Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 11. Правове регулювання суспільних відносин на тимчасово окупованій території України

З окупацією України військами Німеччини місцеве населення опинилося в зоні дії нацистського державно-політичного режиму, керівники якого відповідно до вже встановлених ідеологічних установок визначали майбутню долю та повсякденне життя переможених. На виконання різнопланових завдань, які ставились керівництвом рейху та окупаційною адміністрацією перед місцевим соціумом, почала працювати нова, невідома до цього українському суспільству правова система. Вона поєднувала у собі як загальноприйняті принципи тогочасної німецької юридичної науки, так і нові, застосовані лише в Україні правові норми та нормативні акти.

Варто зазначити, що система тогочасного німецького законодавства формувалася за зразком ієрархічної побудови державних установ Третього рейху та принципу вождізму, згідно з яким дії та думки фюрера були істиною в останній інстанції, а право є не що інше, як воля народу, яку виражає сам вождь. Стосовно окупованої території України, то тут будь-який службовець німецької держави визнавався безумовним авторитетом, вождем на певній території або у певній сфері діяльності. Тому жорстка вертикаль у розподілі управлінсько-розпорядчих компетенцій була характерним явищем у нормативно-правовому забезпеченні функціонування окупаційного режиму.

Помітною рисою "окупаційного права" стало використання принципів расової теорії. Тому правове регулювання соціальних відносин для рейхсдойче (корінних німців), фольксдойче (осіб німецької національності), поляків, українців, євреїв мало різне нормативне оформлення, а суб'єкти права користувалися різним рівнем прав і свобод. Окремий правовий статус отримали колишні радянські військовослужбовці (немісцевого походження), які уникнули полону і змогли частково інтегруватися до місцевих умов життя. Для врегулювання поведінки і повсякденного життя євреїв, їх стосунків з державою та іншими національностями встановлювалися окремі правові акти або ж "єврейське питання" виділялося в конкретних приписах загальних нормативних документів.

Відомо, що створювати в колонії (якою стала Україна) правову систему методом привнесення із метрополії (Німеччини) нових правових норм поза врахуванням історичних, політичних, економічних, соціокультурних, ментальних особливостей місцевого суспільства - справа небезпечна. Адже рано чи пізно подібний підхід ризикує наштовхнутися на системну політико-правову кризу, одним з проявів якої є рух опору, активний чи пасивний спротив будь-яким заходам нової влади. Проте саме цим шляхом при побудові правової системи для окупованих країн і керувалися лідери Третього рейху. Основна ставка у стосунках з народами, що мешкали на окупованих територіях, покладалася виключно на застосування силових методів та позасудових механізмів урегулювання різноманітних соціальних відносин, без урахування особливостей розвитку місцевих соціумів. Поряд із методами заохочення і переконання все ж домінуюче становище посідали засоби примусу.

На початковому періоді окупації в Україні продовжували діяти окремі фрагменти системи радянського права. Вже в перших розпорядженнях військової адміністрації місцевому населенню повідомляли, що "після зайняття країни німецькими військами радянський закон продовжує своє існування, за винятком тих окремих випадків, де застосовується німецький закон або даються особливі розпорядження". Система радянських нормативних актів, що спрямовувалися на економічну експлуатацію трудових ресурсів України, не викликали заперечення і у німецьких управлінців. Тому колишні колгоспи отримували нові назви, змінюючи лише вивіски, формально перетворюючись на "громадські господарства", а селяни-колгоспники як працювали на державу практично задарма, так і продовжували залишатися майже безкоштовним джерелом робочої сили.

Разом із тим, використати радянське законодавство в системному вигляді було неможливо, оскільки воно створювалося для реалізації абсолютно іншої політичної мети і підпорядковувалося іншим завданням. Тому окупаційній адміністрації довелося формувати нову нормативно-правову базу, яка увесь час динамічно змінювалася, обслуговуючи потреби і виклики воєнної доби. При цьому нормотворчість німецьких урядовців нерідко відставала від потреб українського суспільства, і поки представники окупаційної адміністрації очікували установок "згори", працівники місцевих допоміжних органів управління виявляли власну ініціативу, розробляючи низку різноманітних тимчасових правил у галузі цивільного, кримінального, адміністративного, процесуального права. В деяких регіонах місцеві управлінці навіть намагалися використати досвід російського дореволюційного законодавства. Але така ініціатива, як правило, не приносила вагомих результатів, і невдовзі в Україні почали застосовувати нормативні акти, створені німецькою стороною.

Друкований збірник нормативних актів ("Офіційний бюлетень") нерідко мав додатки - так звані "Українські переклади" (Ukrainische Ubersetzungen), які призначалися для використання службовцями органі в місцевого управління. Тут явно проглядається неповноцінність та другорядність української адміністрації, її повна залежність від німецьких керівників. Значна частина нормативно-правових актів так і не потрапляла до спеціалістів, набраних з місцевого населення. їх переклади українською мовою здійснювалися в обмеженому обсязі, а сам процес користування ними мав суто ознайомлювальний характер.

