Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Входження України до складу Московії та її державно-правовий розвиток

Козацька держава, створена під час Визвольної війни, була унікальним явищем не тільки у вітчизняній, ай у світовій історії. З одного боку, вона мала найважливіші елементи державності: адміністративний поділ, судову систему, відповідну структуру господарства та податково-фінансові органи, військо, кордони тощо. Держава на чолі з гетьманом провадила незалежну зовнішню політику, дістала визнання багатьох країн. З іншого боку, всі ці здобутки могли бути втрачені. Україна не могла остаточно перемогти Польщу без доброго союзника. Крим був ненадійним, тимчасовим союзником, що мав у війні власні корисливі інтереси - домогтися ослаблення обох країн, щоб мати змогу й надалі грабувати населення і брати ясир з українських земель.

Комбінація сил проти Польщі могла бути різною. Але найреальнішим був союз із Московією, яка мала власні рахунки з Польщею і за допомогою козацького війська сподівалася вирішити свої територіальні проблеми.

Від самого початку Визвольної війни Московія офіційно не висловлювала свого ставлення до України, посідаючи позицію "стороннього спостерігача". Єдине, чого зміг домогтися Б. Хмельницький, - це визнання Московією свого нейтралітету в українсько-польській війні. Крім того, Москва відкрила кордони для українських біженців. Однак цим "добрим жестом" мало хто скористався, оскільки залишати Україну і йти під російське кріпосне право особливо не наважувалися. Також донським козакам не забороняли воювати на боці українців.

Країни постійно обмінювалися делегаціями, але у 1651 р. Земський собор не дав згоди на союз з Україною.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. На ній козацька старшина склала усну присягу московському цареві на вірнопідданство. Водночас московська делегація заприсяглася від імені царя зберегти за Україною її права та захищати від ворога.

Така форма міждержавних стосунків у вигляді взаємної присяги була типовою для тих часів. Вона була прийнятною для Московії, але не влаштовувала українське керівництво. Проблема в тому, що, по-перше, Б. Хмельницький і старшина не були певні, що усна домовленість матиме силу і виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що російська делегація присяги не склала. По-друге, усний договір не задовольняв українське керівництво за змістом, бо стосувався лише загальних положень входження України під протекторат Московії. По-третє, Україна бажала отримати від Московії негайну і реальну військову допомогу у війні проти Польщі.

Усі ці обставини змусили українську старшину взятися до складання письмового договору. Проект мав 23 статті й базувався на усних Переяславських домовленостях і Зборівському українсько-польському договорі. За умови дотримання цих статей Україна зобов'язувалася ввійти під покровительство Москви і сплачувати данину на знак такого підданства.

Російська сторона скоротила кількість статей до 11, хоча загалом їх зміст не зазнав змін. Кожну статтю супроводжували укази царя і Боярської думи ("цар указал и бояре при говорили", - так починалися укази).

27 березня 1654 р. статті договору (Березневі статті) було передано послам Б. Хмельницького. Також - "Жалувану грамоту царя до Війська Запорозького" та "Жалувану грамоту козацькій старшині". З точки зору міжнародного права укази царя під статтями Б. Хмельницького і "Жалувані грамоти" були ратифікаційними актами.

Правовий статус України за Березневими статтями

Українсько-московський договір 1654 р. був основним юридичним актом, який визначав правові відносини між державами на тривалий період. Його слід розглядати як двосторонній акт виявлення волі двох країн, рівноправних за статусом. У Переяславі не було ні "возз'єднання", ні "приєднання", ні "входження" України до складу Московської держави. Це був звичайний військово-політичний союз держав. Його умови передбачали, що:

1) зберігалася недоторканність суспільно-політичного устрою України, її адміністративної та судової систем;

2) главою України залишався виборний гетьман. Але царя потрібно було сповіщати про результати виборів. Окрім того, гетьман мав скласти присягу на вірнопідданство цареві й отримати від нього клейноди;

3) у зовнішніх відносинах Україна зберігала суверенітет. Вона повинна була лише повідомляти Москву про зв'язки з іншими державами. Але без санкції царя не могла вести переговорів із Польщею та Туреччиною;

4) Україна здобула право мати власне військо у 60 тисяч реєстрових козаків;

5) Україна зобов'язувалася сплачувати податки до царської скарбниці (це була своєрідна плата за військову допомогу). Але фінансова адміністрація не залежала від царя;

6) підтверджувалися права та вольності українських магнатів і шляхти (спадкові права на землі, прибутки з них, на платню посадовим особам, на суд та ін.);

7) Московія пообіцяла захищати Україну від зазіхань із боку Польщі. З цією метою в Києві має бути військова залога російських військ на чолі з воєводою. Але вони не втручатимуться у внутрішні справи України.

