбавляли дівчат, котрі вийшли заміж без згоди батьків або одружилися з іноземцями.

Правовою основою феодального землеволодіння була відповідна грамота, або володіння набували за давністю часу (10 років). Право володіти землею, як правило, передбачало обов'язок відбувати військову службу.

Докладну регламентацію дістало спадкове право. Існували три види успадкування: за законом, за заповітом і на основі звичаю. Право закріплювало загальне положення: діти ставали спадкоємцями батьківського майна.

Одержувати спадщину могли як дочки, так і сини.

Позбавляли права на спадщину: дівчат, котрі вийшли заміж проти волі батьків; удів-шляхтянок, які без згоди родичів побралися із простолюдинами; незаконнонароджених дітей; дітей державних злочинців.

Розрізняли вспадкування батьківського і материнського майна. Батьківська спадщина і нерухоме майно, а також коштовності та рухоме майно переходили лише до синів. Дочки не отримували батьківського майна. Материнське майно розподіляли між дітьми порівну.

Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не була родинною власністю. Не мали права заповідати: неповнолітні, ченці, сини, що жили разом з батьками, залежні особи.

За відсутності прямих спадкоємців майно діставалося близьким родичам чоловіка, а материнське - родичам матері. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно ставало виморочним.

Зобов'язальне право

Стосувалося переважно договірних відносин: обміну, дарування, купівлі-продажу. Закон визначав форму і порядок укладання договорів, установлював термін позовної давності (5, 10 років), умови припинення зобов'язань та їх успадкування.

Усі угоди укладали, як правило, в присутності свідків, нерідко - з виконанням певних обрядів. Так, свідки (контрагенти) розбивали руки сторін при потиску. Виставляли могорич (частування). Іноді складали присягу. Мала місце застава.

Письмова форма була обов'язковою при укладенні договору позики на суму понад 10 кіп. Ще суворіші вимоги висували до укладення угод щодо землеволодіння.

Кримінальне право

Кримінально-правові норми мали відверто станово-класовий характер. Посиленими санкціями захищалися життя, майно, честь і гідність шляхтича: "Коли б люди простого стану, чи будуть вони нашими, господарськими або князівськими, або панськими, землянськими або люди тяглові, вбили шляхтича чи шляхтянку, то... мають бути всі на горло скарані" (арт. 39 Статуту).

Поняття злочину змінювалося в процесі розвитку держави. Спочатку під злочином розуміли завдану особі фізичну, моральну чи матеріальну "кривду". Пізніше - "шкоду", "злочинство", потім - "виступ" (тобто порушення правових норм, установлених державою).

Суб'єктами злочинних дій вважали як вільних, так і феодально залежних осіб із 14-16-річного віку.

Законодавство і судова практика розрізняли умисну вину і необережність. Не передбачали кримінальну відповідальність за випадкове заподіяння шкоди (розд. 11, арт. 23). Чітко розрізняли умисел і необережність, замах та завершений злочин, детально регламентували співучасть у скоєнні злочину. Були також відомі такі інститути, як необхідна оборона та крайня необхідність.

Найтяжчим злочином вважали образу або злочинний замах на життя та здоров'я короля (арт. 4-5).

Особливу групу становили злочини державного характеру: втеча до ворога, виказування державної таємниці, заколот, допомога ворогам держави тощо.

Небезпечними вважали злочини проти порядку управління (фальсифікування державних документів, печаток, фальшивомонетництво, підробка ювелірних виробів) (арт. 16-17), злочини проти релігії та церкви (богохульство, чаклунство, віровідступництво).

До злочинів проти особи належали вбивство у різних формах, образа, заподіяння тілесних ушкоджень (арт. 9).

Злочинами проти власності вважали крадіжку, підпал, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Окремо розглядали пограбування (відкритий напад із метою заволодіння майном) та розбій - (умисний напад на чужий будинок, маєток, замок, двір). При вбивстві за таких обставин усіх учасників незалежно від їхньої ролі карали на смерть.

