Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 9. Голодомор як специфічний інструмент тоталітарного режиму

Упродовж першої половини XX ст. український народ пережив три голодомори: 1921-1923 рр.; 1932-1933 рр.; 1946-1947 рр. Усі вони припадають на радянський період історії України і є породженням більшовицького тоталітаризму. За умов боротьби за утримання і зміцнення влади В. Ленін, його соратники і послідовники нагнітали в країні жахливу атмосферу страху, насильства, терору, конфіскацій, суцільної експропріації приватної власності. Життя держави регулювало не законодавство, а декрети, розпорядження, телеграми, усні вказівки тощо.

Перед нестримним бажанням більшовицьких вождів мати необмежену владу знецінювалося життя сотень тисяч, а то й мільйонів людей. Людську гідність трудівника взагалі перестали шанувати, а про його права лицемірно говорили лише з високих трибун. Логіка становлення і зміцнення тоталітарного режиму врешті-решт призвела до застосування терору голодом як засобу соціалістичного і комуністичного будівництва.

Голодомори компартійна влада застосовувала перш за все як ефективний засіб соціально-політичної фільтрації суспільства - виявлення і знешкодження представників явної й потенційної опозиції (за комуністичною термінологією -"ворогів народу"). Голодомори - специфічний інструмент злочинної політики. Вони, по-перше, фактично не потребують матеріальних витрат, зате дозволяють винищити якнайбільше людей. З іншого боку, голодомори дають змогу зберегти значні матеріальні, особливо продовольчі, ресурси. По-друге, голод не має візуальних проявів фізичного страждання: не видно пролитої крові, не треба застосовуються тортури, моральне або фізичне знущання тощо. Це - тихий і безболісний засіб відправити людину у той світ. А влада може демонструвати непричетність до такої біди, приховувати факти вбивства голодом. По-третє, трагедію голоду посилює ще й те, що людину ніколи не полишає примарна надія на порятунок. Вона доводить її до божевілля, або ж голодний вдається до крайнощів - канібалізму.

Порівняно з іншими засобами знищення власного народу голод якнайшвидше і найраціональніше піддається штучній організації. Більшовицька влада максимально зуміла використати політичний ресурс для цього.

Першим таким ресурсом став тотальний контроль за виконанням планів хлібозаготівель. Як уже зазначалося, вони були жорсткими і коригувалися переважно в бік збільшення кількісних показників. У разі їх невиконання вживали заходів посиленої відповідальності посадових осіб, тим більше, що кримінальне законодавство 30-х років дозволяло робити це легально, через суд, публічно засуджуючи таких "саботажників".

Другим ресурсом стала швидкість дій, миттєве прийняття рішень, що не давали змоги оговтатися ні керівникам, ні пересічним громадянам. Так, 25 листопада 1932 р. Нарком'юст УРСР видав розпорядження прокурорам на місцях удаватися до репресій під час хлібозаготівель; органи юстиції та прокуратури "зобов'язуються за всяку ціну забезпечити найскоріше проходження цих справ" (три дні)1.

Третій ресурс - згортання та припинення діяльності будь-яких елементів громадянського суспільства. Було закрито комітети селянської взаємодопомоги, які діяли з 1921 р. і сприяли розвитку кооперативного руху на селі. Припинили роботу навіть прокомуністичні комітети незаможних селян (комнезами). Усе це мало на меті відмежувати селянство від будь-яких організаційно-політичних впливів недержавних політичних структур, узалежнити його від влади.

Четвертий ресурс полягав у тім, що репресивні дії щодо селян здійснювали звичайні громадяни - односельці, робітники, активісти, які також потерпали від голоду і матеріальної скрути. У такий спосіб більшовицька влада перенесла частину своїх репресивних функцій на самих громадян, створюючи у такий спосіб у суспільстві своєрідні зони підвищеної конфліктності та морально-духовної деградації, коли звичайні громадяни з мандатами партійних і комсомольських активістів та уповноважених грабували своїх односельців, наближаючи їм голодну смерть.