Отже, українсько-московський договір був своєрідним компромісом, де кожна сторона мала на меті своє: Україна - військовий союз проти Речі Посполитої; Московія - вирішення територіальних питань і поступове включення України до свого складу.

Україна уклала союз із Московією на принципах не так протекторату, як конфедерації. Між державами існував кордон, митниці. Договір не торкався територіальних питань. Обмеження суверенітету України було своєрідною платою за надання їй військової допомоги у війні проти Польщі. Саме українські правителі (а не договір 1654 р.) винні у втраті Україною суверенітету впродовж другої половини XVII- XVIII ст.

Новоутворена українська держава середини XVII ст. мала всі риси державності. На визволених етнічних українських землях важелі політичної влади опинилися в руках козацької старшини - нової генерації місцевої еліти на чолі з гетьманом. Отже, виникла політична влада як перша ознака держави.

Друга ознака - територія. Вже в 1648 р. після Корсунської битви Б. Хмельницький заявив про намір створити окрему державу. її межі згодом визначалися залежно від перебігу історичних подій. Територіальне ядро українського етносу - Середнє Подніпров'я - перебувало в центрі держави.

Сформувався новий політико-адміністративний устрій. Замість воєводств і повітів було запроваджено полки та сотні. Виникло нове правління в особі старшинського уряду. Магістрати й ратуші отримали право на самоврядування.

Сформувалися український суд і система судочинства, фінансова мережа й податки. В Україні карбували власну монету із зображенням меча й ім'ям Б. Хмельницького. Існувала спеціальна посадова особа - підскарбій (міністр фінансів), яка відповідала за стан фінансів, розподіл грошових і натуральних податків, мита тощо.

Збройні сили держави були самостійними (незалежними від інших урядів), часто добровільними військовими формуваннями. їм були притаманні елементи самоуправління. Військо мало не елітарний, а загальностановий характер. Після 1654 р. воно становило автономну частину російської армії. Планам Б. Хмельницького створити мобільну регулярну армію на західноєвропейський зразок не судилося збутися.

Соціальна структура населення зазнала суттєвих змін. Після Визвольної війни козацтво набуло привілейованого статусу (право власності на землю, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті тощо). Відбулися зрушення у станових розмежуваннях, вони зробилися нечіткими, а іноді - символічними.

Держава стала суб'єктом міжнародного права. її визнали сусідні країни, а також Венеція, Валахія, Швеція тощо.

Щодо переходу України на становище протегованої російським царем держави варто зазначити, що за тих часів зовнішні підтримка й допомога були вкрай необхідними. Але наявність в Україні автономних прав, закріплених Березневими статтями, не могла бути тривалою. У складі монархічної, абсолютистської Росії Українська держава з властивими їй демократичними республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її політичні інституції мали вступити у протиріччя із загальноімперськими порядками. Цей процес тривав десятиліттями і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст.

Після укладення союзу з Московією Б. Хмельницький зосереджує увагу на питанні возз'єднання з Козацькою Україною західноукраїнських земель. Улітку 1654 р. йому повідомили, що домогтися нейтралітету кримського хана у війні проти Польщі не вдасться. Відтак Україна почала активно готуватися дати відсіч Польщі та Криму. На прохання Б. Хмельницького передислокувати російські війська в Україну з білоруських та смоленських земель Московія не дала згоди. Це було перше серйозне порушення Березневих статей московською стороною.

У серпні 1655 р. під Кам'янець-Подільським Хмельницький приймає шведське посольство, від якого довідується про початок війни Швеції проти Речі Посполитої. Під час переговорів було досягнуто домовленості про розподіл сфер впливу України та Швеції: етнічні українські землі залишаються за Гетьманською державою, а шведи не перетнуть Вісли.

Однак через легкі перемоги шведської армії над поляками шведський король відмовився від союзу з Б. Хмельницьким. Більше того, від гетьмана вимагали зняти облогу Львова і залишити західноукраїнські землі.

Московія, стурбована успіхами Швеції у Прибалтиці, без відома України наприкінці 1655 р. уклала перемир'я з Польщею, а 1656 р. оголосила війну Швеції.

За непростих обставин 27 липня 1657 р. Україна зосталася ще й без гетьмана. Вона втратила енергійного і талановитого вождя, з ініціативи і під проводом якого визволилася з-під чужоземного панування і створила незалежну державу - вперше від княжих часів.

Аби не допустити міжусобиць у боротьбі за гетьманську булаву, Б. Хмельницький перед смертю запропонував проголосити гетьманом свого сина Юрія (старший син Тиміш загинув у Молдавії). Гетьманування Ю. Хмельницького тривало лише місяць. У свої 16 років він не зміг дати раду складній внутрішній і ще складнішій зовнішньополітичній ситуації. 23 серпня 1657 р. Юрій зрікся влади, а старшинська рада 26 серпня обрала гетьманом генерального писаря Івана Виговського - досвідченого, поміркованого політика, котрий добре розумів, у якому становищі перебуває гетьманська Україна.