Злочинами проти сім'ї та моралі вважали одруження проти волі, двоєженство, звідництво, зґвалтування тощо.

Для визначення покарання Литовський статут застосовує терміни "кара", "страта". Метою покарання були: ізоляція злочинця від суспільства, відшкодування потерпілому завданих збитків, поповнення державної скарбниці й заподіяння злочинцеві моральної та фізичної шкоди. Але найважливіше було залякати, про що свідчать особлива жорстокість і болючість покарання та публічний характер його виконання.

Найтяжчим покаранням вважали смертну кару, яку передбачали за державні злочини, вбивство, розбій та ін. Литовський статут розрізняв просту смертну кару (повішення, відрубування голови) та кваліфіковану (спалювання, закопування живцем у землю, четвертування (розд. 11, арт. 9,16); садіння на палю (розд. 11, арт. 17). Існували й інші види страти. Наприклад, за таємне вбивство шляхтича із засідки, скоєне простолюдином, останній "різними суворими муками з цього світу зганявся" (розд. 11, арт. 17).

Стосовно державних злочинців діяв принцип об'єктивної осудності. Так, у разі державної зради, в якій звинувачували батька, його дорослих синів, котрі знали про батьківський злочин, страчували і позбавляли честі. Синів, які гадки не мали про зраду або були неповнолітніми, довічно позбавляли всіх батьківських маєтностей - ті переходили до держави.

У спокутливий і ганебний спосіб карали за вбивство дітьми своїх батьків (розд. 11, арт. 7).

До тілесних покарань належали болючі (побиття батогами, киями, різками) та калічницькі. їх застосовували переважно до непривілейованих верств.

Мало місце і покарання за принципом таліонц (розд. 11, арт. 27, 28, 36,37).

Покарання тюремним ув'язненням дістало значне поширення у другій половині XVI ст. (розд. 11, арт. 29). Засуджених за особливо тяжкі злочини утримували "у замку нашому Віденському". Тривалість ув'язнення була від шести тижнів до одного року і шести тижнів. Мали місце й інші терміни: три, 20 тижнів, чверть року, півроку. Зазвичай в'язень сидів доти, доки не сплачував визначений штраф чи не компенсував заподіяну шкоду.

Особливим каральним заходом, який застосовували тільки до привілейованих, було "виволання" - публічне оголошення вироку. Воно призводило до громадянської смерті засудженого: така людина переставала існувати для закону, вона втрачала шляхетство, права на майно, мусила переховуватися за кордоном, бо в разі впіймання її належало вбити.

Щоправда, у XVI ст. виволання замінили на "опалу" - позбавлення громадянських прав і видворення за межі держави. Але при цьому честь особа зберігала.

Позбавлення честі та привілеїв (прав) - міра покарання лише для шляхти, яку застосовували переважно як додаткову кару. Наприклад, за державну зраду на додачу передбачалося, що злочинець "почтивость тратит" (розд. 1, арт. 3). Справу про позбавлення честі розглядав сейм (розд. 1,арт. 28).

Поширеними були майнові покарання (часто - як додаткові). Скажімо, за примусове одруження з дівчиною чоловіка страчували, а третину його майна передавали потерпілій стороні (розд. 11, арт. 13).

Система майнових покарань охоплювала: конфіскацію всього або частини майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку. В окремих випадках, наприклад за образу господаря, могли конфіскувати всю маєтність (розд. 1, арт. 3; розд. 2, арт. 10).

Литовський статут вимагав, аби при визначенні покарання суд ураховував всі нюанси справи. Неповні докази або такі, що викликали сумнів, слід було розглядати на користь обвинуваченого (розд. 14, арт. 3).

Водночас система покарань у багатьох випадках не була чіткою. Часто норма передбачала вид кари, але не визначала її розміру. Це давало широкі можливості для суддівського свавілля і використання кримінального права як засобу репресії.