Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 7. Правова оцінка Голодомору 1932-1933 рр. в Україні

Сьогодні не викликає сумніву твердження, що сталінський тоталітарний режим скоїв жорстокий злочин проти української нації, внаслідок якого мільйони українських селян було виморено штучно організованим голодом1.

Навіть якщо розглядати штучно організований голод поза національним контекстом, таке знищення також є тяжким міждержавним злочином - злочином проти людяності. Тож варто зазначити, що для юридичної оцінки і засудження вбивства селян голодом не варто винаходити нових термінів ("геноцид", "класоцид"), а слід звернутися до міжнародного права, в якому, крім геноциду, є й інші категорії злочинів проти людяності, зокрема такий, як "винищення". У міжнародному праві під ним розуміють свідоме широкомасштабне або систематичне вбивство значної кількості людей, зокрема шляхом позбавлення їх доступу до продуктів харчування та ліків.

Спільними для геноциду й інших злочинів проти людяності є те, що їх скоєння тягне за собою широкомасштабні або систематичні порушення природних прав та основоположних свобод людини і є підставою для відповідальності винних держав, посадових і приватних осіб згідно з нормами національного і міжнародного права. Отже, масове знищення українців у 1932-1933 рр. є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.

Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи було цей намір зафіксовано документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував. "Дослідники не знайшли ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують убити з допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян", - пише російський учений В. Кондрашин.

Але ж Конвенція ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього не передбачає неодмінного надання документа про план злочину або про намір його скоїти, а вимагає лише доведення такого наміру. Документ, у якому було 6 викладено план знищення українських селян з із допомогою голоду, навряд чи буде виявлено. І взагалі його існування під питанням з огляду на вкорінену у ментальності більшовицького керівництва схильність до приховування будь-якої злочинної акції. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцид проти євреїв чинили під прикриттям "вирішення єврейського питання".

Сьогодні навіть противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що голод в Україні та інших регіонах СРСР спровокувало свавільне вилучення у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на підставі надмірних хлібозаготівельних планів, установлених державою за рішенням вищих партійних органів СРСР. Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. Тож планування надмірного вилучення у селян виробленої ними сільгосппродукції е рівнозначним плануванню Голодомору. Іншими словами, план винищення українських селян було замасковано під надмірні плани хлібозаготівель.

У 1926 р. - останньому році вільного продажу-закупівлі сільськогосподарської продукції - держава заготувала в Україні 3,3 мільйона тонн зерна. Після запровадження централізованого планування хлібозаготівель квота для України на 1928 р. становила 4,4 мільйона тонн зерна, а на 1930 р. - аж 7,7 мільйона тонн. Слід мати на увазі й те, що радикальне підвищення квот хлібопоставок відбулося, коли внаслідок політики розкуркулювання і насильницької колективізації стару традиційну систему землеробства було зруйновано, а нової ще не створили.

Плануючи і здійснюючи хлібозаготівлі 1930-1931 рр., більшовицьке керівництво, ймовірно, не мало наміру спричинити голод. їхня мета полягала тоді не у знищенні українських селян, а у створенні великих централізованих запасів сільськогосподарських продуктів, необхідних для отримання валютних надходжень і використання їх на індустріалізацію, створення потужного військово-промислового комплексу, а відтак - для силового поширення комунізму в світі.

Голод, перші ознаки якого з'явилися ще наприкінці 1931 р. і який почав поширюватися в Україні на початку 1932 р., слід кваліфікувати як результат злочинної недбалості партійного керівництва. Його дії мали ознаки злочину, оскільки воно могло і мусило передбачити небезпечні наслідки надмірних хлібозаготівель.

На 1932 і 1933 рр. заготівельні плани для України передбачали трохи нижчу квоту поставок - 5,8 мільйона тонн щороку. Проте і вони виявилися непосильними, оскільки в попередні роки село було виснажене. Затвердження цих квот означало затвердження планів винищення українського селянства.

Отже, початком Голодомору в Україні слід вважати початок реалізації плану хлібозаготівель на 1932р.

Аналіз наказів і настанов кремлівського керівництва та їх дублювання партійно-господарською верхівкою України свідчать також про наявність непрямих доказів застосування голоду для винищення українських селян.

По-перше, у розпал Голодомору їм заборонили виїздити за межі України. На кордонах УСРР та на залізничних станціях розташовувалися військові частини і підрозділи міліції. Відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р. органи влади були зобов'язані "не допускати масового виїзду селян з України в інші краї...". Ця заборона свідомо позбавила голодуючих можливості придбати необхідні для порятунку харчі поза межами ураженої голодом території УСРР, прирікаючи людей на смерть.

По-друге, держава вкрай негативно реагувала на спроби полегшити становище селян. Систематичних і жорстких репресивних заходів уживали до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, котрі висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель і прагнули допомогти хліборобам - видавали їм продукти з колгоспних фондів.

По-третє, хоч у державних резервах нагромадилося повно збіжжя, цей ресурс не було використано для надання допомоги голодній Україні.

По-четверте, вироблені та заготовлені в Україні продукти харчування експортували за її межі - в інші регіони СРСР і за кордон, а на мільйони українських селян чекала голодна смерть. Держава не спромоглася переглянути експортну політику, зробивши акцент на продажу за кордон лісоматеріалів і нафтопродуктів, тим більше, що світові ціни на зерно тоді впали і відповідно зменшилися валютні надходження.