Московія сприйняла цей вибір негативно, і цар не затвердив І. Виговського на гетьманську посаду. Принагідно зазначимо, що на той час санкція московського царя на гетьманство не була обов'язковою. Московський уряд лише сповіщали про вибори та їх результати, після чого проводили формальну процедуру складання присяги новим гетьманом на вірнопідданство Москві й отримання з рук московського царя козацьких клейнодів.

В Україні запанував політичний хаос. Розпочали боротьбу за владу політичні угрупування проросійської, прошведської, протурецької та пропольської спрямованості. Кожне з них намагалося посадити на гетьманське крісло свого ставленика. Очевидно, саме тоді з'явилося відоме прислів'я: "Де два українці - там три гетьмани".

Намагаючись приборкати безвладдя і політичне сум'яття, І. Виговський домагається скликання у лютому 1658 р. у Переяславі козацької ради, яка підтримала його кандидатуру на гетьманську булаву. Це мусив визнати і царський посол в Україні. На противагу гетьману сформувалася сильна опозиція, куди ввійшли запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори, кілька полковників, які мріяли про гетьманську посаду. Дійшло до того, що проти гетьмана зчинили збройне повстання, яке стало провісником тривалої громадянської війни (так званої "Руїни").

У середовищі політичної еліти в Україні сформувалися два основні крила - пропольське і промосковське. Чимало української старшини та шляхти вчилося і служило при польському дворі, було виховане на засадах політичної свободи і шляхетської демократії. Вони з острахом дивилися на російське вірнопідданство царю та азійський деспотизм, де навіть найвпливовіших і найродовитіших бояр вважали "холопами царськими" і де ніхто й гадки не мав про якесь "свободомисліє" чи спротив царській волі. Прикладом для пропольської шляхти був польський демократизм і майже цілковита шляхетська свобода.

Та й у самій Польщі за роки національно-визвольної війни українського народу з'явилася нова генерація політиків, які розуміли згубність і недалекоглядність попередніх керівників держави щодо України і були готові до нових форм міждержавних стосунків.

В Україні частина старшини, полковників і шляхти стояла за Московію. Особливо ревно обстоювали союз із Московським царством рядові козаки, селянство і міщани, які боялися поновлення соціального, національного і релігійного гніту з боку Польщі.

Гетьман чудово розумів, що де-факто Переяславську угоду розірвано внаслідок докорінних розбіжностей між інтересами Московської та Козацької держав. Він мусив віднайти нові шляхи легітимізації Української держави. Династії, яка б вела свій родовід від князів Рюриковичів, Україна не мала. Довелося шукати серед сусідів таку собі "парасольку" в особі монарха, котрий би міг узяти Україну під свій протекторат і при тому не дуже втручатися у внутрішні справи країни. Звідси, власне, й зовнішньополітичні пошуки у трикутнику Річ Посполита - Оттоманська Порта - Московія.

Москва вже проявила своє азійське єство, відмовившись ще у Переяславі зафіксувати рівні договірні стосунки з Козацькою державою, а на додачу підбурила полтавського полковника Мартина Пушкаря на повстання проти Виговського. З Туреччиною стосунки було налагодити складно, хоча, на думку сучасного французького дослідника А. Безансона, саме турецький протекторат щонайкраще посприяв би усталенню української нації й незалежної держави.

Тому достатньо закономірним видається розрив Козацькою державою стосунків з Московією і підписання 16 вересня 1658 р. Гадяцької угоди. Це був договір про створення міждержавного об'єднання - унії між Україною (в документі її названо "Великим князівством Руським"), Польщею і Литвою.

Українська держава складалася з воєводств Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Чернігівського та Руського (Галичини).

Державна влада належала обраному козаками і затвердженому королем гетьманові. Іншою владною інституцією мали стати вільно обрані Національні збори, куди увійшли би представники вищих суспільних станів. За Українською державою визнавали право мати власну скарбницю, монетний двір у Києві, судовий трибунал, 60-тисячне реєстрове військо та 10-тисячну найману армію.

Українське населення мало право обирати посадових осіб. Причому на Брацлавщині, Київщині та Чернігівщині (територія за умовами Зборівського договору) сенаторські посади обіймали тільки православні шляхтичі, які походили з цих земель і володіли там маєтностями. За поданням гетьмана король мав надати шляхетству по сотні осіб із кожного полісу (встановлювався полково-сотенний адміністративний устрій).

Договір підтверджував давні козацькі вольності та привілеї. Зокрема козаки не підлягали цивільному суду і перебували під юрисдикцією гетьмана. Православних урівнювали у правах із католиками, а митрополит Київський та ще п'ять єпископів отримували місця в сенаті. Церковна унія мала бути скасована.