Незважаючи на екстремальні умови, викликані окупацією України, соціальне життя тут не припинялося. Система регулювання суспільних відносин в окупованій Україні включала застосування кримінального, трудового, цивільного та сімейного законодавства, основи якого видавалися виключно уповноваженими на це німецькими органами управління. Нормативні акти локального рівня видавалися місцевими (українськими) органами управління, але вони лише конкретизували вказівки німецької адміністрації, ні на крок не відходячи від них. Окупаційна адміністрація керувалася принципом суворого покарання за будь-яку дію (чи бездіяльність) з боку місцевого населення, яка шкодила або могла зашкодити інтересам рейху. Звісно, за таких умов зростала роль кримінального права, за допомогою якого зберігався порядок та спокій в окупованих областях України.

Перед населенням постали вимоги збереження спокою, безумовного виконання розпоряджень нової влади, а також допомога "визволителям" у вирішенні різноманітних завдань, що поставали в умовах життя в тилових районах. Окупанти намагалися "зацікавити" та звернути увагу місцевого населення на повідомлення про наявність партизанів та учасників підпільного руху через надання певних матеріальних преференцій. Зокрема у листівках повідомлялося, що за дії партизанських загонів спалені такі-то села, а селян - розстріляно. Водночас людей запевняли у тому, що особи, які повідомлять німецьке керівництво про партизанів та комісарів, отримають винагороду в 10 тис. карбованців. Навіть за недонесення про появу партизанів загрожував розстріл.

Усі основні проблеми, пов'язані з правомірною поведінкою населення та його покараннями, розв'язувалися німецькими військовими органами влади. Українські допоміжні органи місцевого управління могли діяти лише із санкції та за безпосередніх наказів німецького керівництва. Зокрема вони мали право "за бешкет" (хуліганство) накладати на винних штраф у сумі 100 карбованців або притягувати їх до примусової праці терміном до одного місяця. Німецькі органи управління мали ширші повноваження. Так, у випадку "злісного бешкету", нанесення тілесних ушкоджень, зґвалтування, спричинення смерті винні передавалися до рук військового командування і несли відповідальність згідно із законами воєнного часу, котрі передбачали, як правило, одне покарання - розстріл.

Самогоноваріння каралося штрафом до 500 карбованців або тюремним ув'язненням строком до 5 років. Повторення зазначеного злочину передбачало конфіскацію майна і спалення усього двору винного. Великим штрафом (до 1 тис. карбованців) карався незаконний забій худоби, продаж м'яса за спекулятивними цінами.

Одним із напрямів окупаційної політики щодо місцевого населення була його нещадна економічна експлуатація. Відповідно до розпорядження рейхсміністра для зайнятих східних областей А. Розенберга від 19 грудня 1941 р., усі мешканці окупованих територій, що увійшли до складу рейхскомісаріату "Україна", підлягали обов'язковій праці. Рейхскомісар мав право обмежити або, навпаки, розширити для певних груп населення обов'язок праці. Для осіб, які ухилялися від виконання трудового обов'язку, передбачалися суворі покарання відповідно до рішень компетентних надзвичайних судів. Обов'язкова праця запроваджувалася для всіх мешканців окупованих територій незалежно від віку і статі.

Існували окремі методи впливу на "трудову активність" більшості населення - селян. Ті з них, котрі не працювали у громадському господарстві (так звані одноосібники) або отримали частку належної їм землі від окупантів, були зобов'язані не лише виконувати державні поставки, а й відпрацьовувати певну кількість днів на рік у громадському господарстві. У селян, які ухилялися від виконання цих обов'язків, відбиралася присадибна ділянка1.

Окупаційна адміністрація намагалася врегулювати і майнові відносини населення. Основним нормативним актом цього характеру стали "Правила для тимчасового врегулювання особистого, сімейного і спадкового права" (12 січня 1943 р.). Тут визначався час настання повноліття, дієздатність особи, статус дітей, народжених у шлюбі і поза шлюбом, правила опіки, порядок спадкування майна, складання заповітів тощо. Окремий правовий статус мало майно, награбоване місцевим населенням після відступу радянської влади. Воно оголошувалося власністю німецької армії, яка "звільнила Україну від кривавої більшовицької влади". Було наказано здати це майно протягом п'яти днів. Порушників чекав розстріл як противників німецької влади. У випадку коли такі дії вчиняли місцеві німці, вони лише отримували попередження.

Виявлення незаконно утримуваного майна покладалося на місцеву поліцію, представники якої при обшуках зобов'язувалися встановлювати походження речей та оформляти відповідний протокол. При конфіскації такого майна особлива увага зверталася на військове обмундирування та взуття. Кравцям та шевцям було заборонено перешивати ці речі без дозволу місцевої поліції.

Однією з проблем, що постала в перші дні окупації, було майно, конфісковане радянською владою під час проведення колективізації. З приходом німецьких військ колишні власники почали повертатися до своїх сіл, вимагаючи повернути їхнє майно, у тому числі землю і заселені на той час іншими сім'ями будинки. З цього приводу заяви окупаційних властей були однозначними: "Самовільно привласнювати колишню власність заборонено. Колишній власник куркульського будинку та садиби не має права на отримання своєї колишньої власності". Колишні власники землі отримали обіцянку, що повернення їхньої земельної власності відбуватиметься шляхом отримання наділу згідно з окремим розпорядженням властей.

