Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 7. Запорозька січ, її політичний устрій та право

1. Передумови та причини виникнення запорозького козацтва

Козацтво -давнє побутове явище, що виникненням завдячує сусідству українського народу з кочовим хижацьким степом. Воно стало наслідком постійної боротьби народу з набігами кочівників. "Козак" - слово тюркського походження (які "казан", "базар", "сарай", "караван" тощо), яке з'явилося в українському лексиконі у 90-х роках XV ст. Половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу.

Але в Україні термін "козак" почали вживати на означення окремого соціального стану. Козаками вважали людей, вільних від кріпацтва, тих, хто не лише господарював, а й повсякчас був готовий боронити рідну землю. "Запорозькими" козаків стали іменувати, бо ті селилися за дніпровськими порогами, на притоках Дніпра і Південного Бугу.

Однією з головних причин утворення козацтва були утиски з боку феодалів. Після Люблінської унії на землях України запанував колоніальний польський режим. Саме польська влада з її панщиною, звичаями і традиціями адміністративного управління, законодавчими нормами і нетерпимим релігійним світоглядом несвідомо сприяла породженню ворожої для себе сили в особі українського, а потім і запорозького козацтва.

Передумови появи козацтва були політичні, економічні, соціальні та релігійні.

До утворення нового прошарку на теренах України спонукала турецько-татарська агресія, яка за середньовічних часів становила смертельну небезпеку для багатьох слов'янських народів. Після розпаду Золотої Орди у середині XV ст. виник ряд ханств і орд, зокрема у 1449 р. - Кримське ханство, яке володіло степовими землями Північного Причорномор'я і Приазов'я. У 1475 р. турки завоювали Крим, і кримський хан визнав себе васалом Туреччини. Після цього становище України значно погіршилося. Об'єднані турецько-татарські загони вчиняли спустошувальні набіги на українські землі. Це поставило під загрозу існування українського народу як етносу. Польська держава не могла і не виявляла особливого бажання захистити українських "хлопів" ("бидло"), а українська політична і майнова еліта вся перейшла на бік завойовників. Відтак народ мусив захищати себе сам. Обставини стимулювали козаків об'єднувати зусилля, створювати укріплення, так звані засіки (січі), і зі зброєю в руках боронити свої свободу і життя.

У південних степових районах із XV ст. населення було доволі строкате із соціальної точки зору. Тут жили люди вільні від кріпацтва і не обмежені правовими нормами феодальної держави. Більше того, козацтво не приймало звичних для феодальних країн Середньовіччя суспільно-політичних умов і правових засад.

На відміну від подібних формацій того часу в інших регіонах (таборити в Чехії - XV ст., граничари у Хорватії, донське козацтво в Московській державі), українське козацтво еволюціонувало до найвищої форми соціально-політичної організації - створення власної держави, якою стала Козацька республіка.

Козацтво розвивалося на широкій соціальній основі. Серед нього були селяни, міщани, феодали, духовенство. Запорозька Січ стала прихистком для всіх, хто виступав проти соціального і національного гніту, хто над усе цінував волю. Крім українців, що становили переважну більшість, тут було багато росіян, білорусів, литовців, грузинів. Потрапляли також італійці, французи й навіть араби. Козак був людиною іншого, волелюбного соціально-політичного світогляду та інакшої психології. Така соціальна верства не вписувалася в рамки феодальної суспільної організації.

У 50-х роках XVI ст. козацтво як окремий стан створило свою військово-політичну організацію - Запорозьку Січ. Вона істотно вплинула на подальшу еволюцію козацтва, дала суспільству добрих організаторів, впливових політичних діячів, талановитих воєначальників. Україну як Козацьку християнську республіку (К. Маркс) визнали суб'єктом міжнародних відносин.

На відміну від своїх сучасників (і до певної міри антиподів) - українських феодалів та української шляхти, котрі вже подолали довгий шлях до свого утвердження як правлячої еліти, перебуваючи при владі у власній державі (Київська Русь, Галицько-Волинська та Литовсько-Руська держави), козацтво як суспільний клас було молодим, але з великим потенціалом.

У конкретно-історичних умовах середини XVI ст. воно перехопило естафету державницької традиції, яке перервала інкорпорація українських земель Литвою та Польщею. Вперше державотворча функція перейшла до представників народу.

Сьогодні можна вести дискусії довкола теорії, історії держави і права, співвідносити їх зі специфікою державотворчості часів Запорозької Січі. Наприклад, це державне утворення не мало всіх ознак держави (у Запорозькій Січі не було громадянства, в ній не існувало як таких економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власної монети, великих міст як центрів політичного життя, ремесла і торгівлі). Навіть за часів найвищого розвою чисельність її населення не перевищувала 100 тисяч осіб. Такі факти.

Але ніхто не заперечить того, що Запорозька Січ унаслідок історичних обставин перетворилася на життєздатний політичний організм, який виконував функції держави нашого народу. Це - цілий період в історії державності України.

Державотворча практика в Україні, пов'язана з існуванням Запорозької Січі, не обмежується періодом із середини XVI - першої половини XVII ст. Січ і далі існувала як окреме державне утворення одночасно з феодальною Українською Гетьманською державою, створеною Б. Хмельницьким, аж до кінця XVIII ст.

Аналізуючи роль і місце Козацької республіки в історії державності нашого народу, не слід залишати поза увагою роль козацтва, козацького ідеалу в розвитку структури українського суспільства. У свідомості селянина, простого виробника, кріпака закріпилося уявлення про козака як людину, вільну від усіх (крім військового) обов'язків перед паном і державою. Козаки мали особливі імунітетні права, особисту свободу, могли володіти землею, були непідсудні польському суду.

Селянин-хлібороб не бажав відриватися від землі, сім'ї, власного господарства і займатися небезпечним козацьким ремеслом. Але його притягували козацькі привілеї, і він прагнув їх здобути. З кінця XVI ст. таке явище набуло загальноукраїнського розмаху. Широкі верстви населення боролися за права та привілеї силою зброї, здіймали повстання.