Окремим пунктом Києво-Могилянській колегії надано статусу академії. Передбачали заснувати ще одну українську академію і потрібну кількість шкіл, гімназій та друкарень. Метою федерації було: "Спільна рада і спільні сили всіх тих народів проти в кожного не приятеля".

Федеративну державу мав очолити король, обраний на загальному сеймі за участю представників трьох народів, що засвідчувало як демократизм нової федерації, так і рівноправність держав-націй у ній.

Таким чином, Галицький договір передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох по суті самостійних держав Польщі, Литви та України. Він був досить вигідним для останньої з точки зору захисту її державності та демократизації суспільного життя. Щоправда, реалізований договір не був, залишившись пам'яткою конституційно-державницької думки в Україні.

Російсько-польське перемир'я, укладене за спиною України-Гетьманщини у Вільно 1656 р., стало брутальним порушенням умов російсько-українського договору 1654 р. Тиск із боку Москви на українську державу особливо посилився по смерті Б. Хмельницького, коли через об'єктивні причини значно погіршилося її внутрішнє і зовнішнє становище. Особливо небезпечним було те, що Москва дедалі активніше підтримувала за спиною законного українського уряду і легітимного гетьмана Виговського опозицію, яку очолювали авантюристи й політичні демагоги кошові отамани Яків Барабаш та Іван Безпалий, полтавський полковник Мартин Пушкар. Московські воєводи дедалі нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, ігноруючи волю гетьмана. Урешті підбурювана ззовні опозиція взялася до зброї, і Виговському не залишалося нічого, як застосувати силу.

Російсько-українська війна набувала дедалі більших масштабів. На кордоні зосередилося чимале царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. Послів від гетьмана Виговського, які вимагали від царя не втручатися в українські справи, заарештували. Невдовзі в Україну вторглось стотисячне російське військо. 16 квітня 1659 р. передові російські загони підійшли до стін гетьманської столиці - Конотопа. Почалася тривала облога міста.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати численне українське військо (близько 60 тисяч вояків). Гетьман домігся й того, що кримський хан Мухамед Гірей IV вирушив йому на підмогу. Внаслідок Конотопської битви1 на полі бою полягло майже 30 тисяч царського війська і 10 тисяч українсько-татарських вояків. Як зазначав класик російської офіційної історіографії С. Соловйов, "цвіт московської кінноти, який відбув щасливі походи 1654 і 1655 рр., загинув за один день"2.

Виговський швидко очистив від загарбників територію Гетьманщини і готував наступ на Москву. Але невдовзі мусив відмовитися від свого наміру. Причиною стало загострення громадянської війни в Україні, повстання в тилу і похід запорожців під проводом кошового Івана Сірка на Крим, що змусило хана повернути на батьківщину. Українське суспільство не було тоді єдиним. Далися взнаки і століття бездержавності, й анархія, існування всіляких опозицій. Не бажаючи нищення батьківщини, Виговський дедалі більше схиляється до відмови від гетьманської булави.

Перемога над московськими військами не привела, на жаль, до згуртування політичних сил в Україні. Проти гетьмана готували нову змову. Українська політична еліта примудрилася перетворити перемогу не просто на поразку - на катастрофу. Першого удару завдав Варшавський сейм, що урізав права Козацької держави до рівня, який установив Зборівський договір 1649 р. Іншими словами, польська шляхта відмовилася визнати українців рівними до себе. Другий удар стався через випадковість - у безглуздій прикордонній сутичці гине великий канцлер Князівства Руського Ю. Немирич - автор Гадяцької угоди і палкий прихильник унії трьох держав, один із найзнатніших магнатів Речі Посполитої, людина, яка здобула блискучу європейську освіту. Третього удару - в спину І. Виговському - завдали підбурювані Москвою повстання, що спалахнули в Україні.

У вересні 1659 р., через рік після Гадяча, під містечком Германівкою на Київщині зібралася козацька чорна рада, на якій прибічники Москви висунули гетьману безпрограшне звинувачення: мовляв, той "запродав Україну ляхам". І воно спрацювало. На місце скинутого з посади І. Виговського (за його відсутності) знову обрали Ю. Хмельницького. Виговський виїхав у Польщу, де став сенатором.

Міжусобні війни в Україні, "Руїна" роз'єднали державу і народ. Із цього не могли не скористатися сусідні країни. У 1667 р. Московія за спиною України уклала з Польщею Андрусівське перемир'я, яке розкололо територію держави на дві половини, підпорядкувавши їх іноземним країнам. У 1686 р. таке становище було закріплене "вічним миром". Лівобережну Україну з Києвом із другої половини XVII ст. іменують Малоросією (інша назва - Гетьманщина).