Варто зазначити, що районні і сільські управи отримували численні заяви колишніх власників, які бажали отримати назад своє майно, відібране радянською владою у 30-х роках. Були випадки самовільного перерозподілу колишньої нерухомої власності, який здійснювали сільські старости, виселяючи з будинків сім'ї нових господарів, не забезпечуючи їх іншими приміщеннями. Це ще більше загострювало соціальну напругу в українському селі. Проблема повернення майна колишнім власникам так і не була розв'язана до кінця окупації.

Окупаційній адміністрації довелося врегульовувати і сімейні правовідносини, більшість з яких стосувалася укладення шлюбу, розлучення та встановлення аліментних платежів. Хаос перших тижнів окупації, формування нових органів влади, а також загальна розгубленість місцевого населення, викликана екстремальними умовами життя, та невизначеність їхнього майбутнього соціального статусу, стали причиною відсутності реєстрації актів цивільного стану. Та й зрештою і окупаційній адміністрації було не до розв'язання цієї проблеми. Проте соціальне життя, незважаючи на воєнне лихоліття, тривало: народжувалися діти, помирали і гинули люди, створювалися нові сім'ї та розлучалися подружжя. Частина колишніх радянських військовослужбовців за різних життєвих обставин залишилася в українських містах і селах, вступаючи у сімейні стосунки з місцевими мешканцями. Усе це потребувало втручання влади.

Певний час фактичні сімейні відносини складалися стихійно, поза втручанням державно-політичних інститутів. І лише з часом розпочалася їх фіксація, а невдовзі й безпосереднє правове регулювання. Восени 1941 р. місцеве населення зобов'язувалося зареєструвати фактично здійснені, але не зареєстровані акти громадянського стану. Проте для цього були потрібні не лише органи реєстрації, а й певна нормативна база. Проблема вирішувалася просто: на місцеві органи управління покладався обов'язок розробити положення про реєстрацію народження, смерті, шлюбу та всиновлення осіб, згідно з яким здійснити реєстрацію актів громадянського стану. Нагляд за виконанням цих наказів покладався на органи поліції і адміністрацію будинків.

Окремими розділами регулювався порядок реєстрації шлюбів. Особи, які бажали одружитися, зобов'язувалися зареєструватися в Бюро реєстрації при районних управах за місцем свого постійного проживання. Заборонялося реєструвати шлюби немісцевих жителів. Обидві особи подавали заяву і заповнювали особову картку встановленого зразка. Працівники Бюро реєстрації у триденний термін розглядали подані документи і у разі виявлення обставин, що перешкоджали одруженню, повідомляли про це заявників. Причинами відмови реєстрації шлюбу були: перебування одного із заявників у нерозірваному шлюбі (чи неподання ним відповідних документів), родинні стосунки, недосягнення відповідного віку (хлопці - 18 років, дівчата - 16 років), наявність психічного захворювання тощо.

Якщо не існувало перешкод для укладення шлюбу, на дошці оголошень вивішувалося повідомлення про майбутнє укладення шлюбу, і будь-яка особа могла подати до Бюро відомості, котрі могли б перешкодити укладенню шлюбу. Після офіційної реєстрації шлюбу видавалося відповідне свідоцтво. Детальні інструкції про порядок реєстрації шлюбів вимагали запису приналежності наречених до конкретної релігійної конфесії або "перебування поза релігією". Особливо прискіпливо розглядалося питання національної приналежності претендентів на шлюб. У разі якщо хтось не міг надати відповідних документів, викликалися і допитувалися свідки.

Таким чином, у перші місяці окупації правове регулювання укладення шлюбу здійснювалося за ініціативи органів місцевого управління. A 11 травня 1942 р. вийшла постанова рейхскомісара України "Про тимчасове упорядкування шлюбу і розірвання шлюбу", яка складалася з 25 статей та двох розділів (право одруження і право розлучення). В документі зазначалося, що тут застосовуються постанови німецького шлюбного права з урахуванням місцевих умов і звичаїв.

Сімейно-правові відносини між німцями і особами німецької національності цим нормативним актом не регулювалися. Вказаною постановою встановлювався шлюбний вік 18 років (для хлопців) і 16 років (для дівчат). Шлюби хлопців і дівчат до 21 року допускалися лише за згодою батьків чи опікунів. Заборонялося одружуватися кровним родичам і недієздатним особам. Не дозволялося укладати шлюби з євреями та військовополоненими. Церковне вінчання допускалося лише після офіційного укладення шлюбу.

Окремі правила реєстрації шлюбу встановлювалися для осіб німецького походження. Фольксдойче укладали шлюб лише за німецьким шлюбним правом, перед німецькими урядовцями. їм заборонялося укладати шлюби з представниками інших національностей під страхом покарання - тюремного ув'язнення до 10 років і позбавлення громадянських прав. Українським установам заборонялося реєструвати шлюби німців.