По-п'яте, тодішній радянський режим проголосив, що голоду в Україні немає, і на цій підставі відмовлявся від міжнародної гуманітарної допомоги. Це є додатковим переконливим свідченням наміру влади використати голод як знаряддя винищення українського селянства.

Підтвердженням штучного характеру Голодомору 1932-1933 рр. і умисного використання його для ліквідації українських селян є продемонстрована сталінським режимом спроможність "контролювати голод". 8 травня 1933 р. за підписом Й. Сталіна і В. Молотова виходить таємна Директива-інструкція партійно-радянським працівникам, покликана покласти край репресіям: "Настав момент, - ідеться в ній, - коли ми вже не маємо потреби у масових репресіях, що, як відомо, торкаються не лише куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників". Оскільки знесилені голодом та ізольовані у своїх селах селяни вже не становили загрози режиму, директива передбачала припинення масових виселень, "упорядкування" арештів та "розвантаження" місць ув'язнення.

Український Голодомор був складовою превентивної каральної політики, спрямованої проти української нації як такої, оскільки її відродження загрожувало єдності й власне існуванню радянської імперії. Голодомор планувався і здійснювався проти української нації, оскільки саме вона була суб'єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати зафіксоване в радянських конституціях право на самовизначення шляхом виходу із СРСР і утвердження незалежної держави.

Варто зазначити, що під час Голодомору, крім українців, гинули і представники національних меншин, які оселилися в Україні з деяких історичних причин. Вони також ставали жертвами злочинних дій кремлівського керівництва. Але злочин геноциду був спрямований не проти них, а проти української нації. Саме українські селяни як основна її частина, а не представники національних меншин, були живильним ресурсом і рушієм народних повстань і національно-визвольних рухів, відігрівали в них провідну роль. Тому й стали об'єктом Голодомору.

Те, що від Голодомору постраждали представники національних меншин України, аж ніяк не може бути підставою для заперечення його антиукраїнської спрямованості. Здійснюючи Голокост проти євреїв, нацисти водночас винищували циган, поляків, білорусів, українців, представників інших націй, яких вони так само вважали расово неповноцінними і потенційними ворогами рейху. Про це свідчать трагедії Бабиного Яру та інших місць масового вбивства людей. Але при цьому ніхто не заперечує, що Голокост є геноцидом єврейського народу.

Представники національних меншин України стали невинними жертвами українського Голодомору просто тому, що жили серед української нації, проти якої було спрямовано злочин. "Вони немовби опинилися на лінії вогню, - пише дослідник В. Василенко, - коли мали намір вбити конкретну особу, а постраждали й інші. Але ж нікому не спаде на думку заперечувати наявність злочину на тій підставі, що внаслідок його вчинення постраждали також особи, яких злочинець не мав наміру позбавити життя"1.

Антибільшовизм українського селянина у поєднанні з його ментальністю був підґрунтям українського сепаратизму і становив загрозу єдності та й існуванню Радянського Союзу. Відтак сталінський тоталітарний режим винищував українське селянство як питому складову нації і джерело її духовної та матеріальної сили.

22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Це - закономірна, хоча дещо запізніла реакція на давні вимоги української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми трагічними масштабами і наслідками вирізняється Голодомор.

В Україні перша публічна згадка про Голодомор як злочин проти української нації була ще 1989 р. - у преамбулі Програми Народного руху України за перебудову. Після проголошення незалежності нашої держави порушення кримінальної справи за фактом Голодомору ініціювала Асоціація дослідників Голодомору, яка подавала клопотання до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Києва. Тоді органи прокуратури відповіли відмовою.

У 2001 р. ухвалено новий Кримінальний кодекс України, ст. 442 якого зафіксувала склад злочину геноциду. Наступного року Верховна Рада України провела присвячені 70-м роковинам трагедії слухання, в документах яких Голодомор на офіційному рівні названо геноцидом. 2006-го ухвалено Закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні", ст. 1 якого характеризувала Голодомор як геноцид українського народу. Впродовж 2007-2008 рр. СБУ разом з Українським інститутом національної пам'яті та міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" вжила заходів, спрямованих на виявлення, розсекречення та оприлюднення величезного масиву документів стосовно цієї трагедії. Нарешті, до 75-х роковин Голодомору опубліковано 18-томну "Національну книгу пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні". Вона містить як документи, так і свідчення тисяч людей з усіх постраждалих від голоду регіонів України.

Порушення СБУ кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні, зазначає В. Василенко1, не суперечить ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу "немає злочину без визначення його законом". Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України.

Варто зазначити, що кримінальну справу порушено не проти конкретних осіб, а за фактом злочину. Головні його ідеологи, організатори та виконавці відомі. Але їм не можна висунути їм обвинувачення і притягти їх до справедливого земного суду, оскільки вони давно вже пішли з життя. Розслідування має на меті покарати когось за злочин чи висунути претензії, а насамперед з'ясувати всіх обставини трагедії Голодомору. Тому безпідставними є спекуляції на тему антиросійської спрямованості офіційного розслідування трагедії. Результатом його має стати реабілітація (скоріше за все, посмертна) осіб, репресованих тоді за спротив владі та спроби самодопомоги чи полегшення долі інших голодуючих.