Змучений голодом селянин не мав ні фізичних, ні моральних сил, для хоч би якого серйозного організованого опору режиму. Будь-яка їжа стає для людини найвищою цінністю, а прагнення її спожити - абсолютною самоціллю. Це неминуче призводило до появи в людині тваринних інстинктів. Відтак вона як соціальна істота леї ралу вала до свого первісного стану, замкнувшись на фізіологічних потребах існування. Соціальне життя їй уже не до снаги.

Сьогодні вже доведено, що Голодомор в Україні мав етнонаціональну складову. Фізична субстанція голоду допомагала досить добре приховувати шовіністичну, колонізаторську політику Москви щодо України. Голодомор 1932-1933 рр. не оминув нікого - ні українця, ні росіянина, ні поляка, ні представника будь-якої іншої національності, що жили на території республіки. Як засіб знищити людей голод не мав чіткого національного спрямування. Але більшовицька влада перевела його у політичну площину, тож голод набував національного забарвлення.

Існує імперський, геополітичний зв'язок радянських голодоморів із вирішенням українського національного питання. Як відомо, прийшовши до влади, більшовики прагнули світового панування і здобуття життєвого простору для себе і панівної нації (росіян із домішками зросійщених представників інших народів). Коли ж цього не вийшло, вони спрямували стратегію розширення життєвого простору всередину країни. В епіцентрі опинилася республіка радянської імперії - УСРР.

Більшовицьке керівництво розуміло, що найшвидше й "ощадливіше" в межах етнічного простору головні чинники національного життя можна зруйнувати і знищити лише за допомогою голоду. А оскільки селянство було найчисленнішою верствою українського населення, і його ототожнювали з корінною, титульною нацією, то на нього припав основний удар голоду-геноциду.

Дослідники довели, що безпосередньою причиною голоду 1932-1933 рр. стала примусова, з широким застосуванням репресій, колективізація, її витвором був колгосп (колективне господарство), який по суті моделював на селі табірну (тотально контрольовану) форму організації праці. Вона визначалася відчуженням селян від землі та інших засобів виробництва, нівелюванням результатів праці й знеособленням особистості, згасанням прагнення до сумлінної праці, впровадження примусових заходів тощо. Загнані в колгоспні табори селяни не бажали трудитися за мізерні трудодні. Стихійний саботаж колгоспів призвів до різкого зменшення хлібозаготівлі.

І тоді влада вдалася до конфіскації всіх хлібних ресурсів в Україні, що поставило селян на межу виживання. Колективізація і голод започаткували руйнівне соціально-економічне явище, яке соціологи назвали "розселянюванням". Цей процес мав не лише кількісні (соціально-демографічні), а й якісні, соціально-побутові ознаки. Розселянювання - це девальвація у свідомості і соціальних відносинах жителів села споконвічно найвищої соціально-природної цінності - землі. Ужинки цього ми споглядаємо й нині.

Людина втрачала приватновласницькі інстинкти, досвід і навички господарювання. Уклад життя колгоспника став рутинно-примітивним, убогим, що не давало йому змоги досягти нормального людського достатку і добробуту. Напівголодне існування - от його доля.

Розселянювання - це ще й знищення селянина-універсала, який уособлював господаря, менеджера, агронома, економіста, організатора виробництва, носія духовної культури нації. Від голоду загинули цілі покоління, а відтак було втрачено історичну пам'ять нації. Помирали батьки, які не встигли передати дітям досвід дідів-прадідів.

Отже, у голод-геноцид органічно вплітається етноцид - знищення основних ознак українського етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам'яті, самосвідомості). Більшовицька Москва була вочевидь стурбована наслідками політики українізації, яку започаткувала у 1923 р. Вона добре розрахувала, що перед обличчям голодної смерті українець більше перейматиметься через кусень хліба, ніж українізацію, а тим більше - йому буде не до думок про своє національне "я", про власну державу і щасливе, цивілізоване майбутнє для себе і своїх